Актор і музикант, учасник гурту 5'nizza Сергій Бабкін дав інтерв’ю журналу Корреспондент.
Харківські Прекрасні квіти – явище для нашої країни багато в чому унікальне: маленький незалежний професійний театр, у складі якого лише вісім осіб, незмінно збирає аншлаги, і де при цьому на сцені ... не вимовляється жодного слова, пише Анна Давидова у №5 журналу Корреспондент від 12 лютого 2016 року.
Їхній спектакль Draculа, який на цьому тижні (8-14 лютого, - ред.) у Києві відкрив всеукраїнський тур театру, наочно демонструє, як можна робити якісне, акцентовано візуальне видовище практично «на коліні».
Всього реквізиту – два стільці і «бездонна» скриня, що трансформується то в кімнату, то в труну, то у стіл. Плюс – гра зі світлом і добре підібрана музика, яка допомагає розповідати історію без слів (театр працює в жанрі пластичної драми, свою інтерпретацію якого його актори визначають як фанк-футуризм). Ну а головна компенсація мінімуму бюджету – це максимум таланту.
«Ми поставили перед собою завдання зробити театр модним, – каже Корреспонденту актор, режисер і один із засновників театру Артем Вусик. – У людей залишився стереотип, що театр – це щось нецікаве, щось, куди змушували ходити в школі. І для нас головним завданням було показати, що театр – це класно, сучасно. Ми існуємо вже п'ять років: спочатку було важко, але зараз ми відмовилися від всіх зайвих робіт, якихось халтур, пішли з держтеатрів. До нас ходить багато глядачів: переважно у нас в Харкові завжди аншлаги».
Три роки з цих п'яти у складі Прекрасних квітів – актор, музикант, учасник гурту 5'nizza Сергій Бабкін і його дружина Сніжана, які раніше разом працювали в харківському Театрі 19. Причому, як виявилося, Бабкіна – медійне обличчя, яке однозначно додає театру ваги, в трупу спочатку ... не дуже-то хотіли брати.
Сергій згадує: «Коли я пішов з Театру 19, а слідом за мною і моя дружина, ми дізналися, що є такий спектакль Щур театру Прекрасні квіти, який іде в Будинку актора. Пішли подивилися – вау, круто! І смішно, і тонко, і дотепно. Ми подзвонили хлопцям – і попросилися до них. Вони довго думали – не давали відповіді місяць-два, а то й більше. І я їх розумію. У хлопців, Артема Вусика, Ігоря Ключника і Дениса Чмельова, – дуже міцний «трикутник» свій: пам'ятаю це по Театру 19, який ми зробили з Ігорем Ладенком, – важко впускати когось, дуже важко».
- Сергію, а чому ви взагалі вирішили «замовчати»?
- Я не замовк, ні.
- Я маю на увазі, вибрали такий театр.
- Я довгий час працював в різних «балакучих» театрах: 12 років у Театрі 19, три роки в харківській Російській драмі після інституту, робив інші різні проекти крім Харкова. І все життя театр – це було, перш за все, слово. Нас так учили.
Хоча ми в театрі пропонували: давайте зробимо мюзикл який-небудь – ми вміємо співати, танцювати, у нас є тіла. І, поки вони, тіла ці, ще рухливі, давайте їх використовувати! Але режисер був проти: всім хочеться «доросле» щось робити, глибинне, статечне.
У мене тіло весь цей час промовчало. І зараз воно починає прокидатися – так дуже неохоче, не вміючи. Ми зі Снєжкою [Сніжаною Бабкіною] просто дивимося, як хлопці поводяться, спілкуються – у них є своя мова, вони розуміють один одного з півслова. Ми довго шукали контакт, вивчали їх гумор – звідки він береться, на що йде увага: «прибудова» зайняла багато часу.
Фото з архіву театру Прекрасні квіти
Сергій і Сніжана Бабкіни у спектаклі Draculа
- І воно того вартувало?
-- Звичайно. Зараз сучасний театр може навіть скласти конкуренцію кіно, і це чудово. Технічна частина, яка пішла далеко вперед, – дуже дороге задоволення, – але в принципі сьогодні ж можна зробити спектакль нереальний! Є дуже багато можливостей поєднання всіляких візуальних ефектів – аж до голограм.
- Крім театру ви продовжуєте займатися музикою. Не так давно у вашому репертуарі з'явилися пісні українською мовою, а навесні готується до виходу новий альбом #неубивай. Про що ця платівка?
