Фото: AP
За словами мешканців "хостелу", ні мобільного, ні дротового зв'язку в цьому населеному пункті немає, а інтернет працює від дизельного генератора, в якому скінчилася солярка
Коли на березі Амазонки гід розповідає туристам про 20-метрових анаконд, крокодилів-убивць і жадібних риб, які тільки й чекають, щоб відкусити їм п'яти, за кілька метрів плескаються місцеві дітлахи.
Життя на берегах Амазонки тече не швидше від цієї великої ріки. Хіппі, що живуть колоніями в глухих закутках, екскурсоводи, які розповідають байки годинами безперервно, і навіть тваринний світ - всі неспішно демонструють, наскільки цей регіон не любить метушню і цінує своє солодке ледаче життя.
При виборі транспорту для поїздки до столиці перуанської Амазонії Ікітос у вас немає особливих альтернатив - або літак, або річкові судна. Півмільйонне місто унікальне тим, що не пов'язане з великою землею дорогами. Та й у самому мегаполісі ситуація не краща - асфальтовано не більше п'яти-шести вулиць. Тому Ікітос з його розмитими ґрунтовими дорогами більше схожий на Південну Азію, ніж на Південну Америку. Замурзані діти, гори сміття, табуни старих моторних човнів доповнюються таким типовим азіатським атрибутом, як тук-туки - моторикши. Зі знайомства з останніми і стартували мої пригоди в Амазонії.
Щойно я вийшов з аеропорту, мене відразу оточив гамірний натовп водіїв тук-туків: "10 солей (перуанська валюта, курс - $1 до 2,5 солей), 8, 7, 5" ... На "трійці" домовляюся з одним з водіїв. І починається справжній армагедон. З почорнілого за хвилину неба полилася вода, а брезентовий чохол над тук-туком виконує лише декоративну функцію. Ледве ми виїхали за аеропортовий шлагбаум, як мій візник просить 1 соль "паркувальних".
Далі поїздка триває хвилин п'ять до найближчого перехрестя. На логічне запитання, де мій хостел, водій відповідає, що 3 солі він бере лише за виїзд з аеропорту. Мовляв, поруч стоять інші водії, які з радістю за додатковий гонорар довезуть мене хоч у США. Спокусу рукоприкладства в той момент в мені втихомирює тільки злива. Сказавши перуанському комбінатору, що вистачить з нього й однієї монетки, перебираюся в інший тук-тук. Його водій незабаром звертає з шосе на ґрунтовку вглиб сельви - цими лісами, які часто затоплювались, славиться Амазонія.
Непроглядна темрява, яку прорізають спалахи блискавок. Мій тук-тук летить зі швидкістю 30 км/год (це за відчуттями як 200 км/год на Lanos), а я, щоб не полетіти в джунглі, з останніх сил тримаюся за стійку. Мій одяг промок до нижньої білизни, намокли паспорт і готівка в кишенях. Раптом, на подив, злива так само швидко стихає, як і почалася, а потім ми в'їжджаємо в якийсь населений пункт, де шарабан гальмує біля однієї із халуп. На мої питання про хостел драйвер тицяє в непоказну вивіску, на якій я читаю знайому назву. Відразу згадую, що ціна броні була аж надто невисокою.
Дзвоню у двері. Її відкриває молодий і суворий Че Гевара. Запитую про хостел, він вмить добрішає і пропускає всередину. Переді мною щось на кшталт житлового приміщення, углиб якого стоїть великий різьблений стіл, за ним сидять осіб сім. Їх, правда, ледве видно: концентрація диму канабісу в повітрі така, що потрібно вішати не сокиру, а бензопилу. Бачачи мої очі, публіка представляється. "Че" виявляється студентом з Буенос-Айреса, інші називають свої країни: США, Франція і Німеччина. Зі зручностей у "хостелі" наявні лише надувні матраци та москітні сітки. Мої запитання про тур у сельву розбиваються об щире здивування.
За словами мешканців "хостелу", ні мобільного, ні дротового зв'язку в цьому населеному пункті немає, а інтернет працює від дизельного генератора, в якому скінчилася солярка. Взамін на поїздку в сельву я отримую пропозицію піти вранці викупатися в Амазонці. Але де там: у сельву я таки потраплю. Того ж дня мені вдалося зловити тук-тук, дістатися до центру міста і навіть замовити екскурсію.
Після екстриму першого знайомства з регіоном від поїздки углиб сельви я очікував його продовження. Проте все було простіше: про те, що я в "зеленому пеклі", нагадував лише дрес-код учасників екскурсії - всі були в калошах і одязі, що закриває майже все тіло від отруйних комах і рептилій. Також у руках у гіда була пара мачете: стежки в місцевих лісах швидко заростають ліанами. Наш гід постійно розповідав байки, наголошуючи на тому, як прагнуть зжерти туриста-роззяву і 20-метрові анаконди сачамами, і п'ятиметрові риби піраруку.
Подібні міфи заперечують місцеві дітлахи, які з радістю плещуться в Амазонці. Бачачи, що вони анітрохи не бояться крокодилів і рибок кандіру, відомих своєю здатністю заповзати в найінтимніші місця, страх перед тамтешніми жахіттями минув сам по собі. І незабаром я впевнено стояв і на утлій пирозі посеред чорної води, намагаючись наловити хоча б десяток піраній на юшку. Утім, з цими "звірюками" варто бути обережнішим. Вже перед від'їздом я зустрів трьох колишніх співвітчизників - їх я швидко ідентифікував за характерними слов'янськими фізіономіями. Діалог про риболовлю з ними закінчився несподівано - один з них показав мені перебинтовані залишки великого пальця.
Антон Зайковський - директор з розвитку Агентства Марини Рожкової
***
Цей матеріал опубліковано в № 10 журналу Корреспондент від 13 березня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.