Офіційно впродовж десяти днів Олімпіади в Сочі українці отримали одну бронзову нагороду. Втім, є й неофіційний залік, в якому зібрані призові місця етнічних українців, які з різних причин змінили громадянство і зараз виступають за збірні інших країн.
Офіційно впродовж десяти днів Олімпіади у Сочі в медальній скарбничці українців лише одна бронзова нагорода, здобута біатлоністкою Вітою Семеренко.
Втім, є й неофіційний залік, в якому зібрані призові місця етнічних українців, які з різних причин змінили громадянство і нині виступають за збірні інших країн.
Ця статистика вражає: п’ять золотих, срібна і бронзова медалі.
Сім нагород – це на одну більше, ніж українська збірна здобула на шістьох Олімпіадах часів незалежності. П’ять золотих медалей – теж на одну більше від загальної кількості "зимових" олімпійських перемог українців, враховуючи радянські часи.
Спричинена низьким фінансуванням українського спорту тенденція до невпинного відтоку перспективних спортивних кадрів за кордон нарешті знайшла реальне підтвердження в медальному олімпійському рейтингу.
З Обухова - до Німеччини
З матеріальними чинниками пов’язана не лише поверхова проблема організації та участі у змаганнях і зборах, оплати праці, купівлі інвентарю, забезпечення належними фармакологічними засобами. Це лише вершина айсберга.
Занепад українського спорту розпочався зі зникнення дитячо-юнацьких шкіл і спортивних секцій. Для хокею, фігурного катання і ковзанярського спорту старт цьому процесові дало зникнення катків. Приблизно з середини 90-х займатися видами спорту, пов’язаними з льодом, стало і дорого, і незручно.
Навіть у Києві працювали лічені катки ("Авангард" на Мельникова, АТЕК у Святошино та "Крижинка" поруч з НСК "Олімпійський"), які могли прийняти обмежену кількість охочих там тренуватися. В областях льодові арени зникали практично повністю. Виняток – Харків, Дніпропетровськ, Донецьк і Одеса.
Як наслідок, вже на початку 2000-х років у льодових видах спорту з’явився дефіцит кадрів.
Що це означає у випадку з парним катанням на льоду? Чудово, коли дует формується у дитинстві й гладко переступає усі щабелі аж до дорослого рівня. Але такі випадки – одиночні. Значно частіше спортсмени змушені регулярно шукати собі нових партнерів.
Наприклад, Олена Савченко з Обухова Київської області у 1999-му, коли їй було 15 років, припинила кататися з Дмитром Боєнком і утворила пару зі Станіславом Морозовим.
В 2001-му цей дует здобув золото чемпіонату світу серед юніорів, а через рік представляв Україну на Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті, де став 15-м.
Втім, у наступному сезоні Морозов отримав важку травму і випав на невизначений термін. Що було робити Савченко?
В Україні Олена пари підшукати собі не могла, але за порадою друзів поїхала до Німеччини, в групу до молодого тренера Інґо Штойєра.
Той побачив у 20-річній дівчині потенціал і підшукав їй для дуету місцевого хлопця Робіна Шолкови. Пара прогресувала надзвичайно швидко і вже через три роки вважалася однією з найсильніших на планеті. На сьогодні Савченко і Шолкови – чотириразові чемпіони світу і Європи.
Вони були бронзовими призерами Олімпіади-2010 і повторили цей результат у Сочі: під німецьким прапором.
З Дніпропетровська - до Росії
У Тетяни Волосожар, яка родом з Дніпропетровська, історія в чомусь схожа.
Тривалий час вона виступала з Петром Харченком. Особливого потенціалу в дуету не було, і київський тренер Галина Кухар запропонувала Волосожар тренуватися зі згаданим Морозовим, котрий після від’їзду в Німеччину Олени Савченко залишився без пари.
То був 2004-й рік. Атлетичний, кремезний Станіслав і тендітна Тетяна гарно доповнювали одне одного. Вони швидко стали найсильнішими в Україні, й з першого разу потрапили до десятки на чемпіонаті світу.
Впродовж п’яти років цей дует входив у когорту топових на світовому льоду, але жодного разу не увійшов до трійки призерів.
На мундіалях Волосожар і Морозов жодного разу не випадали з десятки, одного разу були четвертими.
На чемпіонатах Європи двічі посідали п’яті і тричі четверті місця.
Коли ж Тетяна і Станіслав, які на той час стали подружжям, у 2010-му виступили на другій в їхній кар’єрі Олімпіаді й посіли там восьме місце, вони разом вирішили, що щось треба змінювати.
Коли надійшла пропозиція з Росії від Ніни Мозер, до слова, теж киянки, яка залишила Україну через конфлікт ще у середині 90-х, Волосожар і Морозов, трохи повагавшись, погодилися.
Досвідчена наставниця бачила Тетяну в дуеті з перспективним російським фігуристом Максимом Траньковим.
Морозов з того часу увійшов до тренерського штабу Мозер.
Волосожар і Траньков довго притиралися одне до одного, але торік нарешті вийшли на провідні ролі у світу.
Золото мундіалю і континентальної першості було гарним підґрунтям перед Олімпіадою в Сочі.
На ній Волосожар і Траньков виглядли бездоганно, вигравши дві золотих нагороди – спершу в командній першості у складі збірної Росії, а потім в окремих змаганнях спортивних пар.
