Сьогодні виповнюється 90 років з дня народження Параджанова

У 1942 році вступив до Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту, але через рік покинув його і вступив одночасно на вокальний факультет Тбіліської консерваторії і в хореографічне училище при оперному театрі, а після війни перевівся в Московську консерваторію. У 1946 році він склав вступні іспити на режисерський факультет ВДІКу, де спочатку вчився в майстерні Ігоря Савченка ("Гармонь", "Тарас Шевченко"), а потім - в Олександра Довженка ("Поема про море", "Земля", "Щорс"), на одному курсі з Марленом Хуцієвим та Юрієм Озеровим.

 

Параджанов закінчив ВДІК у 1951 році, його дипломною роботою була короткометражна стрічка "Андрієш" (названа за іменем пастушка з молдавської казки). У 1955 році молодий режисер зняв на київській кіностудії імені Довженка повнометражний варіант цієї картини. Потім вийшли документальні та науково-популярні фільми Параджанова: "Наталія Ужвій", "Думка", "Золоті руки".

 

У 1959 році Параджанов поставив свій перший ігровий фільм "Перший хлопець", в 1961 році вийшла кіноповість "Українська рапсодія", в 1962 році на кіностудії імені Довженка було знято фільм "Квітка на камені".

Студія Довженка (1964)/Кадр із фільму "Тіні забутих предків"

 

У 1964 році Параджанов завершив роботу над стрічкою "Тіні забутих предків", знятою за повістю Михайла Коцюбинського. Близький до українського фольклору сюжет знайшов романтично- експресивне рішення в області кольору, монтажу, побудови кадру, музики. Картина була захоплено зустрінута за кордоном (приз за найкращу режисуру Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плато, 1965; Кубок "Фестивалю фестивалів" у Римі, 1965; премія Британської кіноакадемії за найкращий іноземний фільм, 1965), була відзначена призом Всесоюзного кінофестивалю в Києві, але в офіційних колах режисер завоював репутацію "формаліста".

 

У 1967 році Параджанова запросили на Єреванську кіностудію, де він працював над фільмом про вірменського поета Саят-Нова "Колір граната". Позбавлений діалогів і сюжету у звичайному значенні цього слова, фільм представляв собою кілька мініатюр, кожна з яких була складена з химерних, часом загадкових кадрів-метафор.

 

У грудні 1973 р. Параджанова заарештували, він звинувачувався в зґвалтуванні чоловіка, був засуджений на п'ять років у колонії суворого режиму. 30 грудня 1977 року режисер був звільнений після того, як з проханням про його амністію до генсека СРСР Леоніда Брежнєва звернувся французький режисер Луї Арагон.

Арменфільм (1968)/Кадр з фільму "Колір граната"

 

Після повернення Параджанов працював на кіностудії "Грузія-фільм", де спільно з Давидом Абашидзе поставив "Легенду про Сурамську фортецю" (1984). У 1986 році режисер зняв документальний фільм " Арабески на тему Піросмані", в 1988 році за казкою Михайла Лермонтова фільм "Ашик-Кериб".

 

У 1980-ті роки Параджанов активно займався художнім колажем, малюнками, інсталяціями. Перші "спресовані фільми" (так режисер називав свої колажі) стали з'являтися в середині 1950-х і поступово обростали все більшою кількістю деталей, ускладнюючи до об'ємних композицій і копітко зібраних "мозаїк".

 

Параджанов також писав сценарії і був художником кількох спектаклів.

 

У 1989 році він приступив до роботи над черговим фільмом - "Сповідь", який повинен був стати автобіографічним. Однак зняти його режисер так і не встиг.

 

У травні того ж року в Тбілісі померла його сестра Ганна, і зйомки картини довелося відкласти. А через кілька місяців після смерті сестри у Параджанова виявили рак легені. У Москві режисерові зробили операцію, але його стан не покращився. На запрошення уряду Франції він прибув для лікування до Парижа, проте хвороба була вже невиліковна. 21 липня 1990 року він помер в Єревані. Параджанов був похований у Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном та іншими діячами мистецтва, літератури і науки республіки.

 

Сергій Параджанов - народний артист Української та Вірменської РСР (1990). У 1986 році його фільм "Легенда про Сурамську фортецю" удостоївся спеціального призу журі Міжнародного кінофестивалю в Троє. У 1989 році картина "Ашик-Кериб" була відзначена спеціальним призом журі Міжнародного кінофестивалю в Стамбулі. У 1990 році ця картина завоювала відразу три премії "Ніка" - в номінаціях "найкращий фільм", "найкращий режисер", "найкраща робота художника-постановника".

 

У 1991 році режисер посмертно удостоївся Державної премії Української РСР імені Шевченка за фільм "Тіні забутих предків".

 

У січні 1993 року в Москві відбулася перша персональна посмертна виставка художніх робіт Параджанова. У вересні 2012 року колажі та асамбляжі Сергія Параджанова з фотографій, малюнків і ялинкової мішури були представлені на виставці "Сергій Параджанов. Будинок, в якому я живу", що пройшла в московському виставковому залі "Новий Манеж".

 

У 1997 році в Києві було створено Фонд Сергія Параджанова, а на території Національної кіностудії імені Довженка Параджанову був відкритий пам'ятник. 1999 рік ЮНЕСКО оголосило "Роком Параджанова". З 1995 року в Москві працює Московський художній театр імені Сергія Параджанова.

 

Режисерові і художнику присвячено низку документальних фільмів: "Сергій Параджанов" (режисер Фотос Ламбрінос, Греція), "Параджанов. Партитура Христа до-мажор" (режисер Юрій Іллєнко), "Бобо" (режисери Наріне Мкртчян, Арсен Азатян), "Сергій Параджанов"(режисер Патрік Казальс, Франція), "Маестро" (режисер Олександр Кайдановський), "Театр Параджанова" (режисер Євген Татарець), "Сергій Параджанов. Відвідування", "Ніч у музеї Параджанова" (режисер Роман Балаян) та інші. У 2013 році відбулася прем'єра біографічного фільму Олени Фетісової і Сержа Аведікяна "Параджанов". Українська картина увійшла до лонг-листа претендентів на "Оскар" у номінації "найкращий фільм іноземною мовою".

 

Сергій Параджанов був двічі одружений. Його другою дружиною була філолог Світлана Щербатюк. У 1958 році них народився син Сурен.