ГоловнаСпортФутбол
 

Срібні хлопці. Як українські футболісти перемагали на Чемпіонатах Європи

Корреспондент.net, 4 червня 2016, 10:03
0
422
Срібні хлопці. Як українські футболісти перемагали на Чемпіонатах Європи
Фото: АР
Фінальний матч першого Кубка європейських націй 1960 року в Парижі між СРСР і Югославією

Збірна України лише вдруге у своїй історії візьме участь у чемпіонаті Європи з футболу.

Але самі українські футболісти неодноразово виступали на континентальній першості, займали призові місця. Так, у складі іншої команди, збірної СРСР. Однак це не привід забувати про ті успіхи, пише Руслан Меженський у №20 журналу Корреспондент від 27 травня 2016 року.

Дивлячись на ажіотаж, який супроводжує зараз підготовку до Євро-2016, і не скажеш, що свого часу Кубок Європи був небажаним дітищем для футболістів.

Коли у 1957 році зовсім ще юна, трьох років від появи, організація УЄФА (Союз європейських футбольних асоціацій) оголосила про проведення першого Кубка європейських націй (саме таку назву спочатку мав турнір), 13 з 30 членів Союзу відмовилися від участі у змаганнях. Причому тон задавали провідні на той момент футбольні країни Європи – Англія, Західна Німеччина, Італія. Їхні представники пояснювали це тим, що «футболісти і так сильно втомлюються».

Войнов і «хунта»

Деякі відмовилися від участі вже під час турніру. Так, не відбувся відбірковий поєдинок СРСР – Іспанія. За легендою, тренер іспанців Еленіо Еррера нібито побачив приголомшливу гру футболістів збірної СРСР, одним з лідерів якої був київський динамівець Юрій Войнов, злякався і відмовився дати гарантії неодмінної перемоги диктатору країни Франсиско Франко. У якого були дуже непрості (м'яко кажучи) відносини з «Країною Рад». Вважалося, що Франко вирішив не псувати імідж країни і не пустив футболістів у Радянський Союз. Іспанцям зарахували технічну поразку і зняли з турніру. В СРСР затаврували «боязку хунту» і Франко особисто.

Історія ця насилу витримує критику, оскільки саме мадридський Реал у ті роки панував у Європі, п'ять разів поспіль (з 1956 по 1960 рік) виграв Кубок чемпіонів. І саме гравці Реала становили кістяк збірної Іспанії. Кого їм було боятися? Футболістів, яких вони ніколи навіть в очі не бачили?

Фінальна частина турніру відбулася у Франції (у двох містах, Марселі та Парижі) і складалася лише з чотирьох матчів: два півфінали, матч за 3-е місце і фінал. До речі, в такому ж форматі пройдуть ще чотири чемпіонати Європи, коли стосунки з'ясовували лише четверо найсильніших. Зараз, для порівняння, 24. Але ми відійшли від теми.

Ажіотажу видовище не викликало. Розчарована поразкою рідної збірної у півфіналі від югославів, французька публіка проігнорувала фінальний поєдинок югів проти команди СРСР, заповнивши трибуни паризького стадіону Парк де Пренс (реконструйований не один раз, він прийме кілька матчів Євро-2016) лише на третину – лише 17.000 глядачів.

Збірна СРСР виявилася першим в історії чемпіоном Європи, перемігши з рахунком 2:1 у додатковий час

Парижани, які проігнорували захід, не те щоб кусали лікті від досади. Просто не стали свідками, як з'ясувалося пізніше, історичної події: збірна СРСР виявилася першим в історії чемпіоном Європи, перемігши з рахунком 2:1 у додатковий час. Переможний гол на 113-й хвилині матчу забив ростовчанин Віктор Понєдєльнік. А оскільки недільний фінал почався досить пізно (додайте ще різницю в часі між Парижем і Москвою), то це дозволило народитися легендарній фразі коментатора Миколи Озерова, який оголосив в радіорепортажі, що «Понєдєлнік забиває у понеділок!»

