За незалежність України у 1917-1921 р.р. воювали австрійський ерцгерцог, царський генерал, тульські селяни і єврейські міліціонери
Військові неукраїнського походження часом були не меншими патріотами, ніж корінні жителі країни, пише Роман Клочко у №48 журналу Корреспондент від 5 грудня 2014 року.
Йшов березень 1919 року. У білоруському Гомелі радянська влада активно проводила політику воєнного комунізму. Були націоналізовані майже всі підприємства, у навколишніх селах йшла заготівля продовольства для Червоної армії.
Місцеве населення від таких заходів було, м'яко кажучи, не в захваті. Це дуже добре відчували червоноармійці 67-го і 68-го полків, що розмістилися на приватних квартирах. Вони були селянами з Тульської губернії, яких більшовики мобілізували восени 1918-го, і місцевих селян добре розуміли.
Тому після боїв з українцями в районі Мозиря солдати збунтувалися і повернули назад на Гомель. Керівництво повстанцями взяв на себе білогвардійський Поліський повстанський комітет, на чолі якого став колишній штабс-капітан російської армії Володимир Стрекопитов.
24 березня туляки зайняли Гомель і проголосили Руську народну республіку. Але втриматися на зайнятій території їм не вдалося. Радянське командування кинуло проти них інші підрозділи і почало брати в кільце.
Сили були нерівними, і Стрекопитов прийняв рішення переправитися через Прип'ять, щоб виступити проти більшовиків уже в складі української армії. 1 квітня повстанці прибули на територію України і незабаром воювали як Тульська бригада армії Української народної республіки (УНР).
Правда, тут їхнього бойового запалу теж вистачило ненадовго. Вже 17 травня туляки, переправлені українським командуванням на польський фронт, здалися в полон полякам.
Цей випадок – лише один з безлічі епізодів, коли за незалежність України воювали люди, які не вважали себе українцями. Одні з них були «випадковими попутниками», як туляки, і довго не затримувалися. Інші йшли з українською армією до кінця, борючись за Україну не менш самовіддано, ніж ті, хто вважав її своєю батьківщиною.
Генерал без армії
Одним з таких офіцерів був колишній викладач російської Академії Генерального штабу Олександр Греков. В українську армію він потрапив загалом випадково. 20 жовтня 1917 року Греков отримав наказ про переведення із 6-го корпусу, який стояв в Україні, де він був начальником штабу, в 1-шу армію, яка перебувала на Північному фронті.
Проїжджаючи через Київ, він зустрівся із Симоном Петлюрою. Той обіймав посаду секретаря з військових справ і запропонував Грекову перейти в українську армію. У цей час у Петрограді на зміну Тимчасовому уряду прийшли більшовики, і російський військовий вирішив не випробовувати долю і погодитися.
На початку грудня він був призначений командиром 2-гої Сердюцької дивізії, але незабаром підрозділ розформували. Втім, вже з 18 грудня Греков став начальником штабу Київського військового округу.
Обстановка в той момент була надзвичайно напруженою: до української столиці наближалися більшовики. Генерал запропонував кілька планів ведення війни, але військовий міністр Микола Порш вирішив зробити по-своєму – розпустити наявні підрозділи і створити частини Вільного козацтва за принципом територіальної міліції.
Цей план він і виклав на засіданні Малої Ради (орган Центральної Ради, що діяв у період між її сесіями), не дослухавшись порад Грекова. А той, не бажаючи миритися з таким до себе ставленням, подав у відставку і поїхав додому, до Курської губернії, переживши там наступ більшовиків на Україну.
У березні 1918 року, після того як українські підрозділи разом з німцями та австрійцями звільнили Київ, Греков повернувся до столиці. Тепер до генерала поставилися по-іншому – він був призначений заступником військового міністра УНР Олександра Жуковського.
Два Олександри чудово спрацювалися: Жуковський узяв на себе взаємини з політиками, а Греков занурився в організаційну діяльність. Був реорганізований апарат міністерства, розпочато підготовку до першого призову, відкриті військові школи.
Але незабаром на зміну Центральній Раді прийшов гетьман Павло Скоропадський, і Грекову довелося піти. Чому він залишив службу, точно невідомо. Сам генерал згадував, що гетьман не довіряв йому і тому відправив у відставку. А Скоропадський у своїх мемуарах звинуватив воєначальника в надмірних амбіціях.
Лише в листопаді 1918-го під тиском опозиції Греков був призначений начальником Головного штабу армії. А незабаром опозиція сама стала владою. Новий український уряд, Директорія, призначив генерала командувачем Південною групою армії УНР, а з 1 січня 1919 року довірив йому посаду військового міністра.
