У прифронтових містах і селах немає ніякої влади, а їхнім жителям все одно, в якій країні жити, – аби не було війни.
Але поки що все навпаки: війна – це єдине, що тут є, пише Яна Сєдова у №25 журналу Корреспондент від 26 червня 2015 року.
Уздовж доріг в зоні АТО біля самого краю поля цвітуть маки. Коли їдеш повз на великій швидкості, цей розмитий пейзаж нагадує знамениті Маки Клода Моне, недбало розкидані серед зелені трави. Але в деяких місцях, якщо під'їхати ближче і придивитися, можна побачити, що це зовсім не квіти. Це маленькі червоні прапорці, на яких білим написана буква М – попередження про мінні поля. Чим ближче до лінії розмежування, тим більше таких «маків» розкидано вздовж доріг.
По одному з цих полів ми разом з київською групою Волонтерська сотня їдемо в селище Мирне Донецької області. Поруч з поритою ямами асфальтовою дорогою місцеві жителі давно укатали альтернативну трасу в селище. Місцями ѓрунт занадто м'який, і після нічного дощу наш мікроавтобус і позашляховик Patriot раз у раз піднімають навколо себе хвилі бруду, ризикуючи забуксували посеред мінного поля.
Ендрю, водій мікроавтобуса, який встиг за цей рік і повоювати, і демобілізуватися, і вступити у лави волонтерів, каже, що прапорці можуть стояти і не біля мін, а просто для того, щоб відбити охоту у місцевих розширювати дорогу.
«Може, десь одна-дві міни стоять, а може, й більше, хто знає», – міркує він, вичавлюючи зі свого мікроавтобуса все, на що той здатний, і явно не маючи бажання зав'язнути на краю поля з лаконічними попередженнями про небезпеки.
А життя триває
Мирне часто опиняється в зоні обстрілів. Поруч з ним – ще українське Гранітне, а далі, буквально за пагорбом, – Тельманове, підконтрольне сепаратистам. За добу до нашого приїзду снаряд влучив у лінію електропередач і жителі Мирного опинилися без світла.
Волонтери із Сотні приїжджають сюди не вперше. Кажуть, що недавно взяли під опіку місцевий будинок людей похилого віку. У двоповерховій будівлі зараз перебуває 14 осіб, не рахуючи персоналу. Сюди звезли немічних і нездатних про себе подбати старих людей з довколишніх населених пунктів.
Усередині двоповерхової будівлі чисто, в коридорі стоять прості, але доглянуті м'які меблі, на столику – квіточки у вазі: персонал не приховує, що чекає якусь комісію з перевіркою. Тут є і своя невелика бібліотека – шафа з книгами російською та українською мовами. Про будні закладу можна скласти враження за фотодобіркою стінгазети А життя триває.
Двері в кімнати відчинені, в кожній по два мешканці, більша частина – бабусі. Хто лежить, хто сидить, усміхнені і балакучі, на життя вони не скаржаться, хоча у них, як правило, десь неподалік живуть рідні. Старі їх виправдовують: молодь зайнята на роботі і наглядати за лежачими ніяк не може, тому будинок людей похилого віку виявився для них порятунком.
Фото Яни Сєдової
Майже всім мешканцям будинку людей похилого віку дуже важко пересуватися
Переживають хіба що за збереження свого майна, яке довелося кинути. А ще за те, що не можуть вийти на вулицю: спуститися з другого поверху немає сил, а жінки, які тут працюють, теж не помічниці в питанні транспортування і носити старих людей вгору-вниз не можуть.
Серед пацієнтів – 52-річна Людмила та її син Олександр з важкою формою ДЦП. Олександру 31 рік, його разом з матір'ю привезли в Мирне з Гранітного, після того як у їхній будинок влучив снаряд. Тепер жити їм ніде. Як і багато тутешніх постояльців, Олександр уже кілька місяців не був на вулиці – спуститися і піднятися на інвалідному візку сходами він не може. Так і живе, спостерігаючи за зміною сезонів за вікнами, або проводить час біля телевізора в кімнаті відпочинку. Його мати, розчулившись, дарує нам по маленькій заклеєній в ламінат іконці і, намагаючись приховати наплив емоцій, швидко ховається у своїй кімнаті.
У кімнатах тутешніх пацієнтів теж чисто, на підлозі лежать доріжки, на стінах – килими, хоча в ніс б'є специфічний запах, притаманний таким закладам, – як не старайся, але відіпрати білизну і матраци, які постійно бруднять лежачі, вже неможливо.
