Корреспондент: В очікуванні Молодості. Інтерв’ю з Андрієм ХалпахчіЕксклюзив

Гендиректор київського кінофестивалю розповів про особливості цьогорічного заходу.

Гендиректор головного київського кінофестивалю Андрій Халпахчі розповів Корреспонденту, як робить «на коліні» 44-ту Молодість, а заразом прокоментував оскарівський скандал між Поводирем і Плем’ям, пише Анна Давидова у №40 журналу Корреспондент від 10 жовтня 2014 року.

Андрій Халпахчі сумно жартує, що нинішня Молодість, яка відбудеться в Києві з 25 жовтня по 2 листопада, могла б потрапити в Книгу рекордів Гіннесса в номінації Як робити міжнародний фестиваль практично без грошей. Фінансові проблеми кінофоруму тривають вже не перший рік, а в нинішньому лише посилилися. Проте гендиректор впевнений: у складні часи такі заходи не просто доречні, але навіть необхідні.

«Можна провести паралель з Сараєвим, де наші друзі робили кінофестиваль в найважчі воєнні роки, – каже Халпахчі. – От і нам хочеться показати: Україна не просто існує – вона живе, працює і сподівається на краще».

- Якою буде 44-та Молодість?

- Звичайно, цього року ми намагаємося зробити все максимально скромно – країні не до свят і феєрверків. Але за великим рахунком структура залишилася колишньою. Це головний конкурс в трьох номінаціях – студентський, короткометражний і повнометражний фільми.

Тішить присутність відразу кількох українських стрічок у міжнародній конкурсній програмі. Ми завжди намагалися влаштовувати покази вітчизняного кіно. А тепер, коли наших картин дійсно стало більше, ми вже втретє проводимо національний конкурс короткого метра. Тут можна побачити, як розвивається, куди йде молодь, адже короткометражки – це трамплін до великого кіно.

- Які тренди ви б відзначили?

- Головна тенденція – молоді кінематографісти стали більшою мірою тримати руку на пульсі. Якщо кілька років тому дивували якісь вимучені теми, то сьогодні їхня творчість резонує з тим, що відбувається в суспільстві. У нас в цьому році є спеціальна програма – Україна: нові реалії. Ми поставили дедлайн подання заявок для українських учасників 1 серпня, але змушені досі приймати роботи – найчастіше документальні: люди знімають на сході, в зоні АТО.

- Цього року на фестивалі є спецпрограма Словацький фокус – несподіваний вибір. Хоча, якщо замислитися, то ми зовсім не знаємо кіно багатьох наших країн-сусідів.

- Ось тому ми й вирішили її зробити. Якщо з французьким або німецьким кінематографом український глядач все-таки принаймні знайомий, то словацького кіно на наших екранах не було дуже давно. Взагалі це була ініціатива словацької сторони, і ми, звичайно, погодилися – сама програма йде до нас у руки! Це своєрідна ретроспектива, яка відображає розвиток словацького кінематографу за останні півстоліття.

Для нас, до речі, дуже цікава і показова. Словаччина, відокремившись від Чехословаччини, стала незалежною країною – приблизно так само, як Україна, вийшовши з СРСР. І вирішувала дуже багато схожих кінематографічних проблем. Так, у Братиславі працювала своя кіностудія, але всі основні ресурси були сконцентровані в Празі.

- Тобто Прага для словаків була, як для нас Москва?

- Загалом так. У цій програмі старі фільми – чехословацькі, але зняті словацькими режисерами: те, що називалося празькою школою, празькою весною. Це чудовий кінематограф кінця 1960-х – початку 1970-х. Плюс сучасні стрічки.

Ще важливий для нас момент: у Словаччині, на відміну від України, активно розвивали дитяче кіно. І словацькі казки будуть представлені окремим блоком позаконкурсної програми – своєрідним бонусом до конкурсу дитячого кіно. Зазвичай ми прагнемо з Францією працювати або з якимись іншими розвиненими країнами, забуваючи про сусідів, з якими теж може розвиватися спільне виробництво. До того ж тут значно простіше знайти спільність тем.

