Фото: Наталі Гузенко
За правильного підходу можна побачити Венецію у всій красі й без натовпів туристів
Красу Венеції зазвичай складно розгледіти за спинами тисяч туристів. Але є як мінімум п'ять способів вирішення цієї проблеми, пише журналіст Наталя Гузенко у №32 журналу Корреспондент від 15 серпня 2014 року.
Зробити фото на Сан-Марко у Венеції непросто: знаменита площа постійно заповнена туристами. Здається, що потрапив на будмайданчик Вавилонської вежі – тут чутно десятки мов світу. В такий момент розумієш, що ризикуєш не одержати задоволення від легендарного міста на воді – замість цього тебе чекає тиснява в багатомовному натовпі і годинні черги до музеїв. Але є місця, де залишитися наодинці з міським колоритом не таке вже й складне завдання. Вони розташовані поруч з туристичними маршрутами, проте, на наше щастя і нещастя інших, їх обминають. Особисто я таких місць нарахувала п'ять.
Перше з них – та сама площа Сан-Марко, тільки нічна. Справа в тому, що в історичній частині Венеції відсутнє нічне життя в традиційному його розумінні – з «кислотними» клубами, дискотеками і барами. Відповідно, немає тут і любителів нічних гулянь. Саме під покровом ночі Венеція постала переді мною тим самим справжнім середньовічним містом, який і обіцяють гостям путівники. Втім, життя тут все таки є – ще до світанку місцеві пекарі готують ранковий хліб, запах якого розноситься навколишніми вуличками, а рано вранці відчиняється рибний ринок зі свіжими морепродуктами з Адріатики.
Наступне місце для пізнання справжньої Венеції – західна частина Дорсодуро. Цей острів від Палацу дожів і собору Святого Марка відокремлює канал. Західний Дорсодуро відомий як «початок» Венеції – саме на ньому влаштувалися перші городяни.
Східний бік острова добре відомий туристам – вони йдуть сюди, щоб відвідати галерею Академії, музей модерністів Пеггі Гуггенхайм і церкву Санта-Марія-делла-Салюте. Я ж прогулялася по набережній, залишила позаду стрілку з ліхтарем, яка позначає межу Венеції, і потрапила з туристичного центру в справжнє живе місто. Тут є навіть місцевий аналог Сан-Марко – площа Кампо-Санта-Маргеріта. Вона така ж велика, але туристів тут майже не зустрінеш – площею прогулюються переважно італійці. Точніше, не тільки прогулюються: з лотків жваво йде торгівля овочами та фруктами, а городяни неспішно поїдають піцу у відкритих кафе, ухиляючись від м'ячів діточок, що грають тут таки у футбол.
Крім галасливих італійців з собаками, пакетами покупок або просто пляшками пива на західному Дорсодуро чимало й інших пам'яток. Це й старовинні склади солі, і мініатюрний храм Святого Духа, і Набережна Незцілимих, названа так через притулок для хворих на сифіліс, що розміщувався тут раніше. Не полінуйтеся дійти до церкви Сан-Себастьяно. Туристи тут рідкісні гості, а дарма: храм розписував великий майстер Паоло Веронезе. Зате у вас буде шанс оцінити роботи відомого художника, а не спини «колег» з фотоапаратами.
Обов'язковий пункт туристичної програми – побачити Венецію з висоти пташиного польоту. Для цього гості міста покірно шикуються в кілометрову чергу на дзвіницю площі Сан-Марко. Але є рішення простіше – переправитися на невеликий острів Сан-Джорджо. Бенедиктинський монастир і храм святих Георгія та Стефана побудовані в кінці X століття. Тут мені здалося, ніби я потрапила не до Венеції, – навкруги тихо, безлюдно, не шумлять натовпи туристів і не дзвенять виделками вуличні ресторани. Варто зробити екскурсію по монастирю – тут вас чекає не тільки чудова архітектура, але і затишний парк.
Але повернімося до головної мети подорожі – побачити Венецію згори. Для цього треба піднятися на монастирську дзвіницю. Звідси все видно, як на долоні, в тому числі і Сан-Марко, що з висоти нагадує мурашник через численних туристів. А ось на Сан-Джорджо гостей в рази менше, ніж на головній площі міста.
Спустімося з небес на землю і прогуляємося старовинними вуличками Венеції. Робити це я рекомендую в районах Джудекка і Каннареджо. Їхня особливість у тому, що, незважаючи на розташування в історичній частині міста, вони не винагороджені увагою авторів путівників – відповідно, не кожен турист вважає за потрібне витрачати на них свій дорогоцінний час. Проте саме тут я побачила ту саму Італію, якою її уявляють в стереотипах, – з емоційними з'ясовуваннями стосунків, крамничками домашнього вина і закоханими парочками. З визначних пам'яток в Джудецці цікаві занедбані монастирі, а в Каннареджо – колишнє єврейське гетто. Окрім задоволення для душі, обидва райони радують і в матеріальному плані. Через малу кількість туристів ціни в тутешніх кафе нижчі, ніж у «попсових» кварталах міста, при цьому страви італійської кухні нітрохи не гірші.
До «другої Венеції» за вмілого підходу можна віднести навіть Бурано. Звичайно ж, острів, знаменитий своїми мереживами і будинками яскравих кольорів, не обділений увагою туристів. Але їхній «ареал перебування», як правило, обмежується лише центральною вулицею і кількома судноплавними каналами. Іншими ж вуличками мені вдалося зробити приємну прогулянку майже на самоті, милуючись різнокольоровими будиночками і вдихаючи запах смаженої риби.
***
Цей матеріал опубліковано в №32 журналу Корреспондент від 15 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.