Родичі бранців ДНР і ЛНР проходять через терни, намагаючись звільнити своїх близьких.
Тести ДНК, дзвінки шахраїв і постійне нудне чекання – такою є нова дійсність тих, чиї рідні потрапили у полон до сепаратистів, пише Вероніка Мелкозерова у №46 журналу Корреспондент від 21 листопада 2014 року.
На дзвінок Корреспондента жителька Павлограда Дніпропетровської області Світлана Анікіна, мати бійця 93-тьої бригади, зниклого безвісти в серпні під Іловайськом, відповідає коротко.
«Вибачте, біжу, – схвильовано каже Анікіна. – Щойно в соцмережі якась дівчинка виставила фотографію, на якій зображений мій син. Каже, що цей хлопець – солдат, який втратив пам'ять [найчастіше в таких випадках через контузії]. Пам'ятає тільки, що звуть його Максим, а маму – Свєта. Що він десь по Павлограду ходить. Біжу його шукати».
До цього мати вже встигла поцікавитися долею сина в карному розшуку міста, роздрукувати листівки з новими фото Максима і поширити їх по всьому Павлограду й околицях.
У такій метушні і метаннях проходять сьогодні дні багатьох українців, які намагаються домогтися від держави і переговірників звільнення або хоча б інформації про долю близьких, які потрапили в підвали невизнаних Донецької і Луганської республік.
На сьогоднішній день, за офіційними даними, в полоні залишаються понад 600 осіб, близько 500 – у списках безвісти зниклих, а звільнені 822 людини
На сьогоднішній день, за офіційними даними, в полоні залишаються понад 600 осіб, близько 500 – у списках безвісти зниклих, а звільнені 822 людини. Однак точного числа полонених не може назвати жодна сторона конфлікту, оскільки до катівні противника щодня потрапляють нові люди. З моменту, коли близькі отримують першу звістку, що їхній родич у полоні, до моменту його звільнення проходить мінімум два-три місяці.
Хоча обмін в'язнями відбувається щотижня, процес його підготовки і затвердження списків – справа рутинна. Тому Анікіна та інші беруться за пошуки самостійно, обриваючи всі можливі телефони. Прагнучи прискорити процес, доведені до відчаю, вони стають жертвами шахраїв, які пропонують за чималу винагороду повернути рідну людину додому мало не на наступний день.
Часто злочинці представляються переговірниками від Офіцерського корпусу – найбільшої громадської організації, яка займається звільненням полонених, – а також воїнами АТО. Вони обіцяють повернути додому навіть тих, хто перебуває у списках безвісти зниклих, продаючи родичам помилкову надію.
Проданий шанс
Олена Солодовникова, дружина нещодавно повернутого з полону Єгора Воробйова, кореспондента телеканалу Еспресо TV, вже може давати майстер-клас із самостійного пошуку і звільнення полонених. Повернути чоловіка їй допоміг сильний характер і зв'язки. Довгий час зниклого під Іловайськом репортера не вносили навіть до списків зниклих безвісти.
«Його кілька разів перекидали по різних угрупованнях, практично місяць утримували в одиночній камері, – розповідає Солодовникова. – Це був просто сарай, де стояв старий газовий балон, який міг вибухнути в будь-який момент. Зі зручностей була тільки фуфайка і скловата, на якій він спав. Світла в його камері теж не було».
У першому угрупованні, куди потрапив Воробйов, кожен день сильно били – для профілактики. Потім, нібито за командою колишнього народного депутата Олега Царьова, Воробйова перевезли в інше місце, де його не чіпали і годували кілька разів на день.
Визначити місце перебування полоненого в зоні АТО складно, переконалася Солодовникова. Іноді їм дозволяють зробити один телефонний дзвінок рідним і повідомити про своє місцезнаходження. Але найчастіше викрадачі дзвонять самі, лише констатуючи сам факт того, що родич у полоні.