- Є у нас й інші сусіди, з якими зовсім непросто. Розкажіть про програму російських фільмів Кіно морального опору. Чи будуть представлені в ній відомі Левіафан і Білі ночі листоноші Олексія Тряпіцина?

- Щоб не підставляти наших колег, ми вирішили назвати програму трошки м'якше – Кіно морального неспокою. Так називали гостросоціальний кінематограф Польщі 1980-х років. До речі, ми прийшли до цієї назви в унісон з [відомим російським кінокритиком] Андрієм Плаховим. Недавно він опублікував статтю під назвою Кіно морального неспокою, де об'єднав ті картини, про які ви сказали.

Що стосується Левіафана: дуже хочемо зробити його фільмом закриття – з приїздом Андрія Звягінцева, який уже двічі побував на Молодості, – але остаточної відповіді ще не отримали. Немає рішення і щодо Тряпіцина: можливо, теж збентежило слово опір – не самого [режисера Андрія] Кончаловського, а його прокатників. Але ми чекаємо.

З того, що підтверджено, – це фільм Дурень Юрія Бикова [картина про протистояння молодої людини та державної системи], 21 день Тамари Дондурей [документальний фільм про мешканців московського хоспісу]. Також [абсурдистська драма] Кіно про Алексєєва Михайла Сегала, До побачення, мамо Світлани Проскуриної [за мотивами п'єси Василя Сигарева Каренін]. А ще – Випробування Олександра Котта, практично німа картина, яка перемогла на нинішньому Кінотаврі. Ну й у конкурсі у нас дебютна стрічка Івана Твердовського Клас корекції [шкільна драма про дівчину-інваліда].

Моральний опір – це ж не тільки про політику. Взяти ту саму празьку школу: пам'ятаю, мене в 16 років вразила картина Старі на збиранні хмелю. Та вона ж просто антирадянська! Тому що молодь в ній була не така, якою її хотіла бачити і показувати система.

І сьогоднішнє російське кіно – такі особистості, як Лія Ахеджакова, Олег Басилашвілі, багато інших, – безумовно, пручаються тій кріпацькій зомбувальній системі, яка веде до старої Московії. І нам це необхідно зрозуміти, тому що в майбутньому ми повинні жити в нормальному сусідстві з великою країною великої культури. Але дуже важливо, щоб сусід не нав'язував нам братство, а був просто нормальним сусідом.

- У Росії та Україні зараз паралельно розгорілися два оскарівських скандали: в ​​РФ творці комедії Гірко! виступили проти висунення Левіафана, у нас автори Племені наполягають, що Поводир переміг на голосуванні з порушенням процедури. В останньому конфлікті ви виступили на боці Поводиря. Чому?

- Я не виступав ні на чийому боці – я не є членом оскарівського комітету. Але, по-моєму, вибираючи на Оскар, потрібно дотримуватися певної кон'юнктури. Якби мова йшла про якийсь престижний фестиваль, я б відправив на нього Плем'я. Однак у випадку Оскара голосував би, напевно, за Поводиря, бо там є акцент, який дуже важливий для кіноакадеміків: американський інженер, американський хлопчик-актор, благородна, яскраво виражена національна тема. І крім того, сам фільм масштабніший і масовіший.

Кіноакадеміки – вони ж не критики, не вузькі фахівці, які оцінюють якість, мову кіно, у них швидше глядацький погляд. І з цієї точки зору мені здається, що ця картина реально має шанси потрапити в п'ятірку номінантів. Особливо враховуючи, що Україна зараз «у тренді».

- Є інша думка – що на Оскарі перемагає маркетинг. Зокрема, фестивальні нагороди, яких у Племені незрівнянно більше ...

- Так, Золота пальмова гілка Канна – це, безумовно, був би аргумент. Але Плем'я не брало участі у головному конкурсі, його показали в паралельній секції, на яку академіки не ходять. Там воно отримало три головні нагороди, і це величезний успіх! Так само як і безліч перемог на інших фестивалях. Все це дуже важливо для Європи.

Я член європейської кіноакадемії і зараз, до 25 жовтня, повинен проголосувати за найкращі європейські фільми. Там висунутий єдиний український фільм – Плем'я. Він присутній у різних номінаціях – у нього великі шанси отримати Найкращий дебют, а то й Найкращий фільм. Але Оскар – це інше.

