У ніч на 1 грудня 2013 року з розгону мітингувальників розпочалася гаряча фаза Євромайдану.
Корреспондент розпитав безпосередніх учасників про ті події і їхні погляди на майбутнє, пише Євгенія Вецько у №47 журналу від 28 листопада 2014 року.
Рік – занадто невеликий термін, щоб оцінити подію такого масштабу, як Майдан. Його політичні та економічні наслідки є суперечливими. Корреспондент спробував зробити це не з політиками і політологами, а з активістами, волонтерами, медиками. З тими, хто минулої зими рятував, годував, лікував людей, стояв холодними ночами на Майдані. З політичних, людських або професійних переконань.
Це живі спогади. Історії про те, як беркутівець врятував земляка, як вагітна жінка захищала поранених, як кухарі під кулями носили суп. Це історія країни й особиста історія кожного з наших героїв.
Роман Яручик, керівник Мальтійської служби допомоги в Івано-Франківську
Для мене 1 грудня – день ангела. Прийшли друзі привітати і заразом порадитися. Адже неможливо було спокійно дивитися на побиття студентів, провокації, корупцію, несправедливість судів ... Тоді й вирішили, що наступного дня виїжджаємо до Києва.
Ми давно користуємося польовою кухнею, яку нам подарували німецькі партнери. Упакували кухню в причіп, обладнання, посуд, намет, столи, лавки в машини. Двома мікроавтобусами виїхали до Києва. Нас було 18 осіб, усі молоді люди, наші волонтери. А 3 грудня вже були на Майдані.
За 107 днів ми приготували 416 тис. порцій страв. Після сотого дня і мільйонного чаю ми перестали його рахувати. Другу кухню поставили через тиждень після приїзду і використовували її як чайну. Зазвичай працювали по 12 годин, в кризові дні – цілодобово.
Переважно на кухні працювали волонтери з Івано-Франківська та Львова, але були й кияни, жителі інших міст. Допомагав нам і Сергій Нігоян [один з перших загиблих 22 січня на вул. Грушевського] – рубав дрова. Незвичайна людина. Спілкуєшся з ним – і ніби новий світ відкриваєш. Гарний, сильний юнак. Він такі колоди колов! Метр у діаметрі. А після робочого дня на кухні ставав у загальну чергу за їжею.
Наприкінці лютого почалися трагічні події. Наша польова кухня опинилася у вирі подій, на шляху евакуації поранених. Тоді паралельно з харчуванням ми займалися перев'язкою, наданням техдопомоги, кип'ятили воду для операційної. Наші хлопці теж були на передовій – на Інститутській. Вони набирали чай, суп у 35-літрові термоси і відносили хлопцям. Іноді дуже складно було утримати їх на кухні і пояснити, що вони потрібніші тут, а не на передовій.
В найхолодніший день, коли на вулиці було -20 градусів за Цельсієм, у нас було найбільше волонтерів. Кожен з них подумав: «Холодно. Напевно, ніхто не прийде. Отже, зайві руки не завадять»
Дуже важко було в морози. Приходиш вранці – дрова сирі, кухня вкрита льодом, замерзлі овочі, які не різати, а ледь не колоти доводиться. Зате в найхолодніший день, коли на вулиці було -20 градусів за Цельсієм, у нас було найбільше волонтерів. Кожен з них подумав: «Холодно. Напевно, ніхто не прийде. Отже, зайві руки не завадять».
Майдан – свідчення найвищого рівня самоорганізації суспільства. Завдяки людям кухня забезпечувалася повністю. Уявити собі тільки, скільки всього необхідно для роботи кухні в центрі столиці на граніті! Продукти: картопля, цибуля, морква – по чотири мішки у день, – тушонка, масло, хліб. У день використовували до 4.000 л води. А дрова, освітлення, генератори, бензин, транспорт! Спочатку не було намету для роздачі.
Ми не боролися за політичні результати, не стояли за політиків! Також не розумію тих, хто розчарувався в Майдані. А коли був момент чарівності? З людьми, які вже були і є у владі, буде важко. Вони люди покоління, яке повинно відійти. Ми ж йдемо шляхом будівництва громадянського суспільства. Ми повинні виховувати дітей, вчити і розвивати молодь, формувати їх здорову свідомість. Я думаю, що це і є наша наступна барикада.