Якщо звісток немає, перше, що потрібно зробити, – звернутися із заявою в міліцію, СБУ і до парламентерів, щоб людину внесли до списків зниклих безвісти
А якщо звісток немає, перше, що потрібно зробити, – звернутися із заявою в міліцію, СБУ і до парламентерів, щоб людину внесли до списків зниклих безвісти.
«Насамперед в міліції просять здати тест ДНК на предмет збігів, – розповідає Солодовникова і додає від себе: – Їм, бачте, серед трупів легше шукати, ніж серед живих. А потім просто кажуть: «Чекайте дзвінка».
Звільнити чоловіка їй, журналістці каналу 112, вдалося тільки завдяки зусиллям колег і виходу на Ігоря Безлера, командувача горлівським гарнізоном ДНР, який через довірену особу посприяв обміну.
«Переговірник від СБУ Юрій Тандит проявився в останні два дні. Вже безпосередньо після того, як в ДНР сказали, що вирішили віддати Єгора, – згадує Солодовникова. – Він нам допоміг здійснити сам процес обміну і привіз Єгора в Київ».
Менш відомим українцям виконати такий гамбіт самостійно навряд чи вдасться. Адже посприяти звільненню чоловіка журналістці свого часу пообіцяв сам Президент Петро Порошенко.
Тамара Сухомлин, дружина військовослужбовця 93-тьої механізованої бригади Дмитра Сухомлина, вже три місяці розшукує чоловіка в надії, що він живий. Воїн зник 28 серпня в районі села Новокатеринівка, й останнім його бачив однополчанин.
«Він був поранений у ногу. Товариш його перев'язав, зробив йому укол і далі побіг. А з 29 серпня телефон мого чоловіка поза зоною доступу», – розповідає Сухомлин.
Крім дружини в рідному Кривому Розі зниклого безвісти батька чекають троє дітей. Другий місяць вони очікують результатів тесту ДНК.
«Сьогодні сказали, що є начебто збіг, але вони не впевнені. Потрібно вести на повторну здачу тесту ще й маму чоловіка», – розповідає Сухомлин.
У глибині душі вона сподівається, що в лабораторії помилилися і чоловік все таки живий, хоча і перебуває в полоні або в лікарні з втратою пам'яті після контузії. Почуття дружини до того ж роз'ятрили постійні дзвінки – як вона припускає, від шахраїв.
«Все почалося після того, як я дала інтерв'ю по телевізору. Вже через годину мені почали слати sms приблизно такого змісту: «Діма в полоні! Будете забирати?». І цілу ніч у нас було листування, – згадує Сухомлин. – А на ранок мені подзвонили і зажадали перерахувати на картку нечувану суму грошей. Треба було квартиру продавати».
Таких коштів у родини не виявилося, і тоді такий собі Володимир, який представився бійцем ДНР, рекомендував Сухомлин негайно перерахувати на потрібний рахунок все що є, інакше останнє, що вона почує від чоловіка, – це передсмертні крики, коли він його «розстріляє і в коробочці пришле».
Відразу після розмови перелякана Сухомлин побігла до банкомата і переказала на зазначений рахунок все, що у неї було при собі, – 2 тис. Грн. А Володимир зник. Після цього випадку із шахраями, які продовжують докучати, у неї розмова коротка: грошей немає.
За словами мешканки Кривого Рогу, родичі інших бійців цього самого батальйону, з якими вона спілкувалася, віддавали пройдисвітам набагато більші суми.
«Що найбільше злить – що ця сволота часто представляється переговірниками з Офіцерського корпусу. І нібито за те щоб внести ім'я полоненого до списку на найближчий обмін, вимагають з родичів гроші», – розповідає Сергій Іванча, заступник голови цієї організації.
За останні два місяці такі шахраї активізувалися, констатує Іванча і настійно рекомендує співвітчизникам ні з ким не вести ніяких переговорів по телефону, а особисто звертатися в громадські організації, які займаються обміном
За останні два місяці такі шахраї активізувалися, констатує Іванча і настійно рекомендує співвітчизникам ні з ким не вести ніяких переговорів по телефону, а особисто звертатися в громадські організації, які займаються обміном.
