Лауреат Букерівської премії П'єр ДіБіСі відповів на запитання читачів Корреспондент.net

Лауреат Букерівської премії П'єр ДіБіСі та почесний гість Львівського літературного фестивалю в рамках Форуму книговидавців відповів на запитання читачів Корреспондент.net під час ексклюзивного інтерв'ю сайту.

- Що найбільше вам запам'яталося з дитинства у Мексиці?

Нові запахи. Їх різноманітність. Особливо запах брудної води та коріандру. Це був струс для моїх органів чуття. А коли ти ще дитина, це сильно розширює діапазон чутливості. Тоді мені все у Мексиці здавалося досить дивним, але я швидко звик.

- Чому ви зняли документальний фільм про ацтеків?

Ще у 80-тих я намагався зняти цей фільм. Тому що, мені здається, я розгадав таємницю того, що трапилося з останнім ацтекським імператором Монтесумою.

І це неймовірно романтична історія.

Мій учитель захоплювався стародавніми книгами. А в Мексиці кожної неділі проходить великий книжковий ярмарок. Учитель купив собі книгу данського дослідника, який подорожував на коні у горах Сьєрра Мадре і знайшов долину, де жили люди, які все ще не знали про прихід іспанців. І це десь чотири сотні років опісля! Ці жителі долини охороняли печеру. Прямо як у пригодах Індіани Джонса.

І ось ми з моїм учителем вирушили в цю саму долину і знайшли її. А сім років потому я повернувся туди і написав історію. А потім намагався зняти фільм, але це була катастрофа. Я не зробив жодного кадру, а замість цього загруз у боргах.

Вже після того, як я став письменником, і мої книги були опубліковані, хтось дізнався, що я намагався зняти фільм. Вони прийшли до мене і сказали: "А давай зробимо фільм про те, як ти хотів зняти фільм". Ну і ми розпочали зйомки у Мексиці. Оскільки я їм не дуже довіряв, у фільмі я розповів лише про ацтеків, а таємницю скарбів так і не розкрив.

- Чи буде знятий фільм за книгою Вернон Господи Літтл?

Так! Сподіваюся... Може, вже наступного року. Є можливість. У мене підписаний контракт із німцями. Раніше я уклав контракт з американською компанією, але за роки вони так нічого і не зробили. Тому я перепідписав контракт з іншими людьми. І я думаю наступного року вийде фільм. Але ми побачимо.

- Чому ви переїхали жити до Ірландії?

Мені подобається Ірландія. До цього я жив у Лондоні. Тоді я писав свою першу книгу Вернон Господи Літтл. Спочатку я жив у такому собі старому і бідному районі Лондона. Раптом відбувається бум нерухомості, і наш район перетворюється на буржуазний. Це трапилося протягом півроку! У мене раніше були найрізноманітніші сусіди - старі, чорні, білі, абсолютно звичайні люди. Раптом через 6 місяців моїми сусідами стали банкіри, жінки з машинами марки Range Rover. Це був кошмарний сон! Британське буржуазне містечко. І ціни накрутили втричі.

А потім от що трапилося. У мене була стара машина. Одного разу через те, що мої сусіди виявилися ще й громадськими активістами, вони домоглися того, щоб прийшли люди з адміністрації і встановили обмеження на паркування в районі. А я не знав про це. Ці з адміністрації розмітку на вулиці зробили.

Якось вранці я прокинувся і не знайшов своєї машини, вона зникла! Я подзвонив у поліцію, тому що я думав, що хтось вкрав її. А вони кажуть: "Дізнайся у адміністрації, може, машина була неправильно припаркована і її відтягнули на штраф-майданчик". Так і було! Мені довелося заплатити цим мафіозі з адміністрації 300 євро, щоб визволити мою машину. Я тоді сильно розсердився. Мені потрібен простір. Я більше не хотів ніяких сусідів.

