Корреспондент розібрався, що означає для українського кіно успіх режисера Мирослава Слабошпицького на Каннському фестивалі, і з'ясував, як впливає на рішення журі політична та соціальна кон'юнктура, пише Анна Давидова у №21 журналу Корреспондент від 30 травня 2014 року.
У своїй рецензії оглядач британської The Times чесно зізнався: «З усіма цими червоними доріжками і рожевим вином легко забути, навіщо ви насправді приїхали в Канн».
І відразу продовжив: «Щоб повернути вас з небес на землю, необхідна така картина, як українська драма Плем'я. Вона відсилає до істинного змісту фестивалю – відкрити для себе найцікавіші, сміливі, по-справжньому видатні фільми, зроблені по всьому світу».
Авторитетний портал про незалежне кіно Indiewire просто і без зайвих слів назвав фільм Мирослава Слабошпицького «безпрецедентним кінематографічним досягненням». Можна додати: це безпрецедентне досягнення всього вітчизняного кіно.
Український фільм вперше в історії брав участь у Тижні критики – найпрестижнішій секції Каннського фестивалю, до програми якої беруть тільки перші чи другі повнометражні роботи молодих режисерів. Свого часу в ній брали участь Бернардо Бертолуччі, Отар Іоселіані, Гільєрмо дель Торо, Лео Каракс, Вонг Карвай, Алехандро Гонсалес Іньярріту, Гаспар Ное, Франсуа Озон.
У Тижня є чотири офіційні нагороди, і відразу три з них дісталися Слабошпицькому: приз Gan Foundation у розмірі 20 тис. євро, призначених для дистрибуції фільму у Франції, премія Revelation, що вручається журі молодих кінокритиків, і, нарешті, Гран-прі.
«Це доказ кіноспроможності України», – каже кінокритик, голова кіноредакції каналу 1+1 Андрій Алфьоров.
Так, раніше українські режисери, і Слабошпицький в тому числі, отримували престижні нагороди за короткометражки. Але, на думку Алфьорова, короткий метр – лише заявка, яку потім потрібно підтвердити.
«Україна показала: ось, є кіно! Чудово зрежисоване, що знімає шкуру зі стереотипу про глухонімих як про милих нешкідливих людей, – розповідає експерт. – Плем'я демонструє жахливий механізм цього закритого світу, де є своя ієрархія, свої бандитські закони, свої вишибали, повії, дилери. Це все кошмарно виглядає. І разом з тим є прекрасною метафорою сучасного суспільства – безжального, безмовного, де, м'яко кажучи, дуже нехороші вчинки є головною мовою спілкування між людьми».
Як зізнався Корреспонденту сам Слабошпицький, він ще не до кінця усвідомив власний успіх. Втім, він не єдиний зі знімальної команди, для кого перемога стала як великою радістю, так і величезним стресом.
21-річна глуха білоруска Яна Новикова, яка зіграла в картині, вже отримала запрошення представляти фільм у Парижі, Москві, Токіо. Нагадаємо: Плем'я – перший у світі повнометражний фільм, знятий мовою жестів з глухонімими непрофесійними акторами.
«За третьою нагородою ми з Яною [Новіковою] піднялися на сцену удвох, – згадує Слабошпицький. – Вона не витримала, розплакалася у мене на плечі – так зворушливо! Я взяв її на руки і поніс на фотокол – боявся, як би не впали, але в ній лише 48 кг. А ще вона просто очманіла, коли вперше в житті у неї на вулиці взяли автограф».
Вже є домовленості про прокат Племені у Франції, Японії, Нідерландах і Данії. Також ведуться переговори з дистриб'юторами США, Великобританії та Гонконгу. А в українських кінотеатрах показ стартує 11 вересня.
Майдан на експорт
Ще одним гучним українським фільмом став Майдан Сергія Лозниці. Як розповів Корреспонденту керівник Українського павільйону в Канні, гендиректор кінофестивалю Молодість Андрій Халпахчі, заради прес-конференції Майдану терасу павільйону довелося розширити втричі – так багато було охочих.
«Талановитий документаліст, Лозниця ставив свою камеру в самому серці натовпу. Фільм рясніє довгими кадрами, створюючи ефект присутності у вирі подій. Зачепили глядачів і журналістів, крім іншого, початок і кінець картини. Її відкриває гімн України, а завершує пісня Пливе кача», – каже Халпахчі.
У Майдані режисер свідомо відмовився від індивідуальних героїв: там немає жодного інтерв'ю чи прямої мови будь-кого з учасників подій.
«Це фільм про народ, який вперше, можливо, відчув, що у нього є сила, що у нього є країна, що у нього є воля. Саме народ є головним героєм картини», – аналізує арт-директор Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ) Алік Шпилюк.
Шпилюк розповів Корреспонденту, що Лозниця ввійде до складу міжнародного журі п'ятого, ювілейного ОМКФ, який відбудеться з 11 по 19 липня. А його фільм буде показаний у рамках нової спеціальної програми Шлях до свободи. Також на майбутньому кіноогляді варто очікувати кількох знакових фільмів Канна-2014, але які саме стрічки це будуть, поки що не оголошується.
У нинішньому році в Українському павільйоні також представили національний конкурс МКФ Молодість, українських учасників Short Film Corner (каннської програми короткометражок), анімаційні стрічки для дітей та актуальні документальні проекти – зокрема цикл об'єднання Вавілон'13 і студентський альманах Чорна книга Майдану, на показах яких багато глядачів не могли стримати сліз.
Що стосується основного конкурсу, то найвищу нагороду, Золоту пальмову гілку, завоювала стрічка Зимова сплячка Нурі Більге Джейлана про будні сімейної пари, яка живе в турецькій глибинці. А другий за престижністю Гран-прі дістався Алісі Рорвахер за картину про ексцентричну італійську родину Чудеса.
Втім, ці рішення каннського журі багатьом здалися суперечливими. Кажуть, що Джейлана відзначили «за вислугою років»: на його рахунку вже була премія за найкращу режисуру і Гран-прі – саме час для Золотої гілки.
Ще, ймовірно, роль зіграв той факт, що у 2014 році виповнюється 100 років турецькому кіно. І, звичайно, недавні трагічні події в Туреччині також прикували світову увагу до цієї країни: певна політична і соціальна кон'юнктура на фестивалях такого рівня завжди має вплив.
А в успіху Чудес, ймовірно, значну частку має гендерний фактор: є думка, що главі каннського журі, режисеру Джейн Кемпіон, дуже хотілося відзначити велике «жіноче» кіно.
«З моєї точки зору, незаслужено обійшли увагою Левіафана Андрія Звягінцева: приз за найкращий сценарій – для нього це мало», – каже Шпилюк.
Чи було це політичним рішенням?
«Не думаю, – вважає Алфьоров. – Політичне рішення – це якби Звягінцеву не дали нічого. А тут зовсім навпаки. Він зняв не те щоб антиросійський – швидше антикремлівський, антидержавний фільм, який викриває дует церкви і влади, що тримається на брехні: кіно про ширму для прикриття беззаконня – тотального і махрового».
До речі, чи побачать Левіафана на батьківщині – велике питання: з 1 липня в РФ набуває чинності закон, згідно з яким у творах мистецтва забороняється використовувати нецензурну лексику, а також не можна видавати прокатні посвідчення фільмам з «нехорошими» словами – і Левіафан під цю категорію потрапляє.
Ще один престижний приз Канна – Золота камера, яку вручають за найкращий повнометражний дебют. Цього року вона дісталася режисерам Марі Амашукелі, Клер Бюрже і Самуелю Теїсу за картину Тусовщица, хоча пророкували цю нагороду все тому ж Слабошпицькому.
Багато хто вважає, що стрічку відзначили для того, щоб підтримати молоде французьке кіно: на фестивалі фільмам цієї країни практично не дісталося призів, та й до того ж головою журі цієї програми була француженка Ніколь Гарсія.
«Моє особисте відчуття – фільм Мирослава [Слабошпицького] на голову вище. Але журі є журі», – резюмує Шпилюк.
До речі, за його словами, дуже популярним жартом серед представників пострадянських делегацій у Канні був такий: оптимальне з політичної точки зору рішення – дати Золоту пальмову гілку Звягінцеву, а Золоту камеру – Слабошпицькому. Але тут вже склалося як склалося.
***
Цей матеріал опубліковано в №17-18 журналу Корреспондент від 5 травня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.