Радянський Союз майже все ХХ століття утримував у себе корону головної інтелектуальної гри. Велика шахівниця, де ініціативою володіли переважно чемпіони з СРСР, була одночасно і полігоном холодної війни із Заходом, пише Дмитро Громов у №1 журналу Корреспондент від 10 січня 2014 року.
Шахи рухають вперед не тільки культуру, але й економіку, зазначив одного разу герой Ільфа і Петрова Остап Бендер у розмові з жителями Васюків. Він пророкував довірливим мешканцям глибинки неймовірне перетворення їхнього містечка на центр галактичного масштабу за допомогою давньої гри. У чомусь це гротескне пророцтво обернулося бувальщиною для СРСР, який з часів Другої світової війни і аж до свого розпаду став ще й великою шаховою імперією.
Всенародною радянською грою шахи зробив відомий герой революції, а пізніше нарком юстиції Микола Криленко. Партійний діяч, який, як і вождь світового пролетаріату Володимир Ленін, захоплювався грою з фігурами, створив шахову організацію СРСР і в 1925 році організував перший московський міжнародний шаховий турнір, запросивши на нього світових зірок – кубинця Хосе Рауля Капабланку, німця Емануеля Ласкера і чеха Ріхарда Реті.
На хвилі інтересу до турнірів практично по всій країні в будинках піонерів і клубах виникли шахові гуртки, а до середини 1930-х країна виростила свого першого гросмейстера світового рівня – Михайла Ботвинника. У 1940-1950 роки гросмейстерів в Союзі налічувалося вже близько десяти, а через 30 років – кілька десятків. Знаменита радянська шахова школа кувала все нові кадри, і з середини ХХ століття за світову корону шахісти з СРСР фактично вже билися один з одним.
Лише одного разу, у 1972 році, цю гегемонію похитнув знаменитий американець Боббі Фішер, ненадовго віднявши чемпіонський титул у Рад. Турнір між ним і Борисом Спаським сколихнув не тільки спортивний світ – він став одним із символів протистояння СРСР і США часів холодної війни.
Ідеологія йшла рука об руку з радянськими шахами. Партійні вожді вважали цю гру одним з головних чинників інтелектуальної переваги соціалізму над капіталізмом
Ідеологія йшла рука об руку з радянськими шахами. Партійні вожді вважали цю гру одним з головних чинників інтелектуальної переваги соціалізму над капіталізмом. Популярність шахових чемпіонів в СРСР була на кшталт культу космонавтів і танцівників Большого театру, які також були символами цієї переваги.
«Радянські шахи – це дивовижний феномен, – каже російський історик і письменник Лев Лур'є. – Радянські шахісти домоглися успіху раніше, ніж хокеїсти, гімнасти, легкоатлети. Це перші чемпіони, яких радянська країна показала світу».
Е2 – Е4
Радянські шахи починалися, напевно, з найбільшої для них втрати. У 1921 році країну залишив Олександр Альохін – майбутній найсильніший шахіст планети в період з 1927-го, коли він відвоював чемпіонський титул у Капабланки, і до кінця Другої світової.
Радянська влада переслідувала Альохіна нібито за зв'язок з лідером Білого руху Антоном Денікіним, і шахіст був змушений емігрувати до Франції. Поки він у Європі вигравав турнір за турніром, радянський уряд, залишившись без головного гравця, кував спортивну репутацію за допомогою міжнародних турнірів.
«Нескінченні черги тяглися від Будинку Рад, – пише про перший з них українська шахістка Тетяна Морозова у своїй книзі Примарні тіні шахової історії. – Небувало піднявся престиж радянської держави: газети всього світу давали інформацію про Московський міжнародний турнір – у Будинку Рад постійно були присутні 32 іноземні кореспонденти».
Капабланка, який приїхав до Москви, був схожий на великого комбінатора, що відвідав Васюки, з тією лише різницею, що він був справжнім гросмейстером, але і його спіткала невдача. Кубинця обіграли на турнірі двічі – петербуржець Олександр Ільїн-Женевський і виходець з України Борис Верлінський. Світові знаменитості Ласкер і Капабланка зайняли лише друге і третє місця, поступившись чемпіону СРСР, уродженцю Вінницької області Юхиму Боголюбову.
