Роблячи ставку на туризм та екопродукцію, українські села отримують шанс залишитися на карті.
"Путін! Путька! Путь-Путь-Путь! Йди до мене, дурний пес!» – кличе собаку чоловік років 30.
Він поправляє шапку, що зсунулася набакир, струшує з черевиків сніг і нахиляється, щоб погладити свого пса, пише Ольга Замірчук у №1-2 журналу Корреспондент від 22 січня 2016 року.
«Хороший ти, Путька, пес. Лише ім'я у тебе погане, а так-то чудовий! Але ти не переживай: влітку до нас на хутір приїдуть гості, я покажу тебе їм, і, може, хтось придумає тобі нову, модну кличку», – каже господар.
Кілька років тому про жодних гостей у глухому селі Гармаки Барського району Вінницької області і не мріяли. А зараз тут розташувався екохутір Родинне гніздо – один з небагатьох таких проектів у Центральній Україні. Завдяки йому у деяких місцевих жителів з'явилися нові робочі місця, у багатьох – додатковий заробіток, а у самого села – шанс на виживання.
Господарі Путіна теж залучені в проект. Влітку вони побудували тут дерев'яні альтанки для гостей і тепер цікавляться у Корреспондента, чи зможуть нові споруди привабити відвідувачів.
«Всі кажуть, що українські села вмирають, а наше, як бачите, живе і розвивається! Погано, що в ставку рибу ловити не можна, а так би в Гармаки приїжджало ще більше людей», – каже селянин і знову кличе Путька до себе.
Кінь на допомогу
Екохутір з готелем, лазнею, басейном і власним рестораном у Гармаках створив бізнесмен з Вінниці, викупивши похилу хату на ставку. У підприємця є екохутори ще у двох селах Вінниччини, але місцеві жителі говорити про них не люблять: мовляв, там добре, але у нас у Гармаках все одно краще.
На присипаній снігом гілці дерева невеликий знак – Родинне гніздо. За знаком – крута дорога, яка веде, здавалося б, у нікуди. Але ні, за ставком і декількома поворотами видніється дерев'яний паркан і різкий підйом.
За старшого на екохуторі Руслан. Він тут і кухар, і прибиральник, і банщик, і навіть вибивала, коли знадобиться. Руслан – єдиний зі співробітників комплексу, хто переїхав до Гармаків з міста.
«Сам я з Вінниці, в Гармаках працюю вже кілька років. Була робота і в місті, але в селі мені, чесно кажучи, подобається набагато більше. Тепер я живу тут, а коли треба, мотаюся у Вінницю. Ніщо не замінить свіжого повітря, тиші і природи», – розповідає Руслан.
Крім нього на постійній основі тут працюють ще дві співробітниці. На відміну від Руслана, Анжела і Наталія народилися і виросли в Гармаках. Роботи в селі немає, тому вони радіють можливості працювати не тільки на городі чи по господарству.
«Наталія з Анжелою допомагають з розселенням гостей і готуванням, прибирають у номерах. Вони скромні і дуже працьовиті. У місті таких не знайти, тому, думаю, у власника хутора і не виникало думок запрошувати на таку роботу дівчат з Вінниці», – вважає Руслан.
Крім трьох постійних співробітників, на Родинне гніздо в селі працюють безліч фрілансерів. Раніше чоловіки з Гармаків грішили взимку пияцтвом і цілодобовим відпочинком. Тепер з'явилася альтернатива: екохутір відкритий цілий рік, і там завжди є можливість підзаробити.
Недалеко від хутора живе Вадим. У селі він тримає господарство і працює на землі. Селянин завжди був не проти переїхати до Вінниці, але мрію так і не реалізував. Зате з появою Родинного гнізда на сімейний бюджет позаурочно підробляє навіть кінь.
«Ми катаємо людей, які приїжджають відпочивати на хутір, – пояснює Вадим. – Беремо 100 грн на годину незалежно від того, катаються вони по одному верхи або всі разом на возі із соломою. У порівнянні з містом ціни у нас невеликі, тому гості частенько беруть коня. Якщо хороший наплив постояльців, то за тиждень можна 1 тис. грн виручити – десь стільки ж можна заробити, якщо їздити в райцентр Бар продавати овочі влітку».
Влітку в комплексі побудовували банкетний зал та альтанки з дерева. У будівництві була задіяна мало не половина села: господар Путька з батьком і ще кількома чоловіками займалися безпосереднім конструюванням альтанок, решта привозили деревину і виконували інші роботи.
Єдині, хто, як не парадоксально, мало задіяний у розвитку та заробітку на екохуторі – місцеві виробники молочних продуктів, м'яса та овочів. За словами Руслана, Родинне гніздо купує продукти тільки з чеками і накладними, тому простому селянину продати екохутору продукцію в промислових масштабах не вдасться.
«Інша справа наші гості. Вони завжди можуть купити у місцевих жителів свіже молоко, сир, м'ясо і птицю. Так буде добре всім сторонам: городяни спробують екологічно чистий продукт, а у села буде стимул розвиватися далі», – підсумовує Руслан.
