Аналогія подій на Донбасі з театром не нова, як не нові страждання мирного населення на війні.
Люди без зброї стали заручниками подій, не маючи можливості на них вплинути, пише Раміль Замдиханов у колонці, опублікованій у №51 журналу Кореспондент від 26 грудня 2014 року.
Головний подарунок, який жителі Донецька отримали до Нового року, – це припинення вогню, яке переважно дотримується обома сторонами конфлікту.
Якщо б ця фраза прозвучала минулої новорічної ночі, вона була б сприйнята як невдалий жарт чи спроба налякати присутніх надто вже похмурими наслідками Євромайдану. А сьогодні тиша, що настала в місті і зрідка переривається короткими чергами або глухими пострілами з чогось важкого десь там далеко, дійсно – головне святкове набуття.
Незрозуміло тільки, чи зуміє вона дожити до новорічної ночі або розтане, перетворившись на каламутну воду чергових нездійснених надій? Дні наприкінці грудня цього року стоять не по-зимовому теплі, сніг якщо і зривається часом з неба, то стає дрібною мрякою, не встигнувши долетіти до землі.
Підбивати підсумки минулого року для Донецька – все одно, що переказувати зміст серіалу, який всі і так дивилися, не відриваючись, припавши до екранів, боячись пропустити важливе або цікаве. Будь-яку спробу зім'яти сюжет у синопсис аудиторія сприймає з невдоволенням, кваплячи оповідача: так, знаємо-знаємо, пам'ятаємо-пам'ятаємо, самі бачили, а далі, далі що?!
Глядач тримає сюжет у пам'яті і готовий переказати з будь-якого місця в деталях, хоч вночі розбуди – до того в'їлося в мозок. Лише в деяких важливих сюжетних поворотах виникають затримки і гарячі обговорення. Наприклад, навіщо знадобилося бомбити аеропорт в кінці травня? Навіщо? Як змогла доїхати колона зі Слов'янська до Донецька в липні? Як? Кому вигідно робити більш жорстокими і брати змором людей, відрізавши їх від соціальних виплат та іншого фінансування? Кому?
Ось у цих та інших вузлових моментах збираються численні дискусійні клуби й обговорюють, обговорюють, обговорюють. Заразом намагаючись зрозуміти, що хотів сказати автор? До слова, з питання про справжнє авторство резонансного твору теж ведуться суперечки.
Вінтажний вираз «театр воєнних дій» раптом абсолютно по-сучасному развіртуалізувався в наші дні. Немов у сухому літньому степу самі собою виникли сцена, ложа і партер, райок і лаштунки. Дали три дзвінки і почали. І тепер ось тут п'єса і дійство, а там глядачі, антракт і буфет. Втім, обстановка не завжди грішить надмірною салонністю. Часом публіка в залі поводиться на манер наївних й емоційних відвідувачів якого-небудь театру юного глядача, тих, які в простоті своїй вважають, що оплесками, оваціями, тупотом ніг, криками жаху і навіть безпосереднім зверненням до виконавців можуть якимось чином вплинути на розвиток сюжету. Наприклад, вберегти Червону шапочку від фатальної зустрічі з вовчою пащею. «Не ходи!» – кричить малолітня публіка легковажній травесті, у якої з Вовком службовий роман, через що той навіть пішов від дружини і зняв кімнату в акторському гуртожитку. Кажуть, що актори справжніх ТЮГів цінують свою роботу саме за таку безпосередність глядача. А так, що там грати ?! Ось він Кощій, ось Марія-майстриня, а от Іван-дурник. Не розвернешся.
Аналогія з театром аж ніяк не нова, як не нові страждання мирного населення на війні. Як у будь-якій точці на карті, які у випусках новин прийнято називати «гарячими» через конфлікти, що там відбуваються, люди без зброї стали і тут заручниками подій, не маючи ніякої можливості на них вплинути.
Щохвилинна загроза життю, до якої, втім, швидко звикаєш і про яку перестаєш думати. Втрати близьких. Безгрошів'я на тлі знецінення заощаджень, зруйноване або таке, що стало небезпечним через близькість обстрілів, житло, відсутність оплачуваної роботи, складності з переміщенням через лінію фронту. Список бід, що виникли у середньостатистичного жителя Донецька, можна продовжувати досить довго.
Головна очікувана біда, яка не трапилася, – комунальне господарство міста витримує навантаження і, здається, навіть робить це краще, ніж до війни. Функціонування муніципального транспорту. Освітлені вулиці, холодна і гаряча вода в кранах, газ у трубах, електрика без відімкнень – все це навіть дозволяє на певний час забути, що зовсім недалеко від міста розташована артилерія і звуки грому в грудні – це, швидше за все, не атмосферне явище, а гаубичний постріл.
Головна біда, яку не чекали, але вона сталася, – це відсторонене менторство, з яким переважна частина українського суспільства на мирних територіях стала ставитися до конфлікту на сході. Більшою мірою співчуваючи армії, ніж жителям Донбасу, «маленький українець», здається, всерйоз повірив у справедливість і заслуженість бід і поневірянь, що випали на плечі простих жителів східних регіонів. Тому й нещодавня спроба не пропустити в місто конвої з продовольством була сприйнята масами швидше зі схваленням. Солідарність і милосердя начисто програли патріотизму і мілітаризації свідомості.
Символічний кордон між 31 грудня та 1 січня навіть раціональними людьми сприймається як певний рубіж, перезавантаження, яке дозволить відфільтрувати накопичений за рік вантаж проблем і досягнень, сепарувати його на дійсно потрібне і на те, що заважає жити, чого слід неодмінно позбутися. Напевно, напередодні 2015 року тих, хто всерйоз вірить у реальність такого явища, трохи більше, ніж раніше.
А серед тих, хто збирається зустрічати цей Новий рік у Донецьку, таких уже напевно більшість. Їх навіть не збентежить обставина, що за рішенням міської влади відзначати настання Нового року піротехнічними засобами цього разу буде заборонено. Місто, виснажене вибухами і пострілами, здається, тільки радітиме ще одній миті затишшя.
Люди хочуть тиші.
***
Цей матеріал опубліковано в №51 журналу Корреспондент від 26 грудня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.