Фото: orthodoxy.org.ua
Софійський собор у Києві є одним з об'єктів Всесвітної спадщини ЮНЕСКО
Україна не дбає ні про свої об'єкти зі Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, ні про можливе поповнення цього списку.
Під час поїздок за кордон я завжди звіряюся зі Списком всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. І намагаюся не пропускати об'єкти з нього, якщо пощастить опинитися поблизу, пише Ірина Пустиннікова, краєзнавець й автор путівників, у колонці, опублікованій у №14 журналу Корреспондент від 15 квітня 2016 року. Обідати в мішленівських ресторанах і скупатися в дизайнерських бутиках – розвага не для кожного українського туриста. Але архітектурні та природні цікавинки з міжнародним знаком якості доступні всім.
Місцеві жителі теж це розуміють. У сусідній Румунії, де в провінції з рейсовим транспортом негусто, поблизу нас самі гальмували машини. І суворі мужики запитували: «Арбор?» або «Херманн?». Адже вони розуміли, куди йде пішки пара з рюкзаками і фотоапаратами. У машині водії розцвітали посмішками – завжди приємно, коли твоєю країною цікавляться. І прекрасно знали, де потрібно зупинитися: звичайно ж, поблизу щитка із заповітним ромбиком у кружечку, символу туристичного якості.
Шкода, але в Україні у ромбика в кружечку немає ніяких суперздатностей. Ну ось, наприклад. Околиці Хмельницького туристами не обласкані. Іноді гості їдуть до симпатичного барочного костелу в селі Гвардійському, колишньому містечку Фельштин. Храм видатний, місцеві ним пишаються. Але варто згадати щось про місце зі Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО або про Дугу Струве – ніяковіють і плутаються.
Звинувачувати місцевих жителів не варто. Їх прапрапрадіди теж не розуміли, навіщо в 1830-х роках поруч з містечком диваки-вчені поставили вишку. І туристів біля монумента на місці тієї вишки теж не чекайте: бродять тут тільки корови, а сама чорна тринога втрачається на тлі високого православного хреста, для чогось поставленого поруч.
Дуга Струве – вона не про архітектуру зовсім, не про природу, вона про людину. З 1822-го по 1855-й її тягнули від норвезького Хаммерфеста до Чорного моря, від Курляндії до Бессарабії – на 2.820 км. Це було перше у світі точне вимірювання сегмента меридіана. Розрахунками займався астроном і геодезист Фрідріх Георг Вільгельм Струве. Дуга допомогла точніше визначити розміри і форму Землі і була величезним кроком уперед для геодезії.
Всього було створено 265 станцій дуги, збереглося тільки 34. Чотири з них в Україні: три – в Хмельницькій області, одна – в Одеській. Усі вони (разом з іншими станціями з восьми країн) – в престижному Списку. Та ось тільки стели в Катеринівці і Баранівці ще скромніші, ніж у Гвардійському.
Гаразд, Дуга Струве – це не надто приголомшливий об'єкт. Але ось Резиденція митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях – вже набагато імпозантніше і грандіозніше? Коли у 2011 році головний корпус Чернівецького університету імені Федьковича потрапив до Списку всесвітньої спадщини, це був справжній тріумф волі. Грошей він не приніс – ЮНЕСКО не фінансує об'єкти, позначені ромбиком у колі. Підтримувати їх у належному стані, стежити за їхньою цілісністю – турбота самої країни.
Цього року цілісність Резиденції була порушена. Вранці 16 березня стіну невеликого прибрамного будиночка ламали кілька мовчазних робочих – збиралися повісити банкомат. Громадськість вдарила на сполох соцмереж – ректор університету Степан Мельничук відстрілювався відмовками про те, що на руйнування стіни дало дозвіл Міністерство культури (не давало) і що встановлення банкомату погоджено з ЮНЕСКО (не погоджено). Перемога була за громадськістю, стіну залатали. Але сам факт «замаху» красномовний.
В України таких об'єктів до образливого мало. Є ще історичний центр Львова, кілька київських храмів, букові ліси на кордоні зі Словаччиною, Херсонес, а також вісім дерев'яних карпатських церков. Останні взяли в престижну компанію авансом: десь треба було зняти з дахів дешеву жесть, десь – позбутися сучасних цементних доріжок або пластикової вагонки.
Церкви у Списку з 2013 року, але для деяких з них так нічого і не змінилося. П'ятиглавий собор у Нижньому Вербіжі, – як і раніше, в «обладунках» з жерсті. Селянам шкода розлучатися з таким красивим, блискучим, покритим чеканкою матеріалом. А те, що впізнати в цій блискучій каструлі дерев'яний пам'ятник архітектури непросто, – так це вже проблеми туристів, а їх тут коли бачили?
В останні місяці згадали про список ЮНЕСКО і в Кам'янці-Подільському. Місцеві газети сполошилися: влада хоче передати в оренду на 35 років місцевому бізнесмену ділянку каньйону недалеко від Різницької вежі. Той збирається відродити там човнову станцію, влаштувати на дрібному і брудному Смотричі пляж, а ще – парк розваг з катаннями на квадроциклах.
Кам'янецьким журналістам здалося, що все це завадить місту отримати ромб ЮНЕСКО. Даремно хвилюються: заявка міста-фортеці була подана ще у 1989-му, коли Старе місто не було втикане незграбними підробками під старовину і віллами місцевих нуворишів. За минулі 27 років його стан погіршився настільки, що йому зараз місце хіба що в Списку втрачених шансів. Та й навіщо нам це ЮНЕСКО? Грошей там усе одно не дають.
***
Цей матеріал опублікований в №14 журналу Корреспондент від 15 квітня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.