Пиво проти пияцтва
Великий пивний келих в селищі Велика Круча біля Пирятина Полтавської області добре знайомий водіям і пасажирам, які часто їздять по трасі Київ – Харків. Розважальний комплекс Велика Круча з однією з перших в Україні приватних броварень заснував місцевий житель Іван Близнюк, який влаштував до себе на роботу чи не все село.
Скільки саме співробітників у комплексі, адміністрація не розголошує. За словами офіціантів з ресторану, рахунок персоналу йде на сотні. Місцевих жителів тішить, що їм не доводиться їздити на заробітки до Києва або Полтави, – завдяки комплексу на трасі можна жити і працювати вдома.
Наталія Грабар працює на пивоварні вже 23 роки. Велика Круча – батьківщина її чоловіка, з яким вона переїхала в Україну з Кавказу в 1993 році.
«Я бармен, точніше, барвумен, – розповідає Грабар. – Роботу свою люблю і радію, що є можливість працювати вдома. Поки мій чоловік був живий, він теж працював у Кручі. Три роки тому його не стало, тепер я сама, але продовжую нашу спільну справу».
Діти Грабар живуть у столиці, але часто їздити туди вона не любить: каже, своє село із землею і престижною роботою проміняти на місто вже точно не зможе. Як і у багатьох інших співробітників комплексу, у неї є вища освіта – вона перекладачка. Щоправда, наявність диплома в селі, м'яко кажучи, не гарантує працевлаштування.
«У багатьох наших співробітників є вища освіта, – продовжує Грабар. – Але в місті велика конкуренція, і знайти собі гарне місце в нинішній час дуже складно. Тим більше там доведеться орендувати житло, а тут, у селі, є рідна хата і, слава богу, стабільна робота».
Комплекс настільки великий, що знайти заняття для себе тут може практично кожен. Одні влаштовуються в пивоварню, ресторан чи готель, інші працюють над благоустроєм величезної території, треті доглядають за полями і працюють на фермі.
«У комплексі немає чужих. Всі, хто тут, – це люди з села. Якщо хтось не став барменом або офіціантом, він може піти працювати на ферму або на поле, тому що продукти в ресторан у нас теж доставляються свої, екологічно чисті», – коментує Грабар.
Раніше на території Кручі була розташована військова частина. Після того як її розформували, споруди передали під готель. За словами співробітників ресторану, коли частину закривали, військові, які залишилися в селі або в прилеглому райцентрі Пирятин, стали заглядати у склянку: мовляв, у відставці, без можливості перевестися життя втратило свій сенс. Вийти з депресії допомогла робота.
«Більшість співробітників Кручі – жінки, але є завдання і для чоловіків: вони працюють у полі з технікою – сіють і збирають урожай, – розповідає одна зі співробітниць. – Деякі з них задіяні на фермі. Комусь може здатися непрестижним, що колишні військові так влаштувалися, але мені все одно: у нас є свій будинок і хліб, а чоловік кинув пити».
Ставка на еко
Історії з Вінницької та Полтавської областей могли б стати хорошими прикладами відродження сіл. Однак поки що вони – винятки з правил, адже статистика говорить зовсім про інше.
З 1991 до 2014 року своє існування припинив 641 населений пункт – 601 село і 40 великих селищ
За даними Держкомстату України, з 1991 до 2014 року своє існування припинив 641 населений пункт – 601 село і 40 великих селищ. За цими цифрами – колись живі села, чию історію тепер уже ніхто не дізнається: місцеві жителі роз'їхалися, будинки спорожніли і покосилися.
Аналітики рекомендують рятувати село, не чекаючи держпрограм. Найкраще в складчину створювати невеликі хутори і ресторани, підключитися до інтернету і рекламувати свої красиві місця на просторах Всесвітньої павутини.
За словами директора компанії Ресторанний консалтинг Ольги Насонової, головною перевагою таких стартапів є ставка на екопродукцію, популярну і дорогу у великих містах.
«Якщо мова йде про ресторан або хутір, то вони можуть забезпечувати себе всім необхідним, вирощеним своїми руками. Якщо ж немає можливості відкрити щось своє, фермери часто продають продукцію в ресторани, де вже й роблять акцент на тому, що у них все, від м'яса і молока до фруктів і овочів, екологічно чисте», – каже Насонова.
Експерт також запевняє: ресторани і кафе в невеликих селищах за якістю можуть не поступатися тим, що працюють у містах. Просто система санепідконтролю і їй подібні за великим рахунком нічого особливого не вимагають: з основного – це окрема кімната для миття брудного посуду (якщо він не одноразовий), туалет не на вулиці, загальна чистота та якість продуктів.
Такі правила цілком посильні для фермерів і дрібних підприємців, а отже, є шанс, що українське село ще заживе.
***
Цей матеріал опубліковано в №1-2 журналу Корреспондент від 22 січня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.