Мої нові сусіди приходили до мене і скаржилися на шум. Знаєте, я любив влаштовувати веселі вечірки, на яких ми могли мочитися з вікон. Моїм колишнім сусідам, людям похилого віку, це не заважало. Навпаки, вони говорили, що їм було приємно чути, як інші веселяться.

І раптом у мене з'являються ці напряжні сусіди, які починають скаржитися. Врешті-решт вони почали приходити і скаржитися ще до того, як ми щось зробили. Припералися о 3 годині дня в суботу і говорили: "Будь ласка, не шуміть сьогодні вночі". А я кажу: "Що? Ми ж ще не почали навіть!" А вони: "Будь ласка. Не робіть цього".

Це було занадто. І після випадку з машиною, я вирішив, що мені потрібен простір. А Ірландія просторіша, ніж Англія. Там дешевше жити. Я знайшов найвіддаленіше містечко в сільській місцевості та оселився там. Мій будинок розташований на горі, навколо ліс і ніяких сусідів.

У мене була ідея-фікс, припаркувати машину біля будинку, на горі, пройтися вниз пішки кілька кілометрів, зробити фото моєї машини на тлі всієї цієї величезної панорами, а потім відіслати його у лондонську адміністрацію із підписом: "Спробуйте її зараз забрати, придурки". Я так і зробив. Це, звісно, був дурний вчинок.

У Лондоні у мене було багато стимулів, а в селі їх нуль. Але з часом ти звикаєш і дізнаєшся, що життя у сільській місцевості може бути досить активним. Наприклад, хмари біжать дуже швидко. І мені сподобалося.

До речі, у мене все ще проходять вечірки. У моєму теперішньому будинку був раніше бордель. Він чудово обладнаний для вечірок: барна стійка, танцпол і можна шуміти скільки завгодно. Поряд із будинком - річка. Можна викупатися наступного дня після вечірки. До мене, правда, далеко добиратися. Але в мене добре. Мати такий будиночок у сільській місцевості - це все одно що мати хорошу темну спальню у квартирі. Я можу поїхати у Лондон у справах, а потім повернутися у спокійне місце.

- Де вам пишеться найкраще?

Я можу писати де завгодно. Не має значення де. Я пишу зазвичай вночі. Найкраще за все, коли один. Наприклад, готель підійде. Місце, де можна палити і є каво-машина.

- Що, на вашу думку, зачепить українців у книзі Світло згасло у Країні Чудес?

Філософія книги, по-перше. Але я не присилав спеціально цю книгу українським видавцям. Мені просто пощастило, що зі мною зв'язалася енергійна українка (перекладач Галина Шиян) і сама запропонувала перекласти саме цю книгу. Сподіваюся, українцям сподобається читати книгу з тих самих причин, з яких і мені подобалося писати її. Книга проповідує філософію "Якого хріна!", "Навіщо!?". І я думаю, ваші читачі зможуть зрозуміти ідею книги. Адже ви прожили два періоди історії - радянський, а тепер капіталістичний. Причому обидві системи не спрацювали. Ми на Заході все ще намагаємося впоратися із наслідками капіталізму. Може бути, ваша ситуація зараз більш вигідна: ви можете порівняти обидві системи і зрозуміти, що добре, а що погано. Моя книга про такий "серединний шлях". Вона про те, що "Так в чому власне проблема?!", Про те, що реальне в житті, а що ілюзія.

- Чи знайомі Ви із творчістю українських письменників?

На жаль, я не можу назвати авторів поіменно. І це через обмежений доступ до перекладів. Мене засмучує, що я не знаю української. Я ненавиджу бути туристом.

- Чи може письменник суміщати свою роль із політикою? Чи повинна політика впливати на літературу?

Якщо письменник хоче, чому б і ні. Письменник і так може впливати на людей своїми книгами. Йому не обов'язково бути для цього політиком. Його ідеї можуть впливати на людей, і для цього йому не потрібен штаб.

Ну а політика і так впливає на літературу. Тому що вона впливає на авторів, які живуть у тій чи іншій політичній системі. Як Кафка, наприклад. Або я.

- Як ви ставитеся до мультикультуралізму?