Волонтери віддають місцевій завідувачці, Світлані, найбільш необхідне – ліки. Вона скромно просить: якщо можна, наступного разу привезіть памперси, вологі серветки, пральний порошок, пелюшки і молочну продукцію. На щастя для мешканців будинку людей похилого віку, тутешній голова сільради підключив заклад до резервної лінії електропередач, тому світло тут є.
Така самовідданість, зізнатися, дивує, враховуючи той факт, що місцеві працівники не бачили зарплати вже шість місяців
До зими ще далеко, але всі – і завідувач, і її підопічні – вже думають, як і чим будуть опалювати приміщення в холодну пору року. За словами Світлани, минулої зими їм довелося важких хворих перенести в кімнату відпочинку, де встановили буржуйку. Але й це не рятувало – доводилося в ноги лежачим класти пляшки з гарячою водою, щоб не мерзли. Така самовідданість, зізнатися, дивує, враховуючи той факт, що місцеві працівники не бачили зарплати вже шість місяців.
Ми не затримуємося в Мирному – залишатися тут тривалий час небезпечно, – тому, віддавши медикаменти, вирушаємо в дорогу назад, думаючи, що буде з цими людьми похилого віку і тими, хто про них піклується, якщо одного разу обстріли посиляться. Адже тут немає обладнаного під бомбосховище підвалу, в якому можна пересидіти небезпеку. А якби й був, то спуститися туди більшість мешканців будинку людей похилого віку просто не в змозі.
Дайте два
Значну частину гуманітарки за цю поїздку – близько 4,5 т продуктових наборів – Волонтерська сотня зібрала для жителів Мар'їнки (Донецька обл.), яка ось уже майже два місяці перебуває під постійними обстрілами.
Вперше Корреспондент побував у цьому місті кілька місяців тому. Тоді військові з групи цивільно-військового співробітництва СІМІК (CIMIC – Сivil and military cooperation) намагалися відновити комунікації, полагодити зруйнований обстрілами газопровід і лінію електропередач. Зробити це було непросто: ділянки навколо руйнувань постійно мінували сепаратисти. І от коли на початку року військові вже були готові знову запустити газопровід, почалася чергова ескалація, після якої місто вже так і не змогло повернутися до мирного життя.
Чергова драма розігралася в Мар'їнці 3 червня, коли місто спробували захопити бойовики на чолі з російськими військовими. З того часу рідкісні дні тут минають без обстрілу, тому всі українські блокпости часто перекриті, а місцеві жителі, по суті, виявилися заручниками у своїх же будинках: виїхати в сусіднє Курахове, де багато хто рятувався після початку військових дій у минулому році, а потім повернувся, коли закінчилися гроші, мар’їнці не можуть.
Наш гуманітарний вантаж зупиняють на крайньому блокпосту на в'їзді в місто. За словами волонтера і виконавчого директора групи Наталії Воронкової, зараз потрапити в Мар'їнку і сусідню з нею Красногорівку не так просто, адже обидва населених пункти перебувають за крайніми блокпостами українських військових.
«За ними нейтральна територія, і їх [чергових на блокпостах] можна зрозуміти, адже немає гарантії, що ці продукти я не відвезу на той бік і не віддам сепаратистам, – каже Корреспонденту Воронкова. – З іншого боку, такі волонтери, як ми, вже рік працюють у зоні АТО. Має ж бути і довіра, і якийсь меморандум про взаєморозуміння, плюс нас супроводжують «сіміки», які за нас відповідають».
Втім, через півгодини добро на проїзд таки дають, і ми їдемо в Мар'їнку в супроводі міліцейського патруля й одного з офіцерів СІМІК. Незважаючи на сонячну погоду, вулиці міста порожні – місцеві воліють не випробовувати долю і далеко від свого будинку і рятівного підвалу не йти. Як вдається з'ясувати волонтерам, у місті зараз мешкає 5 тис. осіб, серед них 120 дітей різного віку і 20 людей з інвалідністю, які не ходять.
Ми заїжджаємо на одну з вулиць, Заводську, у двір з чотириповерхівкою. З під'їздів відразу з'являються люди. Переважно це літні мар’їнці, але серед них виявляються і кілька дітей.
Фото Яни Сєдової
Мешканці Мар'їнки шикуються за гуманітарною допомогою
Двір, у якому зупиняються машини волонтерів, здається, мало постраждав від війни: біля під'їздів червоніють троянди, клумби доглянуті, подекуди росте цибуля, вже дозріли вишні на деревах навколо будинків, а в маленькій пісочниці грають дві дівчинки – на вигляд років чотирьох і восьми. Але варто підняти голову, і зяючі обгорілі прорізи квартир, куди влучили снаряди, і побита цегла фасадів, і забиті фанерою вікна відразу розставляють усе на свої місця. Війна тут і не думає ховатися, вона дивиться зверхньо на людей, які метушаться внизу, знаючи, що може загнати їх у підвали в будь-який момент.
