Фото: Дмитра Слинька
Мінськ дивує своїм сплавом радянських та європейських рис сучасного життя
Унікальним поєднанням стилів і культур Мінськ показує: схід і захід можуть не тільки протистояти, а й мирно співіснувати, пише Дмитро Слинько, заступник головного редактора журналу Корреспондент, у №37 видання від 19 вересня 2014 року.
Останнім часом Мінськ не сходить зі сторінок світової преси, адже тут на переговорах вирішується доля не тільки України, а фактично усього світу. Користуючись нагодою, варто звернути увагу на білоруську столицю як на напрям для подорожей. Скажете, Мінськ не туристичне місто? Ну так і столицею світової дипломатії він раніше не був. Тому час ламати стереотипи.
Символічно, що схід і захід України намагаються помиритися саме в Мінську. Навряд чи знайдеться друге велике місто, де радянська і західна культури переплелися в настільки вигадливий і гармонійний візерунок. Контрасти починаються з привокзальної площі. Ідеальна чистота, вільні від припаркованих машин тротуари, міліціонери з іменними бейджиками, різнокольорові автобуси, що снують чітко за розкладом, таксі зі спеціальними номерами з позначкою TAX – словом, той самий європейський порядок, який прийнято вважати «фірмовою стравою» Німеччини або Скандинавії.
Але водночас над нами, немов ворота середньовічного замку, нависають дві сталінські вежі. Пройшовши між ними, потрапляєш на вул. Кірова, звідки звертаєш на вул. Свердлова, яка виводить до пам'ятника Леніну. На відміну від своїх українських колег, мінський Ілліч почувається вельми комфортно. Ще б пак: адже неподалік височіє сіра споруда Комітету держбезпеки, яка всім своїм виглядом показує, що популярний у торговців сувенірами жарт KGB stillwatchingyou не такий уже й далекий від реальності.
Незважаючи на всю «смачність» пам'ятки, робити селфі на її тлі не рекомендується. Це, звичайно, не КДБ СРСР андроповських часів, але все таки об'єкт режимний. Не варто діставати фотоапарат і поблизу інших важливих державних будівель, особливо біля адміністрації президента – архітектурна естетика цих будівель не варта неприємної розмови з правоохоронцями.
Але подих католицького заходу відчувається навіть в цьому радянському царстві. Цегляний костел святих Симеона й Олени на пл. Незалежності, побудований у 1908 році в неороманському стилі, миттєво переносить гостя в іншу реальність. У народі базиліку з 50-метровою дзвіницею називають Червоним костелом. Гроші на спорудження храму дав мінський політичний діяч Едвард Войнілович, який присвятив його своїм рано померлим дітям.
Далі нас знову поглине монументальна радянська архітектура. Прямо по курсу – Кастрычніцкая (Жовтнева) площа з палацом культури профспілок. Далі – пл. Перемоги зі слоганом на дахах будинків Подвиг народу безсмертний. За сувенірами заглянемо в ЦУМ, оцінивши заразом його ностальгічні інтер'єри.
Мінський оперний театр спочатку може здатися похмурим бараком, але придивіться до будівлі на Троїцькій горі трохи краще. Це творіння архітектора Йосипа Лангбарда, відомого киянам за будівлею Міністерства закордонних справ на Михайлівській площі. Театр на Троїцькій горі – шедевр конструктивізму, нагадування про епоху 1920-1930-х років, коли радянська людина хотіла змінити світ, зробивши його зручним і функціональним, без позолочених надмірностей бароко або вигадливих ліній модерну.
Трикутник зі стороною 400 м і чотирикутник розміром 250 х 350 м – ці два збережені шматочки історичної забудови Мінська губляться на мапі у павутині широких довгих проспектів. Але для міста, майже повністю зруйнованого в роки Другої світової війни, ці квартали дуже цінні.
Щоб зануритися в атмосферу старовини, треба сісти в екіпаж, запряжений парою коней, – сучасний пам'ятник стоїть біля міської ратуші, торгових рядів і Бернардинського монастиря. Після довгого блукання по широких проспектах здається, що здійснив подорож у часі.
Перейшовши річку Свіслоч, потрапляємо в серце Старого міста – Троїцьке передмістя. Це лише пара вуличок і два десятки відновлених історичних будинків. Але саме тут можна познайомитися з патріархальним єврейським Мінськом (наприкінці XIX століття євреї становили більше половини населення міста). Щоб закріпити дух старовини, зайдіть в арт-галереї та сувенірні лавки, покуштуйте в місцевих трактирах обов'язкові драники і бульбу або замовте цілу сковорідку смачної їжі з назвою на кшталт Вяселле у панскайхаце.
Обов'язковий для відвідування заклад – Раковський бровар поблизу вул. Немига. Від Раковського передмістя збереглися лише кілька будиночків, затиснутих стінами житлових багатоповерхівок. Ресторан-пивоварня розташований в одному з них, у відреставрованому будинку урочистостей.
Повертаючись з Мінська і крутячи в руках невитрачені банкноти «зайчиків», де старовинні замки та палаци співіснують із соцреалістичними скульптурами робітників і колгоспників, запитайте себе: яка вона все-таки, Білорусь? затишний простір для життя чи «остання диктатура Європи»? невелика європейська країна чи осколок гігантського Радянського Союзу?
Відповідь шукати не хочеться. Хочеться просто повернутися сюди ще раз. Адже саме Білорусь – найближчий до Києва «північний сусід». А ходити в гості до сусідів – це просто і приємно.
***
Цей матеріал опубліковано в №37 журналу Корреспондент від 19 вересня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.