Кінорежисер Мирослав Слабошпицький, чий фільм, знятий на мові жестів, бере участь у каннському конкурсі, пояснив Корреспонденту, чому артхаус – єдиний шлях для українського кіно, і розповів, як кохався з Фанні Каплан, пише Анна Давидова у №17-18 видання від 5 травня 2014 року.
Що повинні робити потенційні каннські лауреати напередодні фестивалю? Вибирати смокінг для червоної доріжки, наводити фінальний лоск на конкурсну роботу? Але замість смокінга Мирослав Слабошпицький приміряє куций недошитий піджачок, в якому через кілька днів має вийти на знімальний майданчик – як актор, а не режисер.
Процес наведення лоску теж далекий від завершення. Картина Плем'я, що потрапила в престижну конкурсну програму Тиждень кінокритики, все ще монтується – напередодні нашої розмови Слабошпицький просидів у студії до двох годин ночі.
Плем'я – унікальний проект: повнометражний фільм про вихованців інтернату для глухих повністю знятий на мові жестів, без субтитрів і закадрового голосу. Немає тут і професійних акторів – у кадрі звичайні молоді люди з дефектами слуху.
Чотири роки тому режисер уже звертався до цієї теми в короткометражці Глухота, яка потрапила до конкурсної програми Берлінале. Раніше, у 2009-му, його Діагноз також показали на Берлінському кінофестивалі. Інша справа – Канн, куди Плем'я відібрали з 1.200 фільмів-претендентів.
«Канн – це виклик. І Канн краще, ніж Берлін, – усміхається режисер. – А потім раз – і ти опиняєшся там. І тут потихеньку починаєш думати: так, треба б щось отримати, напевно».
Чи дістанеться Слабошпицькому його «що-небудь» у вигляді Золотої камери, яку незалежне журі вручає автору найкращого дебютного повнометражного фільму, ми дізнаємося 25 травня. Саме тоді 67-й Каннський міжнародний кінофестиваль назве своїх переможців. А поки Корреспондент розпитав режисера про його роботу.
- Говорячи про вашу картину, багато хто згадує Артиста – німий фільм 2011 року, який номінувався в Канні, а потім узяв Оскар.
- Звичайно, я бачив Артиста і менш відомий фільм – Доктор Плонк. Як член Європейської кіноакадемії я щорічно передивляюся фільми, котрі претендують на нагороди. Мені приходить коробка дисків, і цього року в ній також була стилізація під німе кіно. Але я хочу донести головну думку: ми не йшли цим шляхом. Плем'я не німе кіно, а перша повнометражна картина, знята мовою жестів. Звичайний фільм, який розповідає звичайну історію, де герої дуже багато розмовляють – просто роблять це мовою жестів, бо вони глухі. Там є досить жорстка сюжетна лінія: я б сказав, що Плем'я – навіть вестерн за жанром у певному сенсі. Але ніяк не стилізація – абсолютно звичайний сучасний фільм. Цим ми і відрізняємося від Артиста.
Фото Наталі Кравчук
Кадр з фільму Плем'я
- А як звичайному глядачеві зрозуміти звичайний фільм без слів і субтитрів?
- Коли я писав сценарій, це і був головний виклик: зуміти розповісти історію, не вдаючись до звукових діалогів. Так, ви не зрозумієте слів – які конкретно вирази використовуються, – але, сподіваюся, побачите там справжні почуття, емоції. І досить чітку історію: ви зрозумієте, що відбувається.
- Тобто сценарій не був схематичним?
- Абсолютно. Це справжній сценарій з прописаними діалогами. Актори вчили текст. Іноді ми бачили, що якийсь фрагмент у кадрі виглядає недостатньо виразно, і тоді просили: «Спробуй сказати іншими словами». У нас і на кастингах був сурдоперекладач, і на майданчику. Зараз з боку глухих інтерес до фільму величезний.
Є такий глухий французький актор – Гаель Агілера. У його сторінки у Facebook 76 тис. або 78 тис. прихильників. Для порівняння: у Каннського кінофестивалю – 36 тис. І ось Агілера записав відео про Плем’я і розмістив у себе. Поки знімалася картина, у нашої фан-сторінки було десь 200 прихильників. А сьогодні, коли йшов з дому, – уже 2.300 осіб. Атакують глухі з усього світу: «Коли фільм?». Найдосконаліше безумство!
Глухих, по-моєму, десь близько 0,1% всього населення планети, але від 7 млрд це зовсім не мало. До речі, наш французький агент уже зв'язався з Агілерою – може, той теж приїде у Канн. Хоча насправді я не знімав фільм для глухих. Я просто використовував цей аспект для експерименту з кіномовою.
