Цього року Нобелівський комітет привернув увагу суспільства до лікування небезпечних захворювань і розвитку теоретичної фізики.
А премія з літератури викликала суперечки – її назвали як заслуженою і довгоочікуваною, так і політичною та кон'юнктурною, пише Павло Сивокінь у №41 журналу Корреспондент від 16 жовтня 2015 року.
Минулого тижня весь науковий світ стежив за Шведським Каролінгським інститутом і Нобелівським комітетом, які щорічно присуджують премії в кількох найважливіших номінаціях. У науковому розрізі цього разу все було досить передбачувано.
«Звичайно, вгадати конкретних лауреатів неможливо або дуже складно, але теми, які були цікаві світовій спільноті, яскраво видно», – каже Корреспонденту Боб Лафлін, нобелівський лауреат з фізики у 1998-му.
На його думку, якщо в цьому році не було значних відкриттів, то премію присуджують у вільному порядку. Приміром, у 2013-му лауреатом з фізики став британський дослідник Пітер Хіггс, який уже давно передбачив нову елементарну частинку, що була відкрита тільки два роки тому. Тоді не стояло питання, кому давати премію.
У 2015-му не було відкриттів, здатних перевернути уявлення про світ і його будову, і шведським академікам довелося вибирати з давніших винаходів
У 2015-му не було відкриттів, здатних перевернути уявлення про світ і його будову, і шведським академікам довелося вибирати з давніших винаходів.
Як розповіли Корреспонденту в Нобелівському інституті, процес відбору і голосування стартував ще на початку року. Тоді провідні наукові інститути та лабораторії почали подавати заявки на кандидатів. Після цього йде оцінка важливості наукової теорії або винаходу.
У «наукових» преміях є й ще один аспект. Відкриття або теорія часто не можуть бути застосовані на практиці зараз, тому Нобелівський комітет критикують за відірваність від дійсності. З іншого боку, якщо винахід уже впроваджено у промисловість, то академіків починають звинувачувати в занадто прикладному характері премії. Проте ця премія довгі роки залишається найпрестижнішою у світі науки.
Корреспондент проаналізував номінантів цього року і спробував дізнатися, чому вони отримали премію саме зараз.
Біологія
Премія з біології присуджена Вільяму Кемпбеллу, Сатосі Амурі і Ту Юю за дослідження в галузі лікування слонової хвороби, річкової сліпоти і малярії
Першою завжди присуджують премію з біології та медицини. Цього разу тему переможців неважко було вгадати – все літо 2014-го світ стежив за розростанням епідемії смертельної лихоманки Ебола. Західне суспільство опинилося на межі шоку: якщо раніше пандемії вважалися долею країн третього світу, то тепер глобалізація та розвиток транспорту змінюють ситуацію. Ебола стала першим небезпечним вірусом, який перетворився на геополітичну проблему. Виявилося, що Всесвітня організація охорони здоров'я не має коштів для боротьби з такими захворюваннями, а розробка вакцин від них перебуває в зародковому стані.
На думку Роберта Хорвіца, нобелівського лауреата з медицини, загроза для бідних країн не хвилювала фармацевтичні компанії. Але щойно Ебола постукала в Євросоюз і США, дослідницькі інститути відразу ж зайнялися вакциною – правда, поки що безуспішно.
«На боротьбу з небезпечними вірусами потрібні роки і мільярди доларів, а не зусилля лише кількох інститутів довжиною у рік», – пояснює Хорвіц.
Тому присудження Нобелівської премії за дослідження небезпечних інфекцій стало дуже передбачуваним кроком. Навіть більше, воно показало, що однією з головних цілей премії є привернення уваги суспільства до цих проблем.
Кемпбелл і Амура розробили препарат, який бореться зі слоновою хворобою і річковою сліпотою, спричиненою особливим видом паразитів. Ту Юю істотно просунулася у створенні вакцини від малярії.
Справа в тому, що малярія залишається однією з найнебезпечніших інфекцій в Африці та Азії. І хоча на боротьбу з нею вже витрачені мільйони доларів, особливого результату поки що немає. Коли ж увага громадськості прикута до епідемій в Африці й екзотичних хвороб, які стали набагато ближчими, логічно заохотити вчених, які з ними борються.
Фізика
Премія з фізики присуджена Такаті Кадзиті й Артуру Макдональду за відкриття осциляції нейтрино
Минулий рік став тріумфом практичності: премію з фізики отримали розробники недорогих діодів. Вони використовуються у смартфонах, через що в наукових колах заговорили про деградацію премії. Цього року торжествує теорія: комітет вирішив відзначити вчених, які довели, що елементарні частинки нейтрино можуть змінювати свій тип. Можливо, це також доводить, що у цих частинок є маса.
Також їхнє відкриття розв'язало одну із загадок фізики ХХ століття. Ще в 1950-х вчені встановили, що Сонце випускає величезну кількість нейтрино як продукт ядерних реакцій. Але до земної атмосфери доходила тільки невелика частина цих частинок, решта ніби випаровувалася.
А тепер зрозуміло, що нейтрино просто змінювали свій тип. Це означає, що елементарні частинки, які займають друге місце за поширеністю у Всесвіті після фотонів, здатні до трансформації і активнішої взаємодії з речовиною, ніж вважалося раніше.
Зараз дослідники намагаються використовувати вивчення потоків нейтрино в астрономії. Існує гіпотеза, що ці частинки можуть рухатися зі швидкістю, що перевищує швидкість світла, хоча експериментально це поки що не вдалося підтвердити.
