Вони варили варення, пиво і метал, були калузькими купцями й італійськими князями, будували прибуткові будинки і притулки.
Корреспондент згадує, хто займав пост київського міського голови із середини XIX до початку XX століття, пише Дмитро Слинько у №36 журналу Корреспондент від 11 вересня 2015 року.
У путівнику по Києву В. Бублика, виданому в 1890 році, є розділ Адреси посадовців м. Києва. Першим пунктом позначений київський, подільський і волинський генерал-губернатор, граф Олексій Павлович Ігнатьєв. За ним ідуть митрополит Київський і Галицький Платон, київський губернатор Лев Павлович Томара, далі йдуть прокурор, поліцмейстер з помічниками. Міський голова в цьому списку перебуває аж десятим. При цьому, на відміну від губернаторів, його ім'я та по батькові написані скорочено – С. М. Сольський.
Основна влада була зосереджена в руках губернатора – людини, яка призначалася особисто царем. А виборний міський голова не міг нічого зробити без схвалення царського ставленика
Хоча путівник це не офіційний документ, він добре відбиває адміністративну вертикаль Києва середини і кінця XIX століття. Основна влада була зосереджена в руках губернатора – людини, яка призначалася особисто царем. А виборний міський голова не міг нічого зробити без схвалення царського ставленика. Цей конфлікт обранця з призначенцем не вичерпаний у столиці досі – досить згадати протистояння мера і глави міськадміністрації часів правління Леоніда Черновецького.
З найвищого дозволу
Перші три десятки років існування посади київського міського голови її можна було назвати виборною з великою часткою умовності. Посада з'явилася у 1834 році, коли Київ указом Миколи I позбувся Магдебурзького права і перейшов на російську модель самоврядування. Замість магістрату на чолі з війтом з'явилися два органи влади: законодавчий – міська дума – і виконавчий – міська управа. Начальником обох структур був міський голова, який обирався думою. А дума формувалася за становим принципом – від купців, духовенства, міщан.
На вибір представників станів великий вплив здійснював губернатор. Символічно, що перший обраний голова, Іван Ходунов, був відхилений губернатором Василем Левашовим і голосування довелося проводити вдруге.
Ознаки справжньої демократії з'явилися лише у 1870 році. Олександр II, відомий як цар-реформатор, видав Міське положення. Згідно з ним вибори до міської думи стали набагато більш схожими на сучасні
Ознаки справжньої демократії з'явилися лише у 1870 році. Олександр II, відомий як цар-реформатор, видав Міське положення. Згідно з ним вибори до міської думи стали набагато більш схожими на сучасні. Але право вибирати «голосних» (так тоді називали депутатів) мали раніше не всі городяни.
До «балотування кулями» (в урни кидали не бюлетені, а білі і чорні кулі, які означали за і проти) допускався будь-який російський підданий старше 25 років, «якщо він володіє у міських межах на праві власності нерухомим майном, що підлягало збору на користь міста, або утримує торговий чи промисловий заклад за посвідченням купецьким, або ж, проживши в місті протягом двох років поспіль перед проведенням виборів, хоча б і з тимчасовими від’їздами, сплачує на користь міста встановлений збір».
Пріоритет торговцям і власникам нерухомості віддавався невипадково – саме вони формували левову частку міського бюджету. У путівнику Бублика наводяться дані, що з 1 млн руб. дохідної частини бюджету «головну статтю доходу – понад 200 тис. руб. – складає податок на право торгівлі харчовими й іншими продуктами першої необхідності на міських базарах, а також податок на домовласників у 160 тис. руб.».
Оскільки міський голова обирався серед голосних думи, поєднання влади та бізнесу було неминуче: майже все XIX століття Києвом керували купці і промисловці. Щоправда, у Міському положенні заборонялося їм «входити у підряди і поставки з предметів міського господарства».
Як у СРСР шлях до кар'єри могла спинити «п'ята графа», так і в Міському положенні існувала 88 стаття, де було чітко зазначено: "Євреї не можуть обиратися в міські голови"
Як у СРСР шлях до кар'єри могла спинити «п'ята графа», так і в Міському положенні існувала 88 стаття, де було чітко зазначено: «Євреї не можуть обиратися в міські голови, а також працювати на їхній посаді». А частка нехристиян серед членів управи і голосних думи не мала перевищувати третини.
Залежність міського голови від губернатора була закріплена у Міському положенні прямо: «Копії з усіх рішень міської думи невідкладно надаються міським головою губернатору, який, якщо не побачить у них порушення законів, передає їх для друку у губернських відомостях».
Заборонялися київському мерові і прямі контакти з центральною владою: «Подання міським громадським управлінням вищому уряду відомостей, висновків та клопотань з предметів, що стосуються місцевих вигод і потреб міста, робиться через губернатора».