Контракт у Реала

Одним з тріумфаторів фіналу став киянин Юрій Войнов, який грав на позиції центрального півзахисника. І не просто грав!

«Міша Месхі обіграв на фланзі гравця, навісив – та Понєдєльнік точно вдарив головою, – розповідав автору через роки Юрій Войнов (пішов з життя у 2003 році в Києві у віці 72 років), скромно замовчуючи той факт, що точну довгу передачу на фланг Месхі віддав саме він сам. – Югослави впали на поле, розуміючи, що відігратися у них шансу не буде. І вони мали рацію – ми їм цього не дозволили!»

Після переможного матчу гравцям навіть дозволили трохи розслабитися.

«Нам видали преміальні, – розповідав Войнов. – Близько 400 франків. Зовсім невелика сума. Але посидіти в паризькому кафе за келихом вина вистачило. Та ми й не пили майже. Всі і так були п'яні від відчуття перемоги. Просто гуляли по нічному Парижу».

Але довго просто так походити по Парижу не вийшло. Треба було готуватися до урочистого прийому на честь переможців, який, за всіма законами жанру, відбувся в ресторані на одному з рівнів Ейфелевої вежі. І там мало не стався казус. На прийом завітав президент того самого Реала, гравці якого «боягузливо» відмовилися грати проти СРСР, Сантьяго Бернабеу. Простий у спілкуванні іспанець зовсім не по-радянськи запропонував колегам Войнова (не всім, а тільки тим, хто йому сподобався) ... підписати контракти з клубом з Мадрида. Немислиме нахабство на ті часи!

«Так, здивував нас Бернабеу! А мене засмутив, що контракт іншим гравцям запропонував, не мені, – сміючись підтвердив байку Войнов. – Була справа. Іспанець, він – мужик простий: взяв, та й запитав через перекладачку. А воротарю Льву Яшину взагалі чекову книжку в руку засунув, мовляв, впиши будь-яку суму контракту сам. Але ми тільки сміялися. Всі ж розуміли, що таке неможливо. Залишитися за кордоном прирівнювалося до зрадництва».

Мільйон за Бишовця

Збірна СРСР після перемоги в дебютному Кубку європейських націй продовжила в тому ж дусі. На трьох наступних турнірах незмінно опинялася в четвірці найкращих. У 1964-му у фіналі радянські футболісти програли тій самій «боягузливій хунті», збірній Іспанії – 1:2. Програли «з особливим цинізмом», на очах у все того ж Франсиско Франко, який був присутній на матчі. Головного тренера команди Костянтина Бескова вигнали зі збірної. Зараз за 2-е місце на Євро ордени дають, а тоді «нагородили» звільненням. Загалом визнали результат ганебним. Хоч українських гравців в основному складі тієї команди не було, все одно прикро.

Шанс виправити ситуацію з'явився на Євро-1968, коли лідером збірної СРСР був киянин Анатолій Бишовець. Що цікаво, незважаючи на тотальне домінування Динамо в чемпіонаті СРСР (три поспіль чемпіонських титули СРСР з 1966 по 1968 роки), Бишовець виявився єдиним українцем у складі збірної СРСР на Кубку Європи в Італії. Отже, дійсно був дуже хорошим, якщо московські тренери не зважилися такого гравця ігнорувати! Хоча сам Бишовець категорично проти версії про «змову» ( «Ні-ні, ви що? Ніхто в тій команді на національність не дивився – тільки на ігрові якості!»). Недарма ж саме Бишовця увічнив у своїй пісні бард Володимир Висоцький, який написав такі рядки:

«Комментатор из своей кабины

Кроет нас для красного словца.

Но недаром клуб «Фиорентины»

Предлагал мильон за Бышовца!»