Крім того, спостереження за нейтрино можуть показати, в якому стані перебувають ядерні реактори. Адже ці частинки спокійно проникають крізь речовину, не завдаючи їй шкоди. Раніше також не було зрозуміло, чому радіоактивні елементи здатні випромінювати різні типи нейтрино. А тепер ясно, що ці елементарні частинки можуть зазнати процесу осциляції, тобто змінити свій тип уже в польоті.
Поки можливість практичного застосування відкриття під великим питанням, зате ніхто не дорікне Нобелівському комітету в неуважності до теоретиків.
Хімія
Премія з хімії присуджена Томасу Ліндалу, Полу Модричу й Азізу Санкару за дослідження механізмів відновлення ДНК
Нобелівський комітет вирішив приділити увагу здоров'ю й боротьбі з невиліковними поки що захворюваннями. Спочатку – премія з біології за віруси та інфекції, а потім і хімія – за способи боротьби з раком.
Головна тема робіт трьох хіміків-лауреатів – дослідження способів, якими клітини можуть самостійно відновлювати пошкоджені ділянки ДНК. Раніше вважалося, що сама система ДНК майже не підлягає зовнішньому впливу, але й не може сама відновлювати свої ушкодження. Нині ж доведено, що в клітинах є спеціальні системи, які закладають пошкодження в цьому ланцюжку й дозволяють їй краще адаптуватися і передавати інформацію нащадкам.
На думку вчених, це дозволить зрозуміти закони формування вродженого імунітету і схильності до тих чи інших захворювань. Раніше не було відомо, як найпростіші клітини й організми можуть швидко відновлюватися після серйозного опромінення ультрафіолетом, яке для багатьох ставало убивчим. Тепер зрозуміло, що клітини здатні синтезувати спеціальний фермент для видалення пошкоджених ділянок ДНК і заміни їх новими білками.
Винахід має сприяти лікуванню спадкових захворювань. А заразом допоможе зрозуміти систему передачі інформації нащадкам і синтезувати спеціальні ферменти, що знижують ризик розвитку небезпечних хвороб.
Література
Премія з літератури присуджена Світлані Алексієвич за «поліфонічну творчість – пам'ятник стражданню і мужності в наш час»
«Всі п'ять [російськомовних] лауреатів Нобелівської премії, крім одного – Шолохова, всі вони були оббрехані, всіх їх на батьківщині паплюжили як тільки можна, – сказала 67-річна радянська і білоруська письменниця Світлана Алексієвич на своїй постнобелівській прес-конференції в Берліні. – Солженіцина відправили за кордон, Бродського теж, Пастернака змусили відмовитися від премії. Це в традиції російської культури. Тут пов'язані політичні моменти і, звичайно, саме суспільство. У мене книга Час секонд-хенд про це – що і хто залишився після соціалізму. Після соціалізму залишилася розбещена людина, бо табір розбещує і ката, і жертву. Залишилася розбещена інтелігенція, яка теж не знає, де добро, де зло. Те саме я не буду казати про простий народ, який ідеологічно весь час обробляють то проти України, то проти Америки».
Традиційно премія миру і нагорода з літератури – найбільш суперечливі: надто суб'єктивні критерії. Дійсно, рішення нагородити Алексієвич багато хто вважає політичним і кон'юнктурним: перша нобелівка з літератури на території колишнього Союзу дісталася білоруському письменнику, та до того ж письменнику-жінці.
Але далеко не все так просто: розмови про те, що Алексієвич її отримає, йшли вже не перший рік. Передумов до цього кілька: по-перше, її книги перекладені на шведську, що для неангломовного автора дуже важливо. По-друге, її зазвичай друкують невеликі видавництва: у Швеції – Ersatz, в Україні – Дух і літера, а в нинішні непрості для книготоргівлі часи підтримувати незалежні видавництва непростої літератури – хороший тон.
Ну а по-третє, одне з головних «звинувачень» на адресу Алексієвич – мовляв, її книги це хороша журналістика, але ніяк не література, – насправді не мінус, а плюс: адже в останні роки шведську академію неодноразово звинувачували в «літературному снобізмі» саме за ігнорування жанру документальної прози.
П'ятитомний цикл Алексієвич Червона людина. Голоси утопії, який вписав її ім'я в число нобелівських лауреатів, – це, звичайно, світовий бестселер У війни не жіноче обличчя (1985): страшні й чесні одкровення жінок-фронтовиків Другої світової. Ще – Останні свідки (1985), спогади тих, хто пережив війну дитиною. Цинкові хлопчики (1989) – голоси воїнів-афганців. Чорнобильська молитва (1997) – історії тих, хто постраждав від аварії на ЧАЕС. І, нарешті, Час секонд-хенд (2013) – підсумкова книга, яка малює узагальнений портрет свідомості людей, народжених у Союзі: до слова, навесні цього року автор особисто презентувала її українське видання на Книжковому арсеналі.
«Часте питання, яке я чую, що я займаюся журналізмом. Це зовсім не так, – каже Алексієвич. – Я збираю матеріал як журналіст, але працюю з ним як літератор. У нас розповідати про біль – це мистецтво. У нас дуже сильний усний розум, не писемний, а усний розум – це те, що люди несли із собою. Якби я не записала своїх героїв, це все б пішло, зникло б у нікуди разом з ними. У кожної людини є шматочок історії. Цей шматочок історії, можливо, у когось на сторінку, у когось півсторінки, – можна спробувати створити роман голосів, тобто зібрати ці шматочки… Я записую людей 300-500 і потім з цього роблю таку книгу. Мені здається, що це спроба схопити час, вичленувати щось із хаосу, в якому ми живемо, з банальності, у якій ми живемо».
***
Цей матеріал опубліковано в №41 журналу Корреспондент від 16 жовтня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.