Навіть у разі виїзду з міста голова зобов'язаний був сповіщати царського призначенця, а якщо від’їзд перевищував два місяці, то взагалі просити на це губернаторський дозвіл.
Влада і бізнес
Першим міським головою Києва у 1835 році став Парфентій Дегтерьов. Він походив з відомого в Росії калузького купецького роду, що осів у Києві на початку XIX століття. Втім, Дегтерьов пропрацював лише половину з визначеного йому чотирирічного терміну: у 1837-му він раптово помер. Сучасним киянам більш відомий його син Михайло, власник дохідних будинків і магазинів, один з ініціаторів будівництва в місті конки та парового трамвая. Саме на його честь названа вулиця Дегтярівська.
Павло Єлісєєв, який змінив Дегтерьова на головному київському посту, теж був купцем з Калуги. Його основним досягненням у бізнесі стало налагодження торгівлі металом із Сибіром. Правління виявилося недовгим – лише два роки, після чого він повернувся назад у комерцію. Але ні високий пост, ні колишні успіхи, ні спадкове почесне громадянство Києва не допомогли Єлисєєву зберегти свою бізнес-імперію.
Некролог у газеті Киевлянин за 27 березня 1875 року містив такі рядки: «Справа, міцно заснована на засадах, звичайно, відповідних часу, впала; але чудово те, що вона впала без шуму, без арешту майна; вона догоріла, як свічка.
Останнім часом покійний служив на посаді нотаріуса з виборів і помер мало не в крайній бідності».
У 1838-му міським головою був обраний Ходунов – той самий, якому губернатор свого часу завадив стати першим київським градоначальником. Доля щедро компенсувала йому цю неприємність: купець з Ярославської губернії заступав на пост київського голови тричі (правда, з перервами) і закінчив життя на цій посаді.
Півтора десятка років його правління були важливими з погляду розвитку міста. До того ж ходуновські каденції майже збіглися з часом правління двох відомих царських призначенців – військового губернатора Дмитра Бібікова і губернатора Івана Фундуклея. Останній став героєм хрестоматійної історії, коли Микола I доручив перевірити, хто з губернаторів не бере хабарі. Фундуклей виявився одним з лише двох чесних правителів – цар пояснив це багатством чиновника.
Губернатор щедро ділився з містом своїми багатствами. Не страждав скупістю і Ходунов: ще до обрання міським головою він став одним із співзасновників Товариства для допомоги бідним. Пізніше воно стане відомим під назвою Сулимівка – від імені родини Сулим, яка подарувала під притулок будівлю на вул. Лютеранській, 16. Університет Святого Володимира, Інститут шляхетних дівчат, Ботанічний сад, Ланцюговий міст, водопровід та кам’яні вулиці в центрі міста – все це епоха Ходунова і Фундуклея. Паралельно з держслужбою Ходунов займався бізнесом – у нього був свічковий завод і миловарне виробництво.
Голосні київської думи далеко не завжди рвалися в мери міста: неодноразово бували випадки, коли обранець за своїм бажанням відмовлявся від високої посади
Треба сказати, голосні київської думи далеко не завжди рвалися в мери міста: неодноразово бували випадки, коли обранець за своїм бажанням відмовлявся від високої посади. Приміром, «тричі мер» Ходунов обирався на посаду п'ять разів. У 1847 році після такої відмови головою був обраний Микола Балабуха. Цікаво, що за три роки до цього Балабуха сам відмовився від посади мера, причому саме на користь Ходунова.
Балабуха, на відміну від більшості своїх попередників і послідовників, був киянином: до наших днів дожив будиночок, відомий як садиба Балабух. Будівля на вул. Сагайдачного, 27а стоїть під кутом до вулиці, нагадуючи про старе планування Подолу до пожежі 1811 року.
Прославився Балабуха не стільки як політик, скільки як підприємець. Балабухи розвивали вельми екзотичний за нинішніми уявленнями бізнес: варили варення із сиропом і сухе варення – зварені з цукром і висушені часточки фруктів. Втім, півтора століття тому ніякої екзотики тут не було: у Російській імперії Київ вважався центром виробництва солодкого продукту, а «київське сухе варення», за легендою, було улюбленими ласощами цариці Катерини II.
Солодкий бізнес Балабуха успадкував від батька і передав у спадщину синам. Фірмові магазини варення працювали на Хрещатику і на Подолі, при фабриці. Вже після смерті купця торгова точка відкрилася і в найпрестижнішому місці Росії – на Невському проспекті Санкт-Петербурга.
Ще один будиночок на Подолі, що порушує суворе планування вулиць, киянам відомий як «будинок Мазепи». Насправді будинок на вул. Спаській, 16б належав ще одному київському міському голові – Григорію Покровському, який керував містом з 1857 до 1860 року. Політик і чиновник зі стажем, уродженець Києва, він тривалий час був голосним київської думи, а також служив старостою церкви Миколи Набережного на Подолі.