Боголюбов у чомусь повторив долю Альохіна. У 1926 році його запросили до Італії на міжнародний турнір, але уряд Беніто Муссоліні відмовився видати візу громадянину СРСР. Кар'єрні міркування виявилися вищі, і Боголюбов подав заяву на вихід з радянського громадянства.
В історії Союзу були й інші втікачі-шахісти, які хотіли зробити кар'єру на Заході. Так, Віктор Корчной у 1976-му відмовився повертатися на батьківщину з турніру в Амстердамі, а Спаський, який у той самий період одружився на француженці, переїхав до Франції, втім він зберіг радянське громадянство і право виступати як представник СРСР до 1984 року.
Наші шахісти завжди із заздрістю дивилися на своїх західних колег, тому що наші майстри грали [на турнірах за кордоном], як тоді говорили, «за їсти і спати»
Леонід Ніколаєв, старший тренер київської шахово-шашкової школи Авангард
«Наші шахісти завжди із заздрістю дивилися на своїх західних колег, – розповідає Леонід Ніколаєв, старший тренер київської шахово-шашкової школи Авангард, – тому що наші майстри грали [на турнірах за кордоном], як тоді говорили, «за їсти і спати». Більше нічого майстер не отримував, але він був прикріплений десь на заводі на зарплату в 100 руб. Було дуже багато гравців міжнародного рівня, які просто спивалися, пропадали, оскільки не могли себе тут реалізувати. Тут їх був надлишок».
Коли відкрили кордони в 1990-х, законсервовані в Союзі шахісти хлинули до Європи і відразу почали брати всі призи, згадує Ніколаєв. Європейці були в шоці від того, що екс-радянські гравці позбавляли хліба місцевих професіоналів.
Основні фігури
Ленінградський Палац піонерів називають колискою радянських шахів. Заняття в ньому не переривалися навіть в блокаду: на один з турнірів взимку 1943-го діти йшли з усього міста пішки, бо транспорт не ходив. Перші яскраві особистості шахової секції палацу стали виділятися в середині 1940-х після прориву блокади. Це були майбутні світові зірки – зовсім юний Спаський, Корчной і Марк Тайманов.
Їм вже було на кого рівнятися – найсильніший шахіст СРСР Ботвинник, теж виходець з Ленінграда, після смерті так ніким і не переможеного Альохіна став чемпіоном світу і володів цим титулом з 1948 по 1963 рік з невеликими перервами.
До речі, перша радянська корона світового чемпіонства серед жінок була завойована майже в той самий час українкою Людмилою Руденко і залишалася в СРСР все ХХ століття, переходячи між представницями трьох республік – України, Росії та Грузії.
Ботвинник тим часом заснував найкращу в СРСР шахову школу в Москві. Його метод передбачав не тільки науково вивірену техніку гри, а й хорошу фізичну і психологічну підготовку – шахіст повинен був уміти придушити волю противника.
«Холодний і безжальний метод патріарха радянської шахової школи – чи не це є символом потужності сталінського режиму! – каже про свого вчителя Гаррі Каспаров, чемпіон світу 1985-1993 років. – Ботвинник був чемпіоном в роки початку холодної війни, коли спорт зливався з політикою, а наука грала в атомні та космічні ігри».
Лише ненадовго чемпіонство у стахановця радянських шахів перехоплювали його ж співвітчизники – Василь Смислов і Михайло Таль. І безроздільне панування шахістів СРСР на планетарному олімпі було порушене лише одного разу.
Мат Радам
Чиказький вундеркінд Фішер, який народився в сім'ї емігрантів з СРСР – комуніста і московської студентки, – вже у віці 15 років став чемпіоном США. Він буквально підірвав Америку серією перемог над найсильнішими радянськими шахістами.
«Фішер змітав суперників, як мух. Він здобув 20 перемог поспіль – такого у світі шахів ще не було», – згадує американець, міжнародний гросмейстер Ентоні Сейді. Останньою "жертвою" заокеанського генія став екс-чемпіон світу з СРСР Тигран Петросян. Такою була увертюра до матчу століття зі Спаським 1972 року в Рейк'явіку.
Гра затьмарила в теленовинах і заворушення в Північній Ірландії, і миротворчі візити держсекретаря США Генрі Кіссінджера до В'єтнаму
Гра затьмарила в теленовинах і заворушення в Північній Ірландії, і миротворчі візити держсекретаря США Генрі Кіссінджера до В'єтнаму.