Звідусіль підтягуються люди, шикуються в чергу за продуктовими наборами, моторно розбирають привезені яблука і груші, качани капусти. На кабачки чомусь особливо не реагують – перебирають прискіпливо і, поміркувавши, найчастіше кладуть назад.
Фото Яни Сєдової
Жителі Мар'їнки намагаються взяти ліків про запас
Ажіотаж викликає роздача ліків. Тут працює принцип «дають – бери, а не дають – проси». Хтось ще намагається знайти в коробках волонтерів аналоги своїх препаратів, які брали в мирний час або могли дістати в неспокійний. Але більшість воліють взяти щось про всяк випадок. У топі найпопулярніших ліків – серцеві, заспокійливі і від застуди.
Діти підземелля
Отримавши свою порцію гуманітарки, мар’їнці не розходяться, затримуються на свіжому повітрі. Добре, що остання доба перед нашим приїздом в місті минула відносно спокійно. Пенсіонерки сидять на лавочках, доповнюючи мирну картину, діти грають у пісочниці і проїжджають повз на велосипедах, ніби намагаючись надихатися, побути на сонці довше, оскільки знають, що в будь-який момент і цього малого можуть позбутися, варто тільки початися черговому обстрілу. Ніхто не відмовляється від спілкування з гостями, але деякі просять потім не показувати їхні обличчя і не називають імен, заявляючи, що «звуть мене ніяк».
Одна з місцевих мешканок, яка не побоялася назватися, усміхнена Ганна Юркова, каже, що вона родом із Західної України, приїхала сюди в молодості, щоб вчитися і працювати, та так і залишилася, вийшла заміж і ось вже 34 роки живе на Донбасі. Вона з готовністю показує свій підвал, розповідає, що там туляться 12 осіб – вона з чоловіком та сусіди. Найменшій жительці цього підземелля, Даші, лише три роки.
За словами Юркової, живуть вони дуже мирно: і від снарядів разом ховаються, і продукти ділять між собою, і готують спільно, і маленьку Дашу відволікають як можуть – то навушники їй надінуть під час обстрілу, то мультфільм поставлять, добре, що в підвалі є телевізор і приставка. На запитання, що дивляться дорослі, вона усміхається: їй подобається дивитися Вікна на СТБ, а чоловіки віддають перевагу бойовикам по російському НТВ.
Юркова нарікає тільки на те, що в їхній двір волонтери приїжджають рідко, а чи будуть в цьому році свої запаси, невідомо. Адже городи розташовані на околиці – як тільки вийдеш, починають стріляти попереджувальними пострілами над головою.
«Напевно, хочуть залякати, щоб ми звідси виїхали», – вважає вона.
Місцеві охоче показують нові міські рани – побиті під час останніх обстрілів фасади будинків. Кажуть, що не знають точно, звідки прилітають снаряди, але запевняють: «Летить з усіх боків».
Фото Яни Сєдової
Через війну в містечку понівечено багато будинків
Кілька жінок у дворі такого потерпілого недавно будинку, скаржаться: «Сидимо кожен день, як на пороховій бочці! Діти в підвалі весь час, трохи що почують, відразу запитують: «Що, бабусю, вже бігти [в підвал], вже бомблять?». У нас претензії до нашого Президента і влади – нехай сідають за стіл переговорів і припиняють війну!».
Останні дні тут, правда, хоча б є світло і жителям не доводиться готувати їжу на вогнищах – використовують електроплити, у кого вони є.
Невиїзні
Все керівництво втекло з Мар'їнки ще минулого літа. З того часу життєдіяльність міста сяк-так підтримують місцеві активісти, які взяли на себе роль муніципальних чиновників. Та й багато хто керувати намагається з Курахова – в сусідніх підвалах, як рядові мар'їнці, вони не сидять.
Поки сенсу від такого управління небагато – хіба що комусь буржуйки для підвалів роздадуть, та ось днями пустили технічну воду в будинки, але за питною, як і раніше, доводиться йти до найближчого колодязя, ризикуючи життям.
«Стріляють, не стріляють, ми веземо, – зі сльозами на очах каже одна з пенсіонерок, яка сидить на лавці з паличкою. – А тут починають бити, і не знаєш, куди з цією тачкою бігти. Стрільбище непередбачуване!»
Прикро знаєте що? Що нас кинули! Ми нікому не потрібні, навіть якщо захочеш щось запитати, нікого немає
Ще одна зізнається: «Прикро знаєте що? Що нас кинули! Ми нікому не потрібні, навіть якщо захочеш щось запитати, нікого немає».