У Росії ситуація взагалі комічна: ну яке може бути Гірко! проти Левіафана? Те, що сім осіб проголосували за Гірко! – Нонсенс. Левіафан – це справжній діагноз сучасній Росії, і, звичайно, багатьох він не влаштовує.

- Ну Гірко! – теж діагноз.

- Добре, тоді Левіафан – це не діагноз, а вирок. Звичайно, в Росії ширший вибір фільмів – у нас він значно вже. І слава богу, що зараз ідуть суперечки, що розділилися думки. Згоден, треба було відкоригувати склад українського оскарівського комітету так, щоб його учасники не були причетні до жодного з трьох фільмів. Але заявляти протест треба до, а не після голосування. Взагалі, знаєте, я неодноразово спостерігав, як у нас у міжнародному журі шановані люди хапали один одного за грудки, відстоюючи якусь картину. Це теж відображення нашого суспільства: якщо в парламенті морди б'ють, що вже казати про кінематографістів!

- До речі, про журі – хто цього разу special guest star?

- На «старів» особливо не розраховуємо. Бо навіть якщо вони готові їхати без гонорару, то все одно є райдер – переліт, поселення. Голлівудська зірка завжди їде мінімум з однією людиною супроводу, а переліт з Лос-Анджелеса першим класом на двох – це вже $ 40 тис. Таких грошей у нас сьогодні немає, тому будемо скромніше. Але цікаві особистості, я сподіваюся, приїдуть.

Зараз ми готові озвучити [склад] журі національного конкурсу. Тут нам дійсно важливо, щоб були правильно розставлені акценти: щоб не псевдофільми зводилися як надія українського кіно, а дійсно оригінальні роботи.

Головою буде російський продюсер Євген Гінділіс, наш старий друг, який різко виступив проти російської агресії в Криму. Думаю, багато хто бачив відео першого протесту на Манежній площі, коли омонівці тягли його головою по асфальту, а потім добу протримали у відділку разом з дружиною.

Другий член журі – журналіст, кінокритик Олег Батунін. Його, до слова, нещодавно затримали в Джанкої – він намагався зробити репортаж про сьогоднішнє життя на півострові і ледве зумів виїхати в рідний Херсон.

І третій – Людмила Горделадзе, директор київського кінотеатру Жовтень, який дуже активно демонструє вітчизняні фільми. Погляд представників різних кінопрофесій на українське кіно, мені здається, буде дуже цікавим.

Що стосується міжнародного журі, то поки що можу сказати лише про його українських учасників. По-перше, це Анатолій Матешко. І другий режисер, якого ми запросили і не втрачаємо надії, що він зможе фізично взяти участь у роботі журі, – Олег Сенцов.

- Навряд чи у нього вийде.

- Це вже стає сумною традицією – порожній стілець для Олега [перебуває в московському СІЗО за звинуваченням у тероризмі] був і в журі фестивалю в Сан-Себастьяні. Сенцов для нас людина не чужа. Свого часу він, нікому не відомий хлопець із Сімферополя, приніс нам фільм Гамер. Спочатку ми подумали – ну, напевно, аматорське кіно. Подивилися і, попри всю недосконалість, відразу побачили зерно таланту. І зробили тоді українську прем'єру цієї картини.

- Який фільм вибрали для відкриття Молодості-2014?

- Ми довго думали, що показати в Палаці Україна – в залі на 3,5 тис. місць – 25 жовтня, у «день тиші» напередодні виборів. Що потрібно країні, яка перебуває в такій ситуації, як наша? Фільм про Майдан або АТО? Але про Майдан практично все вже було показано ... Можливо, в такий напружений день, навпаки, треба щось більш легке і розважальне. І ми вибрали чудову французьку картину Три серця. Це велика гарна мелодрама з блискучими актрисами – Катрін Деньов, Шарлоттою Генсбур і К'ярою Мастрояні. Тут і сміються, і плачуть, одним словом – живуть.

***

Цей матеріал опубліковано в №40 журналу Корреспондент від 10 жовтня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.