- Про що ... Напевно, про все, що може ввібрати, вмістити в себе це дієслово – не вбивай: все, що людині може прийти в голову, – все правильно, все туди.
- Тобто непротивлення злу – це не зло? Зло теж не потрібно вбивати? У собі хоча б?
- Так, я розумію, гра слів така ... Знаєте, я саме почав писати нову пісню, у якій співається про те, скільки мені потрібно ще в собі вбити всього того, що вбити треба ... Ну, добре, можна по-іншому якось це сказати.
- Так скажіть.
-- Ну як? Є така пісня – Не вбивай. І там приспів: «Не убивай из диктофона мои записи – может, когда-нибудь они ещё станут песнями. Может, не до конца откровенно честными -- как бы мне хотелось, -- но всё о тебе». Усе. Ця пісня могла б називатися ... ну, Диктофон, наприклад – і тоді всі питання відпали б.
Але назвали так як назвали, бо ці слова – «Не вбивай» – рефреном через усю пісню проходять. Вона вийшла вагома, і в підсумку дала ім'я альбому. А тепер доводиться пояснювати, «розшифровувати» – не вбивай те, не вбивай це.
І, в принципі, ви цікавий момент підняли. Так, може і в собі вбивати щось теж не потрібно – потрібно виправляти. Прийняти, проаналізувати, і якось ... розпрощатися просто: не вбивати.
- Але ви ж розумієте, що з такою назвою альбому в країні, яка фактично перебуває у стані війни, на вас все одно накинуться?
- Та заради бога, нехай кидаються.
- І усвідомлюєте, що можливе повторення ситуації, у якій ви опинилися в минулому році, після інтерв'ю, яке група 5'nizza дала телеканалу LifeNews, не знаючи, з ким спілкується?
- Я, напевно, і в цьому році у такій ситуації буду.
- Тобто готові до другої хвилі всього цього?
- Готовий, звичайно, так.
- З приводу того інциденту ви дали буквально пару інтерв'ю. І, читаючи їх, видно, як складно вам було пояснити свою позицію – абсолютно однозначно проукраїнську, але пацифіста, – у ситуації, коли люди навколо перебувають у стані агресії.
-- Так і є. Я в принципі не дуже гострий на язик: мені важко вербально донести свою думку прямо зараз. Я можу сформулювати, коли перебуваю сам, коли нікого поруч немає, я спокійний, у мене багато часу є, щоб подумати – і тоді я можу написати свої думки абсолютно чітко. А з вербальним їхнім вираженням складнощі бувають дуже часто. А все-таки хапають за язика – прямо тут, прямо зараз – тебе ніхто не відпускає додому подумати. Ти щось говориш – і все: а-а-а, проколовся! Спійманий у сітку, все!
- Ви з родини військових. Ваша ідейна позиція пацифіста – не одномоментна, а яка давним-давно визріла – звідки вона? Це закономірність чи дивина, щоб людина з військової родини була принципово налаштована на мир?
- Ну не знаю, буває таке.
- Ваш батько – хіба він не хотів, щоб син теж став військовим?
- Можливо і хотів, але прямо про це не говорив. Після 9-го класу мені потрібно було йти або в музичне училище, або в ліцей, або в армію. І він мені пропонував піти в оркестр військового училища грати на флейті. Але я вибрав ліцей мистецтв, закінчив там 11-й клас. І, якби не це, не було б П'ятниці, наприклад [з другим учасником гурту 5'nizza Андрієм Запорожцем Бабкін познайомився саме в ліцеї].
- Минулого літа армія за вас все-таки взялася: ви розповідали, що вас викликали на навчання. Чим закінчилося?
- Нічим. Я просто не пішов. Багатьох викликали: хто хотів – пішов, хто не хотів – ні.
- Ви говорили, що раніше не любили свій рідний Харків, а зараз ваше ставлення до нього змінилося. Чому?
- Це як з дітьми. Я дуже люблю своїх дітей [у Бабкіна їх двоє: син Ілля від першого шлюбу і дочка Веселина від Сніжани] – обожнюю просто, більше за все на світі. Але бувають такі періоди, коли починаєш думати: боже, ну коли вже у нас якась поїздка куди-небудь?! Всі ці дитячі крики, бешкетування в якийсь момент починають набридати вже просто. І ось вона, довгоочікувана дата! Дітей по бабусях розвезли, ввечері вдома самі – ніби все спокійно, легко: речі зібрали, таксі викликали – і помічаємо, що ми розмовляємо тільки вдвох, і більше ніяких звуків немає, які є зазвичай. І якось відразу не вистачає чогось ... І те саме з містом. Коли я був у ньому і мені здавалося, що в ньому не відбувається нічого, – а відбувається лише в мені, – то так, тоді воно здавалося мені огидним.
- Це було ще до П'ятниці?
-- Звичайно. Ну і ще трохи П'ятниці: поки ми крутилися в Харкові, виступали де трапиться і як трапиться – по дворах, клубах. Але як тільки ми почали їздити, бачити інші міста, виступати там, я став зовсім по-іншому дивитися на своє місто.
Мені стало хотітися повертатися додому – бо вдома спокійно, бо вдома не шумно, бо вдома є можливість спокійно подумати, щось придумати, зібратися з тими, з ким ти щось робиш, твориш.
Це місто, де ти йдеш по вулиці, когось зустрів – тобі посміхаються: «Здрастуйте» – «Здрастуйте». Якась така штуковина ... Ти знаєш кого-то, тебе багато хто знає, але ніхто не стрибає, не кидається.
- Харків справляє враження такого «складносурядного» міста. Грубо кажучи, є Харків Жадана, П'ятниці, ТНМК, і – Харків Кернеса. І з боку здається, що це д ва різних Харкова ...
- Не знаю ... Напевно, кожен має право вибирати собі свій Харків. У когось він, може, такий, як у мене, у когось – похмурий, бандюковський якийсь, у когось – який просто зажерся, де панує вседозволеність і всяка така хрєнь. А для когось водночас він – театральний Харків. Тобто – для всіх різний. Думаю, не можна зробити так, щоб він для всіх харків'ян був однаковим.
- Ви якось сказали: «Я зрозумів, що, що б не робив, назавжди залишуся чуваком з П'ятниці». Ухвалення в минулому році рішення про возз'єднання групи – смиренність з цим фактом?
- Ні, просто захотілося. Я просто зрозумів інше – що не буду «чуваком з П'ятниці».
Так, коли я про це говорив, то думав, що стануть асоціювати, але потім усвідомив – все-таки ні. Зараз уже інший час.
Й інші люди: я знаю, що багато хто дивиться на П'ятницю, не розуміючи, що Сергій Бабкін там робить взагалі. Чому він робить тільки це – на гітарці щось бряжчить, – а не робить все, що може. За минулі роки я завоював свою аудиторію, яка знає мене як мене, а не як когось звідкись.
- А 5'nizza для вас через 10 років – це що?
- Така ніша, яка незаповнена все одно ... Вона є у мене в душі. І у Андрія, мабуть. Ми не можемо її закрити в сольних проектах. Що б ми не намагалися за той час, коли П'ятниці не було, але так у нас не виходило. І ми зрозуміли, що таке може бути тільки в нашому поєднанні.
- Тобто ми знову повертаємося до питання «хімії», з якого почали: тієї хімії, що є серед трьох засновників Прекрасних квітів, і, виходить, тієї хімії, що є між вами двома?
- Так-так, це саме хімія. Коли ми вперше зустрілися через вісім років – просто посидіти, спробувати, чи вийде взагалі що-небудь, чи працює воно, – то відразу зрозуміли: працює. Зібралися – написали пісню, на наступний день – ще одну: так за тиждень п'ять пісень народилося. З них вибрали три, які ввійшли в перший EP – I Believe In You. Просто з'явилася потреба якась у цій хімії знову. Хочеться якогось бруду, «гуркоту», хіп-хопу дурного. Пустощів якихось ідіотських – яке в тебе є, але яке ти просто так не відкриваєш. Тому що нема чого або тому, що у своїй творчості ти весь серйозний такий, а тут – пустощі.
Але в текстах ми все одно не допускаємо якоїсь банальщини. Музично – так, форма може бути гротескною, але не у випадку тексту. Ні, все одно – мені дуже важливий текст!
- Тобто не говорити ви все-таки не можете?
- Виходить, так: я знайшов собі таку нішу театральну, де можна мовчати. Але не говорити я не можу. (Усміхається).
***
Цей матеріал опублікований в №4 журналу Корреспондент від 5 лютого 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.