Жінки кажуть, що за день до приїзду волонтерів в місті мав з'явитися особисто новий губернатор Донецької області – Павло Жебрівський, призначений Президентом Петром Порошенком замість відправленого у відставку Олександра Кіхтенка. Мар'їнці так зраділи анонсованому візиту, що зібралися біля школи, сподіваючись висловити чиновнику все наболіле. Але чи то за свою безпеку побоявся губернатор, чи то не зміг проїхати через закритий блокпост, але в місті Жебрівський так і не з'явився.
Фото Яни Сєдової
Жительки вулиці Заводської у Мар'їнці жаліються на відсутність будь-якої влади, хоча в містечку живе зараз 5 тис. осіб
Мар'їнцям запропонували на автобусах виїхати в Курахове, де і могла б відбутися зустріч з Жебрівським, але ніхто не поїхав. Кажуть, що боялися потім не повернутися через хронічно закриті блокпости. Найбільше людей обурила інформація, яку хтось почув з новин: мовляв, у місті немає нікого, Мар'їнка спорожніла внаслідок останніх військових дій. При цьому тільки у день передбачуваного приїзду губернатора біля школи, за оцінками самих жителів, зібралося не менше 2 тис. осіб.
«Велика проблема, що в нашій Мар'їнці немає ніякого керівництва. Є тільки секретар, який тимчасово виконує обов'язки мера, але він же в Курахові! Якби вони тут сиділи, то переживали б і співчували, а так ... – нарікає одна з жінок, яка не побажала представитися. Вона розчаровано махає рукою. – Навіть ОБСЄ сюди не приїжджає, кричать, що небезпечно. А для людей не небезпечно? Діти живуть – не небезпечно? Шкода, що вони не можуть хоча б тиждень пожити разом з нами».
Всі кажуть – виїжджайте. Люди стільки років наживали, а тепер із зарплатою 2 тис. грн куди виїжджати? Та й ту не платять!
Одна з молодих мар’їнчанок обурюється: «Всі кажуть – виїжджайте. Люди стільки років наживали, а тепер із зарплатою 2 тис. грн куди виїжджати? Та й ту не платять!».
Їхні чоловіки, які раніше працювали на шахтах, тепер також змушені сидіти в обложеному місті.
Якась пенсіонерка хмуро жартує з цього приводу: «Була блокада Ленінграда, потім Сталінграда, а тепер що – блокада Мар’їнграда?».
Тихо, не на камеру, люди скаржаться на мародерство. Комусь не пощастило, і їхня квартира опинилася в районі, куди їх тепер не пускають українські військові.
Одна пенсіонерка просить відійти з нею в бік і, знизивши голос, розповідає: «Моя квартира на лінії вогню, вона розташована в будівлі колишньої школи-інтернату. Там лише 52 квартири. Зараз нас туди не пускає Нацгвардія, там на підступах все заміновано після 3 червня».
Пенсіонерка каже, що скільки вони не просили військових дозволити забрати хоч якісь речі з квартири, їм не дали.
Нацгвардія дуже мародерствує. Ми бачили, як одну машину недавно везли на БТРі. Кажуть, що возять батареї, залізні ворота, техніку. Таке робиться, а ми нічого не можемо домогтися
«Сказали – вас застрелять, якщо підете. Нацгвардія дуже мародерствує. Ми бачили, як одну машину недавно везли на БТРі. Кажуть, що возять батареї, залізні ворота, техніку. Таке робиться, а ми нічого не можемо домогтися! – розповідає вона. – Я вже й до командира цієї бригади зверталася, але як тільки прийду, відразу така агресія. І поскаржитися не можемо: ще підірвуть і скажуть, що так і було. Ми в такому становищі, все виттям і плачем».
Пенсіонерка каже, що військові в період затишшя могли б вивезти техніку з квартир КамАЗом в якесь централізоване місце, щоб вони забрали своє майно. Якось вона разом з чоловіком спробувала пробратися додому єдиною стежкою, що веде до школи-інтернату. На доріжці лежало повалене дерево. Коли вони підняли гілку, побачили розтяжку. Довелося повернутися.
Їхній сусідці пощастило менше: вона теж намагалася пройти до будинку і підірвалася, хоча відбулася відносно легко – рваною раною. Жінка раптом згадує, що нещодавно також хотіла потрапити у свою квартиру одна її знайома – 75-річна бабуся. Пішла і не повернулася. Пошуки і заяви в міліцію результату не дали. Людина зникла, наче й не було її ніколи.
***
Цей матеріал опубліковано в №25 журналу Корреспондент від 26 июня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.