Леся Литвинова, активістка Волонтерської сотні, співзасновник Центру для переселенців на вул. Фролівській у Києві
Мій особистий Майдан почався відразу після розгону студентів. Це була відправна точка. 1 грудня кияни вийшли на віче. Я й не передбачала, що буде стільки людей, а вони йшли щільною стіною до горизонту. У той самий вечір з'явилися перші намети, і я згадала, що у мене на дачі є дрова. За зиму ми перетаскали 200 т. А далі, де потрібно, підставляли плече – медикаменти, каски, берци.
Найстрашніші спогади – це, звичайно, ніч на 19 лютого. На Майдані були мій чоловік, чоловік моєї сестри. Батько чоловіка сестри загинув під Будинком профспілок. Це стало жахливим потрясінням. Я дізналася на світанку, коли чергувала у ЛШД [міська лікарня швидкої допомоги]. Потім поїхала на Червоний Хутір – до клінічної лікарні № 1. Людей звідти вивозили автозаками прямо з операційних столів. Ми вдесятьох намагалися цьому перешкодити, а хлопці зі зброєю абсолютно спокійно попереджали, що будуть стріляти. І я їм вірила.
Підійшла до одного, а я вже тоді була дуже «животата» [в травні 2014 року в Литвинової народилася дочка], і кажу: «Мене звуть Леся, а в животі Варя. Їй до народження лише пара місяців. Рука піднімається?». Він каже: «Так». Це був єдиний момент, коли я подзвонила мамі і сказала, що, здається, прощаюся з нею.
Беркут чергував у мене під будинком тиждень. Під'їжджала до будинку, побачила їх і просто проїхала повз. Ніч провела на кіностудії Довженка, потім тиждень жила у друзів, а потім вирішили, що все життя ховатися неможливо.
А взагалі Майдан можна згадувати до нескінченності. Дуже важкі спогади про перший розгін на Інститутській. У мене був невеликий термін вагітності і болів живіт, тому я залишилася вдома і стежила за всім у прямому ефірі. А чоловік – там. Коли горіли намети, я йшла на балкон і співала животу колискову. Тоді ще було страшно. Ближче до кінця ми поріг страху вже переступили, і вже зрозуміло було, що або ми їх, або вони нас.
З'явилося стільки нових друзів і людей, на яких просто можна спертися. Перевірялися всі дуже легко. Швидко ставало зрозуміло, хто чого вартий
Зате з'явилося стільки нових друзів і людей, на яких просто можна спертися. Перевірялися всі дуже легко. Швидко ставало зрозуміло, хто чого вартий.
І головне, люди почали допомагати один одному. Ми навчилися вірити один одному, довіряти, не перевіряючи, не замислюючись. Людина каже: «Я їду в Дебальцеве, потрібні гроші на те й на те». Ти вперше її бачиш, але по очах зрозуміло: так, дійсно їде.
Те, що буде вигоряння, відчувається вже зараз. Стикаєшся з моментами, які вибивають. І з цим неможливо нічого зробити.
Я не боюся, що буде розчарування. Результат уже є. Після помаранчевої революції люди зайняли пасивну позицію. А зараз усе інакше
Я не боюся, що буде розчарування. Результат уже є. Після помаранчевої революції люди зайняли пасивну позицію. А зараз усе інакше. Ми міцніли і вчилися поетапно. Кожен пройшов етап боротьби з власними страхами та особистісного зростання. Люди стали розуміти, що ситуація залежить від кожного. Вони продовжують не вірити владі, не особливо сподіваються на Президента і Верховну Раду. Але сподіваються на себе. Тому й розчаровуватися можна тільки в собі.
В’ячеслав Черненко, хірург, викладає тактичну медицину бійцям АТО і волонтерам
Ми з сім'єю 19 січня вирішили з'їздити в ліс. Коли повернувся, виявив 50 пропущених [дзвінків]. Так що мій Майдан розпочався, коли розірвалася третя граната. Поранило знайомого. Я в лікарні оперував йому ногу. Нишком. Щоб ніхто не чув.
Потім нас, медиків, організувала Леся Литвинова. У неї вдома був госпіталь. Майдан в принципі справлявся. Там було дуже багато лікарів, і перша допомога надавалася. Але цього було недостатньо. Багатьом потрібна була первинна хірургічна обробка, а в лікарню люди звертатися боялися. Хтось боявся звертатися і на Майдан. Їх теж розвозили по домівках. У Лесі була купа амбулаторних хворих. Страху, психологічних бар'єрів не було. Головна проблема – щоб не дізналися на роботі. Спілкувалися по скайпу, вайберу, але в жодному разі не дзвонили одне одному на мобільні.