«До речі, це не легенда, мільйон доларів дійсно був, мені розповідали, – наполягає Анатолій Бишовець, який нині мешкає в Москві. – Володимир Висоцький, з яким ми перетиналися в житті, були знайомі, теж про це десь мабуть почув, але він у футболі розбирався не дуже добре, скажімо так. Але купити радянського футболіста ... Як ви собі це уявляєте? Це нонсенс!»

Був мільйон чи ні, ми вже не дізнаємося. Можливо, за Бишовця і більше б дали, якби він став чемпіоном Європи в 1968 році. Але успіху завадив випадок. У прямому сенсі. У півфінальному матчі Італія – ​​СРСР основний і додатковий час переможця не виявили – 0:0. А оскільки виконувати серії 11-метрових ударів для визначення переможця на той момент ще не придумали, долю путівки у фінал вирішила ... монета номіналом у 10 французьких франків. Суддя просто підкинув монетку – й у фінал вийшли італійці, які і стали чемпіонами.

«Вважаю, незаслужено вони тоді стали чемпіонами, – каже Бишовець. – За грою, як мінімум, югослави (особливо їхній лідер Драган Джаїч – приголомшливо технічний гравець з божевільною швидкістю!). І англійці краще виглядали. Про нас не кажу, ми сильно засмутилися через таку несправедливість. Програти за жеребом! Найцікавіше, що наш тренер Михайло Якушин усіма правдами і неправдами пробрався на церемонію жеребкування і намагався підказати капітанові команди Альберту Шестерньову, щоб той вибрав опуклий бік монети. Але той, як уві сні був, промовчав, а італієць вказав саме на цей бік – монета так і впала.

Так збірна СРСР з Бишовцем залишилася без медалей, програвши потім і матч за 3-е місце чемпіонам світу, англійцям, з рахунком 0:2.

«Якби ми програли за пенальті, не так прикро було б. Адже пенальті – це футбольний прийом. Його можна і потрібно тренувати, тоді і успіх буде на твоєму боці. А так – засмутилися, втратили мотивацію і залишилися без медалей, хоча місце в четвірці найкращих зараз вважається призовим», – нарікає Анатолій Бишовець.

Кілер Мюллер

Медалі вдалося повернути чотири роки по тому, на Євро-1972 у Бельгії. Й українців у складі збірної СРСР було більш ніж достатньо. Київське Динамо представляли воротар Євген Рудаков, захисники Володимир Трошкін, Віктор Матвієнко і Михайло Фоменко (так-так, нинішній наставник збірної України), півзахисники Володимир Мунтян та Віктор Колотов.

Форварди Едуард Козинкевич і Володимир Онищенко представили у збірній СРСР львівські Карпати і ворошиловградську Зорю. Ще один півзахисник – донецького Шахтаря – у майбутньому президент Федерації футболу України (його президентство завершилося у 2014-му скандальною відставкою) Анатолій Коньков забив переможний гол у півфінальному поєдинку проти команди Угорщини – 1:0. На жаль, цей гол так і залишився єдиним для збірної СРСР на турнірі.

У фіналі ж збірна СРСР була просто знищена командою Німеччини – 0:3.

«Таке враження, що німці проти нас на поле на мотоциклах виїхали. Вжи-і-ік – і гравець вже пронісся повз тебе! Нічого з їхньою швидкістю вдіяти не могли», – скаржився Анатолій Коньков.

А особливо прикро було, мабуть, воротареві Євгенію Рудакову, який точно не заслуговував на те, щоб тричі проходити принизливу процедуру вивудження м'яча із сітки своїх воріт. Адже за підсумками турніру саме киянина включили до символічної збірної, визнавши найкращим голкіпером Євро-1972. Втім, якщо і було прикро, то сам Рудаков у цьому не зізнавався. Принаймні в розмові з автором 5 років тому (на жаль, в тому ж 2011-му році Євген Васильович пішов з життя у віці 69 років) заявляв, що пишається срібними медалями Кубка Європи 1972 року.