У новому кріслі Греков пробув лише півтора місяці. Невігластво українських політиків у військових питаннях виводило його з себе. 27 січня на засіданні нового парламенту, Трудового конгресу, він розкритикував політику Директорії в країні в цілому і в армії зокрема. Відповіддю був шквал критики з боку політиків, особливо Петлюри, який заявив Грекову, що той виголошував промову не як військовий міністр, а як керівник держави.
Лише взяття Києва більшовиками в ніч з 5 на 6 лютого на якийсь час відтермінувало відставку генерала. 12 лютого Греков був призначений наказним отаманом (командувачем армією УНР). Він зміг зупинити відступ українських військ, практично заново набрав військовий апарат.
Крім того, Греков запропонував реформувати структуру Збройних сил за англійським зразком. Військо мало складатися з кошів (корпусів), кожен кіш – з чотирьох-п'яти загонів (бригад), а загони – з п'яти піших, кінного та артилерійського куренів, а також інженерної сотні. Така організація позбавляла армію великої кількості штабів і робила її більш маневреною.
Але реалізувати свій задум генералу довелося вже в Галичині. Внаслідок інтриг всередині Директорії в березні 1919 року Грекова відправили у відставку, і він переїхав до Станіслава (нинішній Івано-Франківськ).
Уряд Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) запросив його на пост командувача Української Галицької армії (УГА). Галичанам катастрофічно не вистачало командирських кадрів, і прибуття Грекова було дуже доречним.
У червні 1919-го генерал зміг спланувати і провести Чортківську наступальну операцію, в ході якої підрозділи УГА дійшли до Львова, зайнятого польською армією. Але закріпити свій успіх він не зміг через брак боєприпасів. Галичани планомірно відступили за Збруч.
Незважаючи на поразку, авторитет Грекова у військах залишався високим. Але політичні інтриги знову не дали йому втриматися на посаді. Під тиском Петлюри диктатор ЗУНР Євген Петрушевич відправив генерала у відставку.
Герцог у вишиванці
Іменитим родичам австрійського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга в страшному сні не могло приснитися, що він візьме активну участь в українському національному русі. Його батько, Карл-Стефан, мріяв про королівський престол у відродженій Габсбургами Польщі і прагнув поріднитися з польською аристократією.
Від свого шурина Ольгерда Чарторийського юний Вільгельм якось почув не надто втішні відгуки про гуцулів і вирішив сам познайомитися з побутом невідомого йому народу. Австрієць вирушив поїздом до Ворохти й інкогніто зупинився в маєтку заможного гуцула, який був батьком активіста Української радикальної партії Петра Шекерика-Дониківа. Тут Габсбург провів кілька днів, а батьки, які не знали про витівку сина, піднімали на вуха всю австрійську жандармерію.
У роки Першої світової війни Габсбург познайомився з українцями ближче. У 1915-му, після закінчення військової академії, він у чині лейтенанта опинився у складі уланського полку. Більшість солдатів в ньому становили українські юнаки із Золочева й околиць (зараз – Львівська обл.).
З підлеглими він швидко подружився, й один із солдатів якось привіз ерцгерцогові в подарунок вишиванку. Австрієць із задоволенням носив сорочку, за що пізніше отримав прізвисько Василь Вишиваний. А ось офіцери, які не любили аристократа за контакти з простолюдом, прозвали його «червоним князем».
З часом інтерес Габсбурга до всього українського переріс рамки простої цікавості. Він уже не обмежувався вивченням мови і звичаїв. Ерцгерцог зав'язав контакти з галицькими політиками і намагався на найвищому рівні проштовхувати ідею створення окремої української провінції у складі імперії.
У січні 1918 року Габсбург узяв активну участь у міжнародних переговорах у Бресті. Він звів делегацію УНР з галицькими політиками, інформував українців про настрій австрійської делегації і домігся включення в мирний договір пункту про створення самостійної провінції зі Східної Галичини та Буковини.
Навесні того самого року він став командувачем військовою групою австрійської армії на території України, в яку був включений і легіон Українських січових стрільців (УСС). Цим він фактично врятував від ліквідації підрозділ, у якого були не дуже теплі відносини з австрійським командуванням.
Прихід до влади Скоропадського зміцнив популярність ерцгерцога. Українські соціалісти і частина офіцерства стали розглядати його як альтернативу гетьману. У травні 1918-го план повстання дозрів в українських соціалістів в Одесі. Пізніше з такою самою ідеєю виступили й офіцери Запорізької дивізії. Але ці ідеї не отримали широкої підтримки ні в українців, ні у самого Габсбурга, який чемно відмовлявся від таких пропозицій.