Відчуття були, чесно скажу, суперечливі. Злість на владу за те, що від неї потрібно приховувати хворих. Але й Правий сектор на той момент я вважав провокаторами, а тепер це еталон. Це хлопці, які за нас воюють. Я не вірив, що Майданом вийде щось змінити. Все виглядало як жалюгідні потуги, а іноді як провокація. Зараз, поспілкувавшись з учасниками подій з одного й іншого боку (Альфа, СБУ, Беркут, які воюють за Україну в АТО), я зрозумів, що це був громадянський конфлікт.
Я не був на Майдані серед активістів. Я хірург, і важливіше було не кидатися камінням, а робити те, що я найкраще вмію, – надавати кваліфіковану допомогу. Зараз я їжджу на передову, а тоді був не той момент.
Тетяна Назаренко, психолог
У будівлі КМДА 5 грудня ми організували психологічну службу для тих, хто брав участь в акції. Людей стало багато, настрої різні.
Різні і періоди були. У чоловіків – войовничий настрій, а у жінок – тривога, що щось трапиться. Потім, коли нічого не відбувалося, з'являлося відчуття, що все безглуздо. Але найбільше сил ішло, щоб змусити людей лікуватися. Поранені, вони далі рвалися в бій. А коли були вбиті перші чотири людини, багато хто впав у стан шоку, стресу, дезорієнтації.
Більшу частину часу я провела в Жовтневому палаці. Коли в середині грудня його захопив Беркут, наш медпункт зберігся, і ми туди повернулися. Привели парубка, який тікав від Беркуту, сховався у туалеті і там сидів ледь не добу. Його врятував земляк – беркутівець з Івано-Франківська.
19 лютого ми надавали допомогу і силовикам. За це нашому начмеду вдалося витягнути з автозаку хлопця з простреленими ногами. У Жовтневому не було світла, проблеми з препаратами для наркозу. Поки його оперували, я тримала його за руку. Коли все закінчилося, я сама була абсолютно виснажена психологічно. Мене саму «евакуювала» колега, тому що я була в Жовтневому третю добу, а до цього в Українському домі.
Потім почався другий етап – ми допомагали тим, хто постраждав фізично чи психологічно, хто втратив близьких, хто був поранений. Тепер ми готуємо тих, хто вирушає на фронт, читаємо лекції з бойового стресу, працюємо з батальйоном Айдар.
Результати Майдану ... Якщо брати з точки зору психології, то головне – люди повірили, що вони можуть щось змінити. Ця віра не далася дешево
А результати Майдану ... Якщо брати з точки зору психології, то головне – люди повірили, що вони можуть щось змінити. Ця віра не далася дешево. Щось потрібно робити довго, цілеспрямовано. Падати, долати розчарування, щоб потім прийти до результату. І другий момент – це волонтерський рух і взаємодопомога. Для нашої країни явище унікальне.
Олександр Кравцов, один з активістів Автомайдану
24 листопада я пішов на мітинг у парк Шевченка. Власне, він мене і «розбудив». Зустрів там багато знайомих. І зрозумів, що я не якийсь там європейськи заклопотаний маргінал, а людей, яких «зачепила» відмова уряду від євроінтеграції, десятки тисяч. Фактично тоді я і залишився на Майдані.
Ніколи не забуду Маріїнський парк. Коли я стояв на колінах на закривавленому снігу. Нас, як полонених, охороняли беркутівці і, знущаючись, говорили, що ми стояли на Майдані за 200 грн, а тепер сядемо на 15 років. А я хвилювався не стільки за себе, скільки за те, що мало часу побув з дітьми і дружиною за ті місяці. Хотілося їх обійняти і якось у молитві дати зрозуміти, що я побитий, але живий, а не зник десь у лісі, як Юрій Вербицький.
З позитиву – пам'ятний похід на Межигір'я в грудні. Ще гімн, який мені співали, коли я вийшов із СІЗО. У першу ніч на волі через адреналін, енергію, яку в мене влили люди, я не міг заснути. Я два тижні провів у ізоляторі. Але навіть тоді я вірив, що це ненадовго, що час йде якщо не на дні, то на місяці.
Зараз багато розчарованих. Був недавно в телеефірі, там говорили, що потрібно не святкувати річницю, а свічки за упокій ставити. Я теж проти того, щоб зараз, під час війни, давати салюти та концерти. Але все таки це пам'ятний день, коли ми посіяли зерно змін.