«Це мало величезне політичне і моральне значення для [американського] суспільства, – каже американський письменник Девід Шенк. – Дві країни не були в стані війни, але всіма способами намагалися завдати одна одній стратегічного збитку».
Фішер, на думку Каспарова, розумів, що представляє не тільки себе, а й весь вільний світ.
«Цей скромний матч між мною і Спаським стане ракетним боєм за шахівницею», – заявив тоді американець.
Однак матч вийшов аж ніяк не скромним і, за словами художника Лероя Неймана, який робив замальовки гри, був схожим на бій найбільших чемпіонів світу з боксу Мухаммеда Алі і Джо Фрейзера. Фішер постійно тримав у напрузі свого візаві і весь оргкомітет турніру: він запізнювався на партії, робив несподівані ходи, вимагав прибрати камери з приміщення.
Радянська сторона, у свою чергу, підозрювала американців у тому, що ті впливають на Спаського за допомогою вбудованої в стільці електроніки. Але головною секретною зброєю цього матчу була все таки пасіонарна гра Фішера.
«Він грав безтурботно, позиційно, з неквапливим розвитком, – розповідає Сейді. – Він позбавляв Спаського рухливості, заганяв його фігури туди, де вони були безсилі. Це був зразок витонченості. Партія була такою красивою, що наприкінці матчу до оплесків глядачів приєднався сам Спаський».
Кожен хід гравців обговорювався в американських барах, як бейсбольний кидок, згадує Дік Каветт, журналіст ABC Sport – американської компанії, що транслювала матч.
Фішер став таким само феноменом епохи, як The Beatles або Джон Кеннеді, породивши шаховий бум у США. І все ж, на відміну від Союзу, в Америці великі шахи залишалися спортом геніїв-одинаків , подібних до унікума з Чикаго.
Гра бідних
В СРСР існувала система селекції талановитих гравців, зазначає Ніколаєв.
«Тоді взагалі по-іншому ставилися до інтелекту [його носіям], ніж зараз, – каже він. – Під час війни евакуювали провідних шахістів, як великих артистів. У 1943 році проводився чемпіонат СРСР, і для цього гравців відкликали з фронтів».
Щоправда, задоволення від такого ставлення до них у чемпіонів було переважно моральним. Переможець міжнародного турніру міг отримати $ 10 тис., однак з них $ 9 тис. він мав віддати державі. До слова, призові на матчі в Рейк'явіку становили $ 200 тис. Фішер підняв розмір призових фондів у десятки разів – це було його постійною вимогою до організаторів матчів. Оскільки США на нього ставили, там знайшлося чимало спонсорів, і пізніше суми призових злетіли до мільйонів.
До кінця століття разом з кипінням пристрастей у світі шахів звідти зникли і великі гонорари. Сьогодні навіть дуже хороший гросмейстер заробляє кілька тисяч доларів
Однак до кінця століття разом з кипінням пристрастей у світі шахів звідти зникли і великі гонорари. Сьогодні, за словами Ніколаєва, навіть дуже хороший гросмейстер заробляє кілька тисяч доларів.
Проте нинішні успіхи українських шахістів, на думку Ніколаєва, – це останні відгомони радянської шахової школи. Її сила полягала і в тому, що на потік було поставлено виховання чемпіонів, і в колективному дусі. Радянські шахісти виїжджали на змагання, як правило, командою, де вони мали можливість підтримувати один одного.
«Не всі дружили між собою, траплялися і тертя, але сама ситуація змушувала [об'єднуватися], – наголошує Ніколаєв. – У західних гравців такої можливості не було».
Фішер через три роки поступився світовою першістю черговому радянському самородку, Анатолію Карпову, ставши для США лише яскравим винятком подібно до того, як одного разу в 1974-му збірна СРСР з баскетболу курйозно обіграла збірну США – найсильнішу у світі.
«Шахи – це гра, в якій перемагають бідні, самолюбні й розумні, – резюмує Лур'є. – Такі, якими були молоді люди Ленінграда 1950-х і 1960-х років, коли шлях у світ, шлях до успіху лежав тільки через шахову дошку. Життя в Петербурзі зараз стало різноманітнішим, багатшим, але в шахи ми стали грати гірше».
***
Цей матеріал опубліковано в № 1 журналу Корреспондент від 10 січня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.