Моя думка з цього приводу складається із двох рівнів. З одного боку, з логічних міркувань, мультикультуралізм - це більш сильна позиція. Зрештою, на людському рівні ми всі однакові. Але з іншого боку, велика частина імміграції сьогодні має економічний характер. А я переконаний, що людям живеться краще на тій території, на якій жили їхні предки, тому що у них відбулася адаптація до місцевості. І це погано, якщо людям доводиться залишати рідну землю, щоб просто заробити грошей.

- Опишіть відчуття, яке ви пережили, дізнавшись, що були удостоєні Букерівської премії?

Я онімів. Дивне почуття. Я ж не очікував, що отримаю премію. Мій видавець відіслав книгу у комітет премії. Я й уявлення не мав про це до того самого вечора. Та я і не стежив за тим, що відбувалося з літературою в цьому плані.

Перед церемонією нагородження була приємна вечеря. Мій агент і видавець там теж були присутні. Вони мені тоді сказали: "Ну, ти точно не отримаєш премію". І раптом "Бам!". Я оторопів.

Можливо, я більше ніколи не відчую таке: моя книга щойно вийшла, а до неї я нічого у своєму житті не робив. Це був досить крутий поворот у моєму житті. І я не знаю, чи зможе мене ще щось так здивувати.

- Що б ви сказали людям, які не дочитують ваші книги до кінця?

Та пішли ви! Нахиліться і поцілуйте себе в зад.

- Чи засуджуєте Ви культуру споживання?

Так. Звісно. Це педофілія. Це вид педофілії. Тому що у людських істот дуже ніжна тваринна психіка. І ми дуже слабкі і легко піддаємося впливу інструментів, які "вони" використовують: обіцянки сексу, влади, самоповаги. Людина дуже незахищена. І вони використовують її слабкості, щоб заробити грошей. Чим більше грошей їм потрібно, тим більше вони маніпулюють тобою. Це нечесно! Світ наповнюється людьми, самооцінка яких залежить лише від речей, які їх оточують: косметики, одягу, брендів... Якщо у них забрати це все - вони стають ніким. Це жахливо і нечесно щодо нас. Все одно що заманити дитину цукеркою і вчинити над нею насильство. Вони використовують той аргумент, що "У вас є вибір. Адже ніхто не приставляє пістолет до вашої голови і не змушує купити цей продукт". Але це хибна думка. У нас немає вибору насправді, це закрита система. Звісно, споживання завжди буде. Питання у кількості. Робити це для прибутку - погана ідея. Прибуток повинен зростати щороку, щоб задовольнити потреби ринку. І це значить, що вони вичавлюють із людей все більше.

У Великобританії, наприклад, існує велика конкуренція на ринку зубних щіток. І вже були використані всі аргументи, щоб їх купували: ваші зуби випадуть, ви будете непривабливі, ваша усмішка буде негарною, ваші зуби будуть жовтими і жахливими і т.д. Люди вже не ведуться на це. Тепер з'явилася нова ідея - щітка для язика. І вони тепер кажуть - бактерії живуть на вашому язиці. Вони грають без страху. Тому, пішли вони! Ось відповідь.

- Коли Ви вирішили, що хочете стати письменником?

Після того, як я написав першу книгу.

- У роки своєї пристрасті до наркотиків Ви писали що-небудь? У вас є неопубліковані романи, які були написані до Вернон Господи Літтл?

Ні. І я поясню, чому. У мене цікава сімейна історія, і, я не знаю чому, мене ніколи не вчили тримати в руці ручку. Мені складно написати навіть сторінку тексту, тому що я відчуваю велику напругу в руці. Тому я б ніколи не написав книгу від руки і не став би письменником, якби мені не позичили ноутбук.

- У ваших книг досить екстравагантна стилістика і звороти мови. Наскільки близько Ви працюєте з перекладачами? Чи Ви їм довіряєте працювати самостійно?

Я довіряю їм. Якщо перекладачі зв'язуються зі мною, я відповідаю на всі їхні запитання. Але багато хто не робить цього. Взагалі, з питань можна бачити, наскільки хорошим буде переклад.