Адже раніше нас вважали божевільними людьми. Тих, хто намагався щось змінити, були одиниці. А зараз кожен другий реально щось робить для своєї країни. Хтось відправляє продукти на фронт, хтось – берци, форму, тепловізори, безпілотники.
Вірус запущений. Кажуть, що нічого не змінилося, ті, хто прийшов на Майдан останнім і не вірив у зміни із самого початку. А я вірив і вірю що «все буде добре»
Сам я збираю корисні передачі і вожу на схід. Це в більшості адресні посилки. Ще очолюю проект ПатріБоти – шиємо берци на замовлення. Наше взуття замовляє [радник президента, керівник волонтерського руху Крила Фенікса Юрій] Бірюков, Айдар і ще купа волонтерів стоять у черзі.
Вірус запущений. Кажуть, що нічого не змінилося, ті, хто прийшов на Майдан останнім і не вірив у зміни із самого початку. А я вірив і вірю що «все буде добре».
Сергій Клименко, хірург у дитячій спецлікарні Охматдит
З Майданом я зіштовхнувся, коли з'явилися перші поранені, побиті, травмовані. Я не політичний учасник Майдану. Неодноразово траплялися такі акції, люди розходилися з надією на зміни, але вони не відбувалися. Але ми – медики. Головлікар Охматдиту сказав, що ми приймаємо всіх, хоча у нас і дитяча лікарня. Ми приготували приміщення, матраци, крапельниці. Але ніхто не приїхав.
Тому самі почали їздити спочатку в 17-ту лікарню, але там виявилося, що їм більше не лікарі, а медсестри потрібні, а потім організували намет на Майдані. Приїхало багато інтернів, багато лікарів з Охматдиту. Перед зачисткою ми вирішили організувати пункт в лікарні на Костьольній, хоча основний був на Володимирській. Туди привозили набагато більше поранених.
Нас оточив Беркут. Хоча підозрюю, що це був і не зовсім Беркут. Форма їхня, але це були зовсім молоді хлопці 23-25 років. Та й нас випускали і запускали без проблем. Заплющували на це очі. Контузії, обмороження ... Нам було чим зайнятися. Хоча з Володимирської, де обладнали навіть операційні, не зрівнятися. А ось в Охматдит так ніхто і не приїхав.
Петро Вишиванець, студент, активіст волонтерського об'єднання Народний тил
Пам'ятаю відчуття, що очікується щось особливе. Я ще не був на Майдані і стежив за подіями в Мережі, але навіть моя мама після відмови від підписання Угоди про асоціацію сказала, що зупинити це може тільки Майдан. Правда, вона була впевнена, що це фізично неможливо, тому що у 2004 році він фактично програв.
О 8 ранку 22 листопада я вже був у центрі Києва, періодично брав участь у всіх великих акціях, а 18-19 лютого перебував там постійно.
Пам'ятаю перший ранок на Майдані. Порожньо, близько 50 осіб. Потім ударівці пригнали джип. Все було досить слабко. Запам'яталося 29 листопада, коли студенти організували живий ланцюг до кордону з Польщею. Це був день, коли Віктор Янукович мав підписати угоду.
Вівторок, 18 лютого ... Ця дата заздалегідь озвучувалася опозицією як день запланованого мирного наступу на Верховну Раду. Абсолютно безглуздо було про це оголошувати. Був на Майдані вранці, потім повернувся після пар і бачу: вже димить. Я досі вважаю, що частина провини лежить на організаторах і лідерах опозиції. Організовано все було дуже погано. У силових структур було кілька днів, щоб підготувати план, як розділити, розігнати людей.
Минулий рік був складний. Я багато займався волонтерством. Але Майдан – це перший великий поштовх, який об'єднав народ
19 лютого дуже чекали приїзду львівської сотні. Я вранці йшов на вокзал, дивлюся – біля Володимирського собору стоять автобуси. Думаю: «Все. Беркут. Закрили останній прохід». Підходжу – свої! Проводив їх.
Минулий рік був складний. Я багато займався волонтерством. Але Майдан – це перший великий поштовх, який об'єднав народ. Я не пам'ятаю, хто з політиків чи журналістів це сказав, але Майдан був сильним антибіотиком для суспільства. Сильний антибіотик разом з іншими факторами повинен дати результат.
***
Цей матеріал опубліковано в №47 журналу Корреспондент від 28 листопада 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.