Буває й так, що аферисти вимагають переказати гроші від імені влади ДНР. Однак Іванча стверджує, що офіційні представники сепаратистів за свободу полонених ніколи не вимагають викуп.
«У нас з ними налагоджена чітка процедура обміну», – наголошує заступник голови Офіцерського корпусу.
Едуард Басурін, заступник з політичної роботи спецпідрозділу ДНР Кальміус, в телефонній розмові з Корреспондентом це підтверджує. Але не заперечує, що на території самопроголошеної республіки чимало мисливців підзаробити на нещастях війни.
«До мене зверталися родичі вже після обману. Вони казали: «Ми заплатили гроші, а сина, чоловіка не повернули. Допоможіть!» – каже Басурін. – Вони нишком укладають угоди з ким доведеться, бо думають, що таким способом ми зможемо звільнити позачергово».
Басурін також визнає, що в «республіках» до кінця не налагоджений процес обліку полонених. Мовляв, командування розпорядилося, щоб їх звезли і зосередили в Донецьку, проте окремі бойовики, захоплюючи людей, не вважають за потрібне взагалі повідомляти про це начальству.
А місце розташування полоненого – це перше, що потрібно про нього знати, наголошує Солодовникова.
«Якщо є чітке місце, то переговори з тими, хто полонив вашого родича, вести набагато легше», – розповідає журналістка.
У лавах бойовиків сьогодні панує анархія. Є багато угруповань, й у кожного свій командир, причому у них постійно все змінюється
Адже в лавах бойовиків сьогодні панує анархія, пояснює вона. Є багато угруповань, й у кожного свій командир, причому у них постійно все змінюється.
«Дзвонити завжди потрібно тільки найголовнішому, такому як Безлер наприклад. Але й він уже усунутий, а отже контакт з ним не допоможе обміну», – розповідає про нестабільну обстановку на території сепаратистів Солодовникова.
Донбаські бранці
Підготовка до обміну завжди займає набагато більше часу, ніж сам процес, розповідають його організатори. За словами Іванчі, важливим є конструктивний діалог з людьми, які приймають рішення щодо полонених у ДНР і ЛНР. Хоча кухню цього процесу парламентер не розкриває.
«Списки є як з нашого, так і з того боку. Ми формуємо свої, українська сторона скидає свої, – проливає світло на деякі деталі Басурін. – Далі спеціальна комісія цю справу розглядає. Якщо обидві сторони затвердили списки і дійшли компромісу, то обмін відбудеться. Правда, з нашого боку є багато умов».
Реальні труднощі виникають зі звільненням бійців добровольчих батальйонів: сепаратисти вважають, що вони зробили усвідомлений вибір воювати проти жителів Донбасу
Реальні труднощі виникають зі звільненням бійців добровольчих батальйонів: сепаратисти вважають, що вони зробили усвідомлений вибір воювати проти жителів Донбасу. Офіцерів відпускають теж не в першу чергу – вони носії цінної інформації, і тому їх «пресують» до останнього. Людей в офіцерських погонах змінюють тільки на таких само, як вони.
Практично неможливо визволити сапера.
«Коли [українські війська] відходили, карту розмінувань нам не надали, – пояснює Басурін. – А на мінах адже не тільки бійці підриваються, а й мирні [жителі]. Так що змушуємо за собою прибрати [розміновувати територію] і потім відпускаємо на всі чотири сторони».
Доля полонених снайперів ще більш важка.
«Це найманці, які вбивають за гроші. У всіх війнах до цих категорій було особливе ставлення – занадто багато життів забирають», – відповідає натяками Басурін.
На особливому становищі в полоні і добровольці батальйону Донбас. Сотня бійців зараз зайнята на роботах з відновлення, як висловлюється Басурін, «народного господарства республіки» і поки звільненню не підлягає.
«Утримуємо їх у нормальних умовах. Ніяких концтаборів, закриті опалювальні приміщення. Щоб під час робіт на вулиці вони не замерзли, видали нещодавно зимовий комплект форми», – ділився заступник з політичної роботи Кальміусу.
Однак він уточнює, що не може поручитися за умови утримання в інших угрупованнях.
Старшому сержанту Донбасу Миколі Нікітіну пощастило вирватися з полону ще в жовтні завдяки Офіцерському корпусу. Його та інших воїнів тримали в задушливому бомбосховищі без каналізації і рідко виводили на вулицю.
«Могли просто забути погодувати або вивести в туалет», – згадує Нікітін.
Через довге перебування в підземному приміщенні солдати втратили відчуття часу. На допитах, які вели офіцери з московським акцентом, розповідає Нікітін, добровольцям на голову надягали пакети, після чого довго били по шиї, суглобах і ребрах
Через довге перебування в підземному приміщенні солдати втратили відчуття часу. На допитах, які вели офіцери з московським акцентом, розповідає Нікітін, добровольцям на голову надягали пакети, після чого довго били по шиї, суглобах і ребрах.
Сьогодні боєць Донбасу вдома, в Кіровоградській області, проходить курс реабілітації, лікує слух і намагається в колі сім'ї ввійти в русло мирного життя.
«Щоб мене звільнити, постарався багато хто. Дружина обривала телефони з 8 вересня. Знайомі хлопці із Запорізької самооборони задіяли свої зв'язки в ДНР», – розповідає Нікітін.
Проходить курс відновлення в Центральному військовому госпіталі в Києві й 34-річний Олександр Куцарський, старший сержант 80-тої аеромобільної бригади ЗСУ, який понад 40 днів провів у полоні на території ЛНР.
«Під час наступу сепаратистів потрапили в оточення. 31 серпня під час бою за луганський аеропорт нас схопили», – згадує солдат.
За словами Куцарського, умови його перебування в катівнях сепаратистів були терпимими: на роботи ніхто не водив, годували раз на день баландою і не били.
До службовців регулярної армії у противника найбільш м'яке ставлення, пояснюють фахівці. Вважається, що вони пішли воювати не з доброї волі. Вони ж першими потрапляють у списки на обмін полоненими
До службовців регулярної армії у противника найбільш м'яке ставлення, пояснюють фахівці. Вважається, що вони пішли воювати не з доброї волі. Вони ж першими потрапляють у списки на обмін полоненими.
Списки ці поповнюють не тільки військові, а й цивільні особи, чия доля приблизно схожа зі становищем рядових ВСУ.
«Вони дуже часто потрапляють з необережності або з дурості, – розповідає Іванча. – Якось одні цивільні, проїжджаючи через блокпост «ополченців», голосно і чітко продекламували: «Слава Україні!». Ну, далі самі розумієте, куди їх повезли».
Солдатам регулярної армії, які мають можливість звільнитися, повертатися в зону АТО сепаратисти не рекомендують. Мовляв, другого такого шансу у них не буде
Однак солдатам регулярної армії, які мають можливість звільнитися, повертатися в зону АТО сепаратисти не рекомендують. Мовляв, другого такого шансу у них не буде.
«Це лякає, адже вдома маленький син і сім'я, – міркує Куцарський. Незважаючи на пережиті жахи, він не проти знову вирушити в зону АТО і стоїть перед дилемою: – А там пацани, з якими багато що пройшли і перетерпіли, і їм хочеться допомогти».
Тим, хто може уникнути полону, Солодовникова рекомендує не робити необдуманих вчинків, пам'ятаючи, яких зусиль коштує на мирних територіях витягти людину з рук ворога.
«Співпраця з держслужбами не приносила жодних результатів, – резюмує журналістка. – А переговірники встигнути врятувати всіх не можуть».
***
Цей матеріал опубліковано в №46 журналу Корреспондент від 21 листопада 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.