Деякі перекладачі володіють декількома мовами. Наприклад, один данський перекладач, який перекладав мою книгу, володіє ще й італійською. Він порівнював італійський переклад та англійський текст і робив свій переклад, ґрунтуючись на цьому порівнянні.

Була одна смішна історія із перекладачем із маленької країни колишнього СРСР. Цей перекладач створив мені багато проблем! Протягом року кожного дня він мені писав і ставив купу питань. Бо нібито його мова була такою унікальним. Він питав буквально кожне слово. Врешті-решт я просто говорив йому: "Вінко, це стукіт у двері і неважливо, які це двері". А він знову запитував: "Це стукати або постукувати, або ломитися у двері? У моїй країні це має велике значення". "Вінко, - говорив йому я, - це не важливо! Важливо те, що сцена не почнеться, доки він не постукає у двері і йому не відчинять. Та напиши хоч, що він подзвонив у двері! "А він мені: "Відмінно! У письменника завжди з'являються хороші ідеї. Уточни тільки, як він подзвонив - зазвучав звичайний дзвінок або музика?" Рік потому він написав мені, що книга закінчена і її надрукували: "Спасибі велике, що витримали мої дурні питання. Але скажіть, мені просто цікаво, чому батько Вернона не повертається додому?" Я пишу йому у відповідь: "Вінко, його батько помер!" І кілька днів потому він надіслав мені свій найкоротший імейл: "От лайно!"

- Дії у вашій другій книзі Люськіна ламана англійська частково відбуваються на території колишнього СРСР. Як Ви збирали матеріал для цієї книги? Ви відвідували цей регіон? Герої книги засновані на реальних людях, яких Ви зустріли під час подорожі?

Так, я був у цих місцях разом з організацією Лікарі без кордонів. Ми побували на військових полігонах на Кавказі як психіатри. У них є програма для біженців. Тому всі сцени засновані на цій подорожі, так само як і другорядні персонажі. Але головні герої вигадані.

- Люськіна ламана англійська - книга про наречену по листуванню із країни колишнього соцтабору. Ви шукайте собі наречену в Україні? Або, може, Ви шукайте матеріал для нової книжки? Ви взагалі щось шукаєте тут?

По-перше, якби я шукав наречену, я б це зробив по інтернету. Мені відомо, що багато наречених живе в Херсоні. Це так? У мене є друг-письменник, який поїхав у це місто, щоб написати книгу. Але моя відповідь така: Я відкритий і візьму все, що мені дасть Україна. Для мене це велика честь і задоволення бути тут.

- Рецензії на Людмилу і ваш третій роман Світло згасло у Країні Чудес вийшли неоднозначними. Ви самі задоволені цими книжками? Ви вірите, що колись зможете написати книгу настільки ж успішну, як і Вернон Господи Літтл?

Так, я буду писати такі ж успішні книги, як моя перша. Тому що я знаю тепер, як вона стала успішною. У мене тепер є формула. Те, що сталося з останніми двома книгами - це історія про капіталізм і невинність. Я прийшов у світ книжкової індустрії майже безневинною дитиною: я уявляв собі видавців такими собі гідними та освіченими людьми. І треба розуміти, що я прийшов зі світу бідності і дурості. Тому мої погляди на все були дуже романтичними. Несподівано книга Вернон Господи Літтл приносить великий прибуток видавцеві. Я отримав замовлення на наступні дві книги. І коли я писав їх мені просто виїли мозок. Вони настільки сильно втручалися, що романи вийшли не такими, якими б я хотів їх написати. Звісно, я робив усе від мене залежне в цих умовах. Книги у підсумку мені подобаються. У видавництві, наприклад, відмовлялися приймати нещасливий кінець. У книзі Люськіна ламана англійська герої помирають, тому що книга повинна була йти у друк наступного тижня. "Все, треба друкувати, - говорили вони мені, - тому що люди забудуть про тебе!" Я тоді вчинив найправильніше - убив усіх нахрін. А після цього вони мені кажуть: "П'єр написав лайно. Він убив усіх. А люди не люблять, коли вбивають в кінці".

А з останньою книгою вони набридали мені кожні п'ять хвилин і говорили: "Як думаєш, ми можемо у книгу помістити цуценятко? Ти думаєш, можна книгу закінчити тріумфально?" Тому кінець у Світло згасло у Країні Чудес трохи гіркий і в ньому є тріумф. Я дав їм те, що вони хотіли. Справжній кінець, я вважаю, це епілог в аеропорту. Але книга саме про них і про цю проблему. Тому якоюсь мірою алегорія ідеальна. Тепер я готовий і знайомий зі своїми ворогами.

Взагалі я люблю мої книги, але на них вплинув світ і видавництва. І пішли вони теж!

- У якій неангломовної країні ваші книги продаються найкраще?

У Німеччині. У німців є якесь почуття інтелектуального боргу. Тому вони вважають за необхідне вставати вранці в неділю і йти до музею, галереї або читати такі дивні книги, як моя. Ще Данія.

- Наскільки важливо для письменника "укластися в терміни"?

Це важливо для видавця. А з видавцем у вас повинні бути більш-менш нормальні відносини. Залежить від того, що ви пишете. Чим більше комерційна книга, тим більше є необхідність укластися в терміни. Але якщо це подорож, хто знає, як довго вона може продовжуватися. Я взагалі не думаю, що книги треба писати дуже довго. Кілька років максимум. Ось у Німеччині це вважається супер-швидко. У Німеччині видавництва дають передоплату на терміни у 10-15 років. У Великобританії ніколи такого не трапиться. Десь через 9 місяців видавництва починають над тобою нависати. Тому що ринок агресивний і Англія неінтелектуальна країна. І в Англії важливіше укластися в терміни. Тоді як Німеччина - більш освічена країна. У них свої традиції інтелектуальної роботи з ідеями, вони більш толерантні до ідей. Там писати приємніше. У Великобританії все крутиться навколо продажів. І якби у мене не було цієї історії з Букером, то навряд чи я зміг би продати свої книги. Хоча у Великобританії на ринку книговидання більше грошей.

- Яка з ваших книг далася вам найважче?

Все і з різних причин. Можливо, найперша. Тому що вона була першою. Я написав її за 5 тижнів, 300 сторінок, і потім зрозумів, що у книзі є лише "голос": 300 сторінок, на яких хлопчик скаржиться. І мені довелося додавати сюжет, сцени з дією, інших героїв. Наприклад, сцена бійні у школі була написана в останній місяць роботи над книгою.

Виходить, я зробив усе навпаки. Так досить складно писати.

Перша книга була складною, тому що я не знав, що потрібно робити. Тепер же складність у тому, що я знаю, що потрібно робити. Це як стрибати з парашутом вдруге.

Як в анекдоті:

Учень питає свого вчителя: Якщо у мене не розкриється перший парашут, як довго мені тягнути за важіль запасного?

Учитель відповідає: Всю решту життя.

Ось таке приблизно почуття.

- Розкажіть про свій досвід життя відлюдником. Що в цьому було найскладніше? Ви б порекомендували такий спосіб лікування від наркотичної залежності?