З Рівного - до Білорусі
І Савченко, і особливо Волосожар не приховують, що і умови для роботи, і матеріальне становище після зміни громадянства у них суттєво поліпшилися.
Втім, обоє стверджують, що їхали до Німеччини та Росії не за грішми. Так само не за тим у 1998-му поїхала до Білорусі на той час провідна українська фристайлістка Алла Цупер з Рівного, рятуючи свою кар'єру.
Переїхавши до Білорусі, Алла перед Сочі встигла виступити на трьох Олімпіадах. На жодній нагород не здобувала, як і не виграла жодного разу медалей чемпіонатів світу.
Особливо дошкульною була поразка на Іграх-2002 в Солт-Лейк-Сіті, на які Цупер їхала в статусі лідера поточного розіграшу Кубка світу.
Якби білоруські чиновники були такими ж нетерплячими, як їхні українські колеги, відмовитися від послуг Цупер вони могли давно. Тим більше, що формальні підстави були. Але Алла залишалася у спорті, і в Сочі нарешті отримала нагороду за своє терпіння.
В 34 роки екс-українка стала олімпійською чемпіонкою.
З Шостки - до Росії
Від українського безладу в 2008-му поїхав з України майстер шорт-треку Володимир Григор’єв з Шостки Сумської області.
При цьому в нетерплячості хлопця не звинуватиш. Тривалий час він готувався під керівництвом батька Віктора Григор’єва у рідній Шостці на природному катку під відкритим небом, який залежить від температурних перепадів.
Терпів, виступив на Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті, а в 2005-му разом з Володимиром Чернегою, Євгеном Яковлевим та Михайлом Сірейком приніс Україні першу в її історії нагороду чемпіонату Європи. В естафетній гонці українці стали третіми.
Потім була Олімпіада-2006, на яку Григор’єв теж пробився. Не побачивши у списку тих, хто їде до Турина, свого тренера й батька, Володимир пожалівся президентові НОК України Сергієві Бубці.
Той питання вирішив, включивши Григор’єва до списку української делегації замість поважного чиновника.
Віктор Григор’єв прізвища того чиновника не називає, але каже, що згодом цей пан постійно встромляв його синові палиці в колеса.
Скажімо, дивиною було, що Володимирові, як першому номеру збірної України не дозволяли тренуватися з групою київських майстрів шорт-треку на льоду "Крижинки".
Мотивували свою позицію столичні тренери тим, що в льодовій коробці не вистачає місця.
Григор’єви були змушені час від часу орендувати лід за власний кошт. Коли ж отримали пропозицію переїхати до Росії, то довго не вагалися.
Умови для тренувань їм створили в підмосковному Клині. Змінивши громадянство, Григор’єв став триразовим чемпіоном Європи, віце-чемпіоном світу.
На Олімпіаді в Сочі він здобув срібло на непрофільній дистанції 1000 метрів. Змагання на коронній 500-метрівці, на якій Володимир цьогоріч побив світовий рекорд, стартують у вівторок.
З Радивилова - до Білорусі
18-річний фристайліст Антон Кушнір з Радивилова Рівненської області виїхав до Білорусі, бо не бачив перспектив на Батьківщині.
На Олімпіаду в Солт-Лейк-Сіті хлопець не потрапив, а заробітку заняття спортом, які відбирали увесь час і сили, не давали.
Коли друзі-спортсмени розповіли про білоруський варіант, Антон поїхав.
Оселився в Мінську, де отримав якісні умови для занять спортом і зарплату. Не дуже велику, але достатню, щоб почуватися впевнено.
У понеділок в Сочі 29-річний білорус українського походження Кушнір виконав вражаючий за складністю стрибок з трьома сальто і п’ятьма гвинтами і став олімпійським чемпіоном.
Шлях до цієї перемоги теж був тернистим. Поїхавши на свою першу Олімпіаду в 2006-му до Турина, спортсмен не вразив.
До Ванкувера у 2010-му Кушнір підходив у статусі чинного чемпіона планети і лідера поточного розіграшу Кубка світу.
Після першої спроби в кваліфікації Антон посідав друге місце, однак припинив змагання достроково, бо під час другого стрибка відчепилася лижа й він упав на схил. То була трагедія.
Впродовж останнього міжолімпійського циклу Кушнір переніс чимало травм, лягав на операційний стіл.
Акробатика, підвид фристайлу, – надзвичайно небезпечний і травматичний вид спорту.
Під стягами інших країн
33-річний бобслеїст Олексій Воєвода став олімпійським призером вже втретє.
В 2006-му він взяв срібло у складі екіпажу-четвірки. А через чотири роки у Ванкувері в парі з Олександром Зубковим був бронзовим призером у змаганнях на бобах-двійках.
Зараз у Сочі екіпаж Зубков/Воєвода виграв золото.
Олексій – унікальна людина. Будучи зірковим бобслеїстом, він у юному віці здобув значок кандидата у майстри спорту з дзюдо.
Коли ж захопився армреслінгом, то встиг виграти чотири чемпіонати світу під російським прапором, хоча народився Воєвода в селі Калиновиця Варвинського району Чернігівської області.
Батько у нього – російський військовий, мати – українка. До Росії Олексій разом з батьками переїхав у ранньому дитинстві, коли тата перевели по службі до Адлера.
Весь цей спектр історій про олімпійців українського походження, які перемагають під стягами інших країн – це українські реалії, в яких спортсмен не є творцем власного щастя, а залежить від створених для нього умов.