Тим часом невдоволення австрійської влади діяльністю високопоставленого підданого наростало. Тісні контакти легіону УСС з місцевим населенням, ігнорування наказів брати участь у придушенні селянських повстань, проукраїнські погляди ерцгерцога – все це привело до того, що в жовтні Габсбурга і його підрозділ перевели до Чернівців. Тут він і застав падіння австрійської монархії.
Проголошення ЗУНР ерцгерцог сприйняв позитивно. Він відразу ж відправив до Львова телеграму, в якій заявив, що передає себе і легіон у розпорядження української влади. А також зробив все, щоб якнайшвидше переправити підрозділ в Місто Лева.
9 листопада, незважаючи на хворобу, до Львова прибув і сам ерцгерцог. Але новому уряду необхідно було укласти мирний договір з країнами Антанти, тому компрометувати себе співпрацею з представником австрійської династії політики не хотіли.
Габсбургу запропонували або залишити республіку або пересидіти важкий час в уніатському монастирі в Бучачі. Ерцгерцог вибрав другий варіант, але надовго в монастирській тиші не затримався. Уже в травні 1919 року нестабільна ситуація на фронті змусила його змінити місце проживання.
Він переїхав спочатку до Станіслава, пізніше рушив у Карпати, де був узятий у полон румунськими військами, що наступали. Габсбурга звільнили лише завдяки клопотанню уряду УНР.
У вересні він опинився в Кам'янці-Подільському, де на той момент перебував український уряд. Тут ерцгерцога призначили начальником відділу зарубіжних зв'язків Головного управління Генерального штабу армії УНР. Він почав створення військових шкіл, намагаючись залучити до цієї справи західноєвропейські військові місії.
Але поразки української армії на фронтах в листопаді перекреслили його плани. Та й стосунки з Директорією у Габсбурга не склалися: влада побоювалася його популярності у військах, яка зростала на тлі невдоволення політикою голови уряду Петлюри.
Тому вже в листопаді 1919-го ерцгерцог виїхав до Відня через Румунію. Якийсь час він брав активну участь у діяльності української еміграції, але на початку 1920-х років відійшов від справ.
Український інтернаціонал
Крім окремих офіцерів, у боротьбі за незалежність України брали участь і цілі національні підрозділи. У лютому 1918 року українському командуванню вдалося залучити на свій бік татарський Мусульманський батальйон, який «застряг» у Кам'янці-Подільському по дорозі з фронту в Казань.
Підрозділ з 400 чоловіків допоміг українцям вибити з міста більшовиків, захопивши переправу через річку Смотрич і міст через Дністер. Пізніше батальйон узяв участь у боях за Лівобережну Україну. А в квітні 1918-го в українській армії з'явився кримськотатарське підрозділ – Татарський чамбул, що виник під час звільнення Криму від більшовиків.
В УГА в червні 1919-го був утворений єврейський підрозділ – Ударний курінь 1-го корпусу, більше відомий як Єврейський курінь. Його основою стала єврейська міліція, створена колишнім австрійським поручиком Соломоном Ляйнбергом у Тернополі для боротьби з погромниками.
Після заняття міста українцями єврейські добровольці вступили в УГА. Особовий склад куреня швидко зріс до 1.200 осіб. Крім піхоти в нього входили кавалеристи, сапери, кулеметники, зв'язківці. У липні євреї вже брали участь в боротьбі з польськими військами і прикривали відхід УГА за Збруч. В Наддніпрянській Україні курінь відзначився в боях під Проскуровим, Вінницею та Бердичевим.
Підрозділ зазнав великих втрат не тільки від ворожих куль, а й від епідемій тифу та дизентерії. До листопада курінь недораховувався 2/3 своїх бійців і був розформований.
У квітні 1920 року в боротьбу за незалежність України включилися донські козаки. На Поділлі на бік армії УНР перейшов дивізіон 42-го козачого полку під командуванням осавула Михайла Фролова. Підійшовши до лінії фронту, де стояли українські та польські війська, козаки відмовилися виконати наказ командувача групою білих військ генерала Миколи Бредова переправлятися в Крим і перейшли на бік України.
Після поповнення кубанськими козаками підрозділ увійшов до складу 3-тьої Залізної дивізії армії УНР і взяв участь у боях з більшовиками. Козаки неодноразово отримували від українського командування подяки за подвиги на полі бою. Найбільше вони відзначилися в липні 1920 року в битві під Сидоровим. Тоді блискавична атака донців на правий фланг червоної кінноти вирішила результат бою на користь української армії.
Але на загальний хід війни козаки вплинути не змогли. 21 листопада 1920-го, після 11-денного бою з більшими силами 8-мої Радянської дивізії, вони прорвали оточення і, як і решта українських підрозділів, відступили за Збруч, на територію, підконтрольну Польщі.
***
Цей матеріал опубліковано в № 48 журналу Корреспондент від 5 грудня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.