Ні. Це дуже складно. Дуже складно вивчати себе. Якщо ти залишаєшся наодинці із самим собою, тобі доводиться дізнаватися багато нового про себе, свої почуття. Більшість людей не роблять це протягом усього свого життя. Дуже складно дивитися на свої почуття і задаватися питаннями - Що? Чому? У нас є образ себе і те, чим ми насправді є. І ці дві людини можуть бути зовсім різними. Заспокоїться і бути наодинці з собою - це досить складний процес. Мені було дуже страшно. Щотижня я ходив до лікаря, тому що думав, що у мене нова хвороба. А лікар оглядав мене і говорив, що зі мною все гаразд. Я йому говорив: "Але я це дійсно відчуваю". А він мені: "Ні, у тебе нічого немає". Я відчував як змінюється світ, у мене були слухові галюцинації, мені здавалося, що я божеволів. А це просто виходила моя тривожність. Це складно. Тому що деякий час після цієї практики я не міг вийти на вулицю. Мені було страшно виходити з дому. Навіть у магазин сходити. Наш розум - це дуже ніжна субстанція. Потрібно бути дуже обережним. А написання книги виносить усі твої слабкості, твоїх демонів на поверхню. Якщо в тобі є демони, вони проявляються. І це кошмар. Я б нікому не радив починати писати. Література - це складно, якщо займатися цим щиро. Звісно, якщо ви не пишіть шпигунський роман. Це просто питання дисципліни. Література - це хардкор. Я був не готовий до такого.

У вересні 2012 року в Україні вийшла четверта книга Ді Бі Сі П'єра Світло згасло у Країні Чудес в українському перекладі Галини Шиян та редакції Юрія Андруховича, а також запущений сайт, присвячений виходу українського перекладу книги.

Читачі могли поставити свої запитання письменнику по імейлу [email protected] із позначкою "питання Ді Бі Сі П'єру", або через сторінки акаунта Корреспондент.net у соціальних мережах - Facebook та ВКонтакте (у коментарях до новини або у повідомленнях із позначкою ДБСПьер), Twitter за допомогою хештегів #задайвопрос #ДБСПьер.

Ді Бі Сі П'єр (справжнє ім'я Пітер Уоррен Фінлей) - письменник, харизматичний оратор і людина із цікавим життєвим шляхом. Народився у 1961 році в Австралії, провів свої дитячі роки у фешенебельному районі Мехіко. Юність почалася з ранньої смерті батька (вченого, який працював у команді нобелівського лауреата) і одночасно девальвації песо. П'єр пробував себе в живописі, коміксах, кіно, контрабанді машин із США до Мексики. Далі - різні форми залежності, реабілітація, величезні борги, а потім перша книга у 43 роки, Букерівська премія у 2003 році і втеча у глухе ірландське село. Псевдонім Ді Бі Сі розшифровується як Брудний але чистий (Dirty But Clean). Його книга Вернон Господи Літтл, за яку автор отримав премію Букера, була видана у більше ніж 40 країнах та адаптована як п'єса у чотирьох театрах, а також внесена у шкільні та університетські програми.

Четвертий за рахунком роман письменника Світло згасло у Країні Чудес, який вийшов у 2010 році, характеризують як жорсткий суспільно-політичне твір, який відображає розгубленість тонких натур у сучасному світі, де їх постійно руйнують помилковість і крах усіх систем та ідеологій, медіа, відсутність простого і щирого людського контакту. Головна ідея полягає в тому, що світ зараз перебуває у певному Лімбі - просторі, де не діють правила та обмеження, тому що ми зневірилися у старому, але не знайшли нове.

За сюжетом головний герой, 26-річний Гебріел Броквелл, тікає з реабілітаційної клініки для наркоманів у Лондоні у пошуках ідеального місця і компанії для прощального дебошу. На шляху до свідомого суїциду, Гебріел потрапляє у різні пригоди, які здаються неймовірними, але багато з них списані з реальних подій.

Незважаючи серйозний глибинний сенс, книга має чіткий сюжет і написана досить легко і досить іронічно. Вишуканий і художній стиль наративної частини контрастує з ненормативною лексикою в діалогах, тому настрій тексту коливається від сентиментального і ліричного до цинічного та грубого, чітко відображаючи тим самим розбалансований фізичний і психічний стан героя. Усі свої роздуми герой роману записує у "захалявну" книжечку, у якій можна знайти цитату для кожної життєвої ситуації.

Роман вже адаптований і виданий у Британії, США, Австралії, Нідерландах та Франції. Над українською версією книги працюють п'ять художників і композитор, готується українська версія сайту із записною книгою Гебріела. Спеціально для оформлення роману були створені арт-об'єкти.

Корреспондент.net