Упорядники
Першим міським головою Києва, обраним за новим Міським положенням 1870 року, став Павло Демидов. Він керував містом з 1871-го до 1874-го з однією перервою. Представник відомої династії уральських промисловців, Демидов був космополітом: народившись у Петербурзі і померши у Флоренції, він встиг пожити у Відні, Парижі, Кам'янці-Подільському. Проте за його заслуги перед Києвом дума надала Демидову титул почесного громадянина міста.
Демидов почав з вирішення «квартирного питання». Частину міських служб він перевів у придбану ним садибу. Один із будинків цієї садиби, на бул. Шевченка, 12, кияни називають «будинком Сан-Донато» – титул князя Сан-Донато промисловець отримав від італійського короля.
А головне, Демидов ініціював будівництво окремої будівлі думи на Хрещатику, яка потім дасть назву площі – Думська (тепер – Майдан Незалежності). До цього голосні квартирували в будинку Назарія Сухоти (Контрактова пл., 12).
У колишню обитель депутатів переїхала жіноча гімназія. Крім неї до заслуг Демидова відносять Олександрівську лікарню, реальне училище на Михайлівській площі і ще кілька навчальних закладів.
Після Демидова Києвом правили голови іноземного походження – двоє німців і грек. Густав Ейсман був професором Київського університету ім. Святого Володимира, викладав там курси права й історії законодавства, а його наступник Микола Ренненкампф – ректором цього самого вузу. Грек Іван Толлі сколотив капітал на спиртних напоях: був керуючим конторою Київського питного відкупу, заснував пивзавод на вул. Жилянській.
Усі троє займалися благодійністю: Ренненкампф дбав про школярів та студентів, а Толлі був почесним членом Товариства для допомоги бідним – тієї самої Сулимівки. До заслуг Ейсмана можна віднести заснування Київського товариства взаємного кредиту, яке, як сказали б зараз, сприяло поліпшенню бізнес-клімату в місті.
Найбільш шановним й улюбленим серед усіх київських голів був Стефан Сольський. Його обирали головою тричі поспіль: він правив з 1887-го до 1900 року
Найбільш шановним й улюбленим серед усіх київських голів був Стефан Сольський. На відміну від купців-попередників, він не був мільйонером. Народившись на Волині у сім'ї священика, він пішов по стопах батька – закінчив Київську духовну академію і став доктором богослов'я.
Скромність начальника міста сучасні кияни можуть оцінити, вирушивши за його адресою з путівника Бублика – скромний подільський будинок на вул. Борисоглібській, зовсім не схожий на будинки нинішніх великих чиновників.
Зате для Києва епоху Сольського скромною не назвеш: навпаки, це був період економічного та культурного розвитку міста. Сольського обирали головою тричі поспіль: він правив з 1887-го до 1900 року і, швидше за все, був би обраний і вчетверте, якби не смерть від грудної жаби. Конка і електричний трамвай, Володимирський собор і Політехнічний інститут, пам'ятник Богдану Хмельницькому і єврейська хоральна синагога – усе це епоха Сольського.
Один з головних збережених пам'ятників епохи Сольського - монумент Богдану Хмельницькому на Софійській площі
Чи не найважливішою заслугою міського голови стало створення каналізації. Про санітарний стан міста в рік приходу Сольського до влади читаємо в путівнику Бублика: «Київ не може похвалитися санітарним благоустроєм. Каналізація в місті відсутня, а санітарний нагляд організований незадовільно. Відсоток смертності від інфекційних хвороб досить високий: в останні роки (1887 і 1888-й) він становить 28% загальної смертності, тобто, висловлюючись чіткіше, із загальної кількості померлих більше четвертої частини падає жертвою заразних хвороб».
Ховали народного улюбленця мало не всім містом. Сольський упокоївся на Лук'янівському кладовищі столиці, благоустрій якого теж був однією з його заслуг. Фамільний склеп Сольських зберігся.
Василь Проценко, який був міським головою з 1900 до 1906 року, мав ступінь доктора медицини, займався приватною лікарською практикою.
А в останні щасливі роки імперії перед Першою світовою війною Києвом керував Іпполіт Дьяков. Його період – з 1906 до 1916 року – був розквітом у промисловості та фінансовій сфері. А влітку 1913-го Київ фактично став столицею Росії: тут проходила грандіозна Перша всеросійська промислова виставка і Перша всеросійська спортивна олімпіада.
У Дьякова було незвичайне на ті часи хобі: він був завзятим любителем машин і керував Київським клубом автомобілістів. Цікаво, що дружиною Дьякова була Ольга Смородинова – внучка колишнього міського голови Ейсмана.
***
Цей матеріал опубліковано в №36 журналу Корреспондент від 11 вересня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.