«Ми непогано виступили, програвши тільки дуже сильному супернику, – згадував Рудаков. – Так, поступилися німцям. А хто б їм тоді не поступився? Вже дуже сильні були футболісти збірної Німеччини. Той самий форвард Герд Мюллер, який забив мені два з трьох м'ячів у фіналі. Дуже незвичайний був гравець, якась родзинка в ньому була: діяв просто, але наскільки ж ефективно! Раз – пішов від опіки, два – пробив по воротах. І м'яч уже в сітці! А срібні медалі наші – це успіх. Інша справа, що хотілося більшого ...»

Перебудова за Лобановським

Звичайно, більшого хотілося нашим футболістам і надалі. На жаль, реальність виявилася такою, що цілому поколінню гравців довелося забути про чемпіонати Європи на довгі 16 років. З різних причин (невезіння, тренерські прорахунки, помилки арбітрів) футболісти з СРСР пролетіли повз три чемпіонати Європи поспіль. У цю «епоху застою» збірна Радянського Союзу пропустила турніри 1976, 1980 і 1984 років.

Так і вийшло, що видатний майстер того періоду, найкращий бомбардир в історії чемпіонатів СРСР і володар Золотого м'яча найкращому гравцеві Європи (за підсумками 1975 року) Олег Блохін жодного разу за свою довгу кар'єру на чемпіонатах Європи не зіграв! Як і менш титулований, але не менш майстерний Леонід Буряк. І цей список можна продовжити.

Збірна ж Союзу, наостанок, ще один комплект медалей ( «улюблених» – срібних, втретє в історії проведення турнірів) виграла. Хоча, звичайно, як і в минулих випадках, «хотілося більшого».

Сталося це на чемпіонаті Європи 1988 року в Німеччині. І та збірна СРСР була, якщо можна так висловитися, найбільш українською за всю історію своїх попередніх виступів на чемпіонатах. З 20 гравців, заявлених на турнір, 11 представляли київське Динамо: воротар Віктор Чанов, захисники Володимир Безсонов, Олег Кузнецов, Анатолій Дем'яненко, Сергій Балтача, півзахисники Василь Рац, Геннадій Литовченко, Олексій Михайличенко, Олександр Заваров, нападники Ігор Бєланов, Олег Протасов.

А був ще захисник Іван Вишневський з Дніпра і форвард Віктор Пасулько, який хоч і грав за московський Спартак, одеситом від цього бути не переставав. 2/3 складу – українці! Ох, любив Валерій Лобановський (саме він був головним тренером збірної на Євро-1988), висловлюючись сучасною мовою, «тролити» Москву. І нічого йому за це не було (зовні, принаймні) – результат-то він давав. Щоправда, і прагматиком він був неабияким: місце в стартовому складі, серед 11 перших, які виходять на поле, також мали москвичі Ринат Дасаєв і Вагіз Хідіятуллін, мінчанин Сергій Алейніков. І ніхто з киян витіснити зі складу збірної «чужаків» так і не зміг.

На Євро-1988 збірна СРСР досягла фіналу, де поступилася збірній Нідерландів з феноменальними Руудом Гуллітом і Марко ван Бастеном у складі – 0:2, які забили по одному м'ячу у ворота Дасаєва. Збірна СРСР же свій шанс не використала.

«Не можу сказати, що я до цього часу картаю себе за незабитий пенальті у фінальному матчі, але все, дійсно, могло піти по-іншому», – каже володар Золотого м'яча найкращому футболістові Европи 1986 року Ігор Бєланов, який за рахунку 0:2 не реалізував 11-метровий у ворота «помаранчевих».

Але насправді все було чесно: команда Лобановського в 1988 році була хороша, а голландці були геніальними, буквально закохуючи в себе глядачів своєю грою. Виграли красиво, чого вже там!

Так було завойовано третє (і поки що – останнє) срібло в історії українського (у «співдружності» з минулою епохою) футболу. Може, не останнє в історії? Хотілося б вірити.

***

Цей матеріал опубліковано в №20 журналу Корреспондент від 27 травня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: футболСРСР
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах