У прокат вийшла Принцеса Монако – стрічка, яка відкривала Каннський кінофестиваль і була безжально освистана прямо на прем'єрі. Корреспондент розібрався, що ж не так з гарним фільмом про гарну жінку, пише Анна Давидова у №23 видання від 13 червня 2014 року.
Як запевняв класик, світ врятує краса. І ось цікавий збіг: в українському прокаті практично одна за одною стартували дві стрічки, де найкрасивіші представниці Голлівуду зайняті саме благородною справою порятунку – якщо не всього людства, то хоча б окремо взятої країни.
У Чаклунці (Малефісенті) Анджеліна Джолі захищає свою країну фей та інших казкових істот від агресії жадібних сусідів-людей. А в Принцесі Монако, що стартувала минулого тижня, Ніколь Кідман відстоює право на незалежність маленького, але гордого і цілком реального середземноморського князівства.
Ось тільки критики і глядачі прийняли ідеологічно схожі роботи зовсім по-різному. Якщо Чаклунку оцінили в цілому позитивно, то Принцесі, що стала фільмом-відкриттям цьогорічного Каннського кінофестивалю, дісталося ще на прем'єрі – картину буквально освистали. У чому ж причина?
Оглядач британської The Guardian пояснює просто: «Фільм настільки дерев'яний, що, здається, є ризик пожежі».
А його колега з The Hollywood Reporter висловився про творіння режисера Олів'є Даана ще жорсткіше: «У мультфільмах про Шрека набагато більше глибини і дотепності, ніж у цьому бездушному параді знаменитостей – воскових фігур».
Втім, арт-директор Одеського міжнародного кінофестивалю, кінокритик Алік Шпилюк не в усьому згоден із зарубіжними колегами.
«Що не так з Принцесою? Та все з нею так насправді», – відповів він на запитання Корреспондента.
За словами Шпилюка, який був присутній на прем'єрі в Канні, стрічка Даана – велике кіно для масового глядача з чудовими акторами, приголомшливими видами Лазурного Берега і несамовитою драмою. Одне але – це картина не для Каннського фестивалю.
«Всі чекають від фільму-відкриття якихось найвищих художніх злетів. А тут їх немає, – каже експерт. – Чому ж тоді вибрали саме його? Але ж події, про які йдеться, відбувалися безпосередньо тут, на Лазурному Березі [від Канна до Монако – близько 50 км] – де ж ще робити прем'єру? Одним словом, Принцеса Монако – чудове кіно, яке просто перебуває у своїй ніші».
Дуже жіноче кіно
Дія картини відбувається в 1962 році, коли Франція, великий сусід маленького Монако, вирішила «добровільно-примусово» поширити на князівство свою систему оподаткування. Як вагомий аргумент до кордону монегасків були стягнуті французькі військові патрулі, і в повітрі запахло анексією.
На тлі цих нерадісних декорацій у князівському палаці розгортається своя драма: колишня королева Голлівуду, зірка хічкоківського Вікна у двір Грейс Келлі (Ніколь Кідман) ось уже шостий рік є дружиною глави держави, князя Реньє III (Тім Рот). Але замість того щоб насолоджуватися подружнім щастям і високим титулом, Келлі мучиться від туги і заливається сльозами. Її – іноземку, яка розмовляє ламаною французькою, – не приймають піддані, а коханий чоловік забороняє зніматися в улюбленого режисера: мовляв, не царська (точніше, не князівська) це справа.
Одним словом, типова історія про золоту клітку. Втім, заточена у ній співоча пташка знайшла несподіваний вихід: в якийсь момент Келлі немов вирішує зіграти головну роль у своєму житті – роль справжньої, а не «іграшкової» княгині, роль матері нації і рятівниці держави. І, як справжня актриса, справляється з нею на всі сто!
Здавалося б, фільм з таким меседжем мав би знайти всіляку підтримку у дітей Реньє III і Келлі – правлячого князя Альбера II і його сестер, принцес Стефанії і Кароліни. Та де там: двір випустив офіційну заяву, в якій назвав фільм «цілковитою вигадкою, яка з величезними історичними неточностями розповідає лише одну, переписану і безглуздо огламурену, сторінку історії Монако і монархів держави». Королівська родина в повному складі проігнорувала прем'єру, чим, напевно, вельми засмутила виконавицю головної ролі.
Змагаючись за право зіграти 33-річну Келлі, 46-річна Кідман випередила, наприклад, таких серйозних конкуренток, як Шарліз Терон, Гвінет Пелтроу й Емі Адамс. Ставки були високими, й шквал критики явно зачепив актрису.
«Я не думаю, що цей фільм суперечливий, – каже Кідман. – Тут є ніжність і драма, елемент казки, але чого точно немає, так це наміру когось образити. Діти Грейс не бачили фільм, і, мені здається, у них склалося неправильне уявлення про нього».
Тримає удар і Даан, чий фільм Життя в рожевому кольорі про Едіт Піаф свого часу приніс Оскар виконавиці головної ролі Маріон Котійяр.
«Я не журналіст і не історик. Я художник. І я не знімав байопік. Взагалі ненавиджу байопіки!» – гнівається режисер.
На резонне запитання, а що ж тоді він знімав, Даан відповідає наступним чином: «Мені цікаво розповісти, як жінка розривається, намагаючись відшукати неможливе – ну, або те, що дуже складно знайти: правильний баланс між кар'єрою, роллю дружини, матері та, нарешті, просто жінкою».
Що ж, якщо дивитися з такої точки зору, то багато претензії дійсно знімається. Навіть більше, картина напевно знайде свого глядача. І вже точно – глядачок. Адже така проблема знайома практично всім жінкам – чи є вони бухгалтерами, чи принцесами, чи чаклунками.
Грейс говорить
Ніколь Кідман вважає, що цей фільм – «дослідження уразливості і людяності Грейс Келлі». Тим цікавіше, якою ж насправді була легенда кіно. Поставивши собі це запитання, Корреспондент звернувся до інтерв'ю Келлі
• Я ненавиділа Голлівуд. Це місто без жалю. Не знаю жодного іншого місця у світі, де так багато людей страждають від нервових зривів, де стільки алкоголіків, невротиків і де так багато нещастя.
• Я дуже швидко досягла успіху. Напевно, занадто швидко, щоб його цінувати.
• Містер [Альфред] Хічкок навчив мене всьому, що я знаю про кіно. Саме завдяки йому я зрозуміла, що сцена вбивства повинна зніматися, як сцена кохання, і навпаки: сцена кохання – як вбивство ...
• Коли я вийшла заміж за князя Реньє, то вийшла за чоловіка, а не за титул.
• Найскладнішим для мене було знову стати нормальною людиною після того, як я так довго була актрисою. Коли я жила в Нью-Йорку і Голлівуді, нормальними мені здавалися лише ті, хто робив кіно.
• Природна роль жінки – бути стовпом сім'ї.
• У мого батька була дуже проста філософія: нічого не вклавши, нічого не досягнеш. Все в цьому житті потрібно заслужити – працею, наполегливістю і чесністю.
• Голлівуд мене забавляє. Там же ж як: на публіці – святіший за всіх святих, в реальності –грішніший за диявола.
• Я б хотіла, щоб мене пам'ятали як добру і відкриту людину, яка зробила щось корисне для інших.
• Знаєте, моє життя – це вже точно не казка.
Дані інформаційно-довідкової служби Корреспондента
***
Цей матеріал опубліковано в № 23 журналу Корреспондент від 13 червня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.