Побачити каскад водоспадів Ігуасу потрібно не тільки через його фантастичну красу. Це місце – приклад того, яким має бути кордон дружніх держав, пише приватний підприємець Ігор Повч у №25 журналу Корреспондент від 27 червня 2014 року.
Словосполучення «прикордонна смуга» я звик асоціювати з колючим дротом, німецькими вівчарками, 38-мою паралеллю, Берлінською стіною і будь-яким іншим силовим протистоянням або потенційною ймовірністю такого. Ну а сам кордон, як прийнято, має бути «на замку».
Але каскад водоспадів Ігуасу, які розділяють Бразилію й Аргентину, випадає з цього контексту. У них цей самий замок якийсь дуже умовний, а обопільна лояльність сторін увиразнюється теплим кліматом, багатою рослинністю й екзотичною живністю.
Фактично це кордон ще й з Парагваєм, тільки до водоспаду він не примикає. А три сусідні населені пункти, Пуерто Ігуасу (Аргентина), Фоз ду Ігуасу (Бразилія) і Сіудад дель Есте (Парагвай), на карті сприймаються як один мегаполіс.
У Парагвай я заїхав ненадовго, вирушивши подивитися на Ітайпу, одну з найпотужніших електростанцій планети, що активно змагається за розмірами зі своїм китайським аналогом. Ітайпу – «камінь, що співає» мовою місцевих індіанців гуарані, – підприємство на дві держави: Бразилію і Парагвай. Разом скидалися, разом будували, разом і обслуговують.
Автобус зробив зупинку на парагвайському боці, але оскільки територія формально є спільною, за порядком стежив «корпоративний поліцейський», а не прикордонник. Під час екскурсії вода через турбіну лилася млявим струмочком, тому про потужність конструкції мені довелося повірити екскурсоводу на слово.
Знайомитися з водоспадами Ігуасу я почав з бразильського боку. Якщо світить сонце – на них обов'язково є веселка. Безліч веселок. Абсолютно скрізь. Навколишніми пейзажами можна милуватися набагато більше, ніж ті кілька днів, що я провів на гігантських водоспадах, висота яких досягає 80 метрів.
На бразильському боці є Парк птахів. Деякі особини утримуються в тісних клітках, але більшість розгулюють по великій парковій території. Пернаті підпускають до себе близько, дають погладити, а можуть взагалі видертися на туриста.
Пізнього вечора я вирішив зайти до місцевої забігайлівки поблизу будиночка, в якому зупинився. Навпроти стояв пікап з відчиненими дверима, з нього доносився місцевий музон, під лампою, обліпленою комахами, сиділи мужики і випивали. Вони відразу обступили мене і почали знайомитися ламаною англійською. Незабаром посадили за стіл і запропонували місцеве пиво.
«Руї Пфайфер», – представився сивий мужичок європейської зовнішності. Його предки переїхали з Німеччини, але сам він народився і все життя прожив у Фоз ду Ігуасу, пропрацювавши на ГЕС інженером до пенсії. Він дуже щиро кликав до себе в гості на барбекю, але з розумінням поставився до того, що на мене чекав ранній переїзд.
Один з його друзів, темний і вгодований Рамон, представившись, почав зображати стрілянину з помпової рушниці. Побачивши моє нерозуміння, дістав корочку поліцейського і сказав, що він тут служить і йому скоро заступати в патруль.
«Я тут чергую. Дуже безпечний район», – казав Рамон, оглядаючи околиці. На моє резонне запитання, навіщо в безпечному районі колючий дріт під напругою на парканах будинків, він щиро здивувався: «Ну як? Для безпеки!».
Потім він свиснув поліцейському фургону, який проїздив повз, і машина відразу здала назад. З неї вискочили поліцейські у всеозброєнні і в бронежилетах. Знайомство продовжилося. Хлопці виявилися душевними, спілкування було щирим і прощатися не хотілося.
Якщо не вважати 15 хвилин на гідроелектростанції, в Парагвай я не поїхав. Місцеві переконали: мовляв, Сіудад дель Есте – не більше ніж величезний ринок підробленої електроніки. Справа в тому, що напис «зроблено в Парагваї» для латиноса – приблизно те саме, що для грінго «зроблено в Китаї».
Востаннє я кинув погляд на Парагвай і Бразилію на Мосту трьох держав. А наступного дня поїхав до водоспадів в Аргентину. Перехід кордону – справа десяти хвилин: штамп в паспорті і сканування рюкзака.
Першим пунктом відвідин я обрав Глотку диявола – найбільший з водоспадів Ігуасу. Потім покатався на шлюпці внизу і решту часу ходив від однієї локації до іншої, кожна з яких була не гірше попередньої.
Дуже вразили місцеві комахи, знімаючи яких, люди підставляли пальці для позначення масштабу. Тутешні метелики зовсім не бояться людських дотиків і із задоволенням йдуть на руки. Найбільш незвичайний з них – «метелик-88»: з таким «нацистським» числом на крилах ФІФА навряд чи допустила б його на трибуни нинішнього чемпіонату світу.
По парку переміщається і більша живність: всілякі рептилії і носухи, іменовані місцевими жителями «коаті». Милі землерийки не проти поживитися і легкою здобиччю – туристичною їжею. Вони лізуть на столи вуличних кафе і розпорюють пакети легким дотиком гострих кігтів, роблячи це вельми діловито й зосереджено.
А ще місцеві жителі люблять розповідати про те, що Елеонора Рузвельт, побувавши на Ігуасу, нібито сказала, що Ніагарський водоспад не йде з ним у жодне порівняння. На Ніагарі я ще не був, але охоче вірю.
***
Цей матеріал опубліковано в № 25 журналу Корреспондент від 27 червня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.