Фото Наталі Кравчук
Кадр з фільму Плем'я
- Чим живуть ваші актори? Адже це все-таки особливий світ.
- Звичайна молодь. Головна галузь їхньої соціальної реалізації – спорт. Тому що там є Дефлімпійські ігри, якісь гроші ... Також для них існують квоти в політехнічному. Ще – в естрадно-цирковому: багато випускників грають у театрі Райдуга при київському центрі глухих. Серед людей з проблемами слуху багато зубних техніків і швачок. Але так, вони дійсно досить закриті. Знаєте, слово глухого і слово того, хто говорить-чує, – це різні речі. Слово того, хто говорить, нічого не означає проти слова глухого.
- Ви розповідали, що проводили відбір акторів через соцмережі.
- Частково так: глухі – дуже активні користувачі соцмереж. Також нам допоміг культурний центр Українського товариства глухих. Ми проводили кастинги в їхньому приміщенні, що виявилося дуже корисним: глухі насторожено ставляться до людей не з їхнього середовища. Ми повідомляли про кастинг через соцмережі, також я особисто відправляв факси з оголошенням кожному директору школи для глухих в Києві. Ще дзвонив у всі регіони України, звертався до Росії, Білорусі. А далі чекали, хто прийде.
У такому віці – у нас актори від 19 до 23 років – людині сьогодні цікаве кіно, а завтра вона захоче стати спортсменом. Але мені треба її півроку знімати. Тому ми нікого не шукали за фотографіями і не вмовляли зніматися. Бажання до зйомки було важливим критерієм відбору: ми розуміли, що будемо від цих людей залежати.
- Хіба контракт не страхує?
- Так, роки через три, коли всі суди закінчаться, актора зобов'яжуть покрити неустойку, хоча йому платити нічим. Але ж фільму не буде... Знятися в кіно кльово з обивательської точки зору. Насправді це виснажлива праця. У нас було по 17-18 дублів. Головний герой в один з днів отримав 90 ляпасів – не дуже приємно. Важко день у день пізно лягати, рано вставати, постійні репетиції, обмеження. Кіно є цікавим перший місяць, ну другий, а далі починаєш сатаніти. Ми, професійні кіношники, теж дико втомилися. Але ми знали, що нас чекає, а для людини з боку це випробування.
Фото Наталі Кравчук
Кадр з фільму Плем'я
- Хтось з ваших акторів бачить себе далі в цій сфері?
- Спочатку, коли була ейфорія, мріяли всі. А зараз не знаю. У нас неймовірна дівчинка з Білорусі знялася – Яна Новикова, яка за квотою для глухих навчається в якомусь технікумі в Гомелі. Вона зіграла головну героїню і, сподіваюся, буде з нами на фестивалі. На відміну від Берліна, Канн – це шалено дорого. Зараз наші продюсери пишуть листа Держкіно, міністру культури Білорусі з проханням підтримати. Перша глуха білоруска на червоній доріжці Канну – це ж практично [перший космонавт] Юра Гагарін!
- Українці в програмі Канну теж нечасті гості. Як взагалі відбувається взаємодія режисера і фестивалю?
- Немає нічого простіше. Заходите на сайт, заповнюєте форму, платите гроші, відправляєте диск. Відбіркова комісія його дивиться – якщо їх зацікавило, вони з вами зв'язуються. Якщо ні, отримуєте неіменну відмову: «Спасибі величезне, ми з великим інтересом подивилися ваш фільм ... ».
- Ви самі отримували такі «листи щастя»?
- Звичайно, як же інакше. Хоча з цим фільмом ні.
- Одного разу ви назвали артхаус єдиним способом виживання для українського кіно. Можете пояснити?
- Жанр розважального кіно, інтертейнмент – із самого початку дорога історія. У нас немає таких коштів, немає фахівців, немає технології. Якісна лірична комедія або бойовик як формат крім усього іншого передбачають наявність зірок, а це дуже, дуже великі гроші. Є жахи і порнографія – два види фільмів, які можна робити без зірок. Ну й артхаусні картини.
Знаєте, яка російська картина – щодо українських таких даних немає – зібрала найбільше грошей у прокаті США? Російський ковчег Олександра Сокурова [фільм про Ермітаж, знятий одним кадром за один дубль, без монтажних склейок]. А всі ці Cталінгради та інше – вони тільки «для внутрішнього користування».
- Артхаусних режисерів, в тому числі і вас, часто звинувачують в «чорнушності». А ви, якщо не помиляюся, в юності працювали репортером кримінальної хроніки.
- Телепрограма не з’явилася: розробляли-розробляли – і закрили. Тоді тільки з'явилася Магнолія ТБ, наші конкуренти. Ми робили передачу для каналу СТБ – у 1990-ті він позиціонувався як новинний. Мені, студенту, тоді це було надзвичайно цікаво. Купа крові? Так, від цього нікуди не дітися.
Знаєте, у лікарні швидкої допомоги, де я якось мав честь знімати, розташована кафедра військової хірургії: адже військові хірурги все одно потрібні, не влаштовувати ж для їхнього навчання війну. А травми, з якими вони можуть працювати, – саме в ЛШД. Ось і я – як ще мені було побачити цю частину світу? Тим більше це 1990-ті – власне, всі новини тоді являли собою одну суцільну кримінальну хроніку.
До речі, насправді 1990-ті мені надзвичайно подобаються. По-перше, я був молодшим, а по-друге, ми були більш пасіонарні, ніж нинішня молодь. І кіно здавалося пасіонарним – той самий [Квентін] Тарантіно тоді знімав. Дуже цікавий був час. Щодо «чорнушності», думаю, це питання потрібно задавати тим, хто так вважає. Звинувачують? О-кей ! Але скажіть, де вони в Канні, алло?!
- Ще одна болюча тема – «перший український блокбастер». Скажімо, про чеський блокбастер теж ніхто не чув, але, здається, чехи не турбуються.
- Я думаю, причина в невігластві. На жаль, мало людей розуміє, що кіно – така сама професія, як і всі інші. Зараз жартують, що у світлі останніх подій у нас в кожній родині на одного політолога припадає два військових аналітики. Те саме і з кіно – у ньому «розбираються» абсолютно всі.
Ось що таке блокбастер? У дослівному перекладі – бомба, здатна знести квартал. Фільм, який заробив понад $ 100 млн. Маркетингова річ. Але мені складно на ці теми міркувати: я не стою в черзі на створення першого українського блокбастера і дуже цьому радий.
- Ви не лише знімаєте кіно, а й знімаєтеся в ньому. Розкажіть про фільм, в якому зараз працюєте.
- Олена Дем'яненко робить картину , яка називається Моя бабуся Фанні Каплан. Я граю молодшого брата [творця СРСР Володимира] Леніна, і ось числа з 5-го і до Канну [фестиваль стартує 14 травня] кожен день знімаюся. До речі, буду у фільмі займатися сексом із Фанні Каплан. Репетирували його вже – було дуже весело. Немає нічого цікавіше, ніж режисерувати або грати сексуальні сцени.
- А яке режисерові виступати в ролі актора? Тим більше, тут двозначна ситуація: режисер-жінка говорить вам , режисерові і чоловікові, що і як робити в ліжку.
- Шкода, що я не став актором. Господь не дав таланту достатньо. Це ж так чудово: не треба думати про графік або як виставлене світло – купи питань просто не існує. Ти прийшов, щось там зробив, додому тебе відвезли – чарівно. На чужому майданчику у щось влізти, підправити? Ні, у жодному разі.
А з режисером дуже просто. Якщо режисер, я наприклад, робить помилки, то ці помилки цінніші за чиюсь правоту. Тому що вони мої і фільм мій. Він існує тому, що я так хочу. Всі люди існують для того , щоб я міг знімати цей фільм так, як мені хочеться. Тому, чудово усвідомлюючи, як це влаштовано, я ніколи не втручаюся в чужу роботу. Абсолютно довіряю режисеру. Приходжу, розслабляюся й отримую задоволення.
- Ви ще й сценарист. Кажуть, Плем'я писали разом зі своєю дружиною?
- Так, але в титрах зазначено тільки мене.
- Чому?
- Ми така завзята сім'я – взагалі все робимо вдвох. Лєна – журналіст за освітою, вела програму про кіно в Пітері. Ми там певний час жили, а потім я її переманив. Вона працює зі мною і виконує дуже багато функцій. Тому в титрах зазначена як креативний продюсер. Весь час з нею раджуся – я в цьому сенсі абсолютний підкаблучник. І пишаюся цим!
Коли в мене були якісь сумніви щодо акторів, вона мене переконувала взяти того або іншого. Я начебто і готовий, але страшно: людина не відповідає моїм уявленням. І ось тут потрібно, щоб мене заспокоїли. А потім, якщо щось піде не так, завжди можна сказати: «Це мене Лєна вмовила, я тебе взагалі не хотів знімати».
***
Цей матеріал опубліковано в №17-18 журналу Корреспондент від 5 травня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.