Події на Донбасі нагадують грузинський конфлікт семирічної давнини.
Війну на Донбасі вже називали гібридною, чи сфальшованою, намагаючись одним словом охарактеризувати її специфіку.
Бойові дії на сході України то вщухають, то розпалюються з новою силою, мирні переговори не працюють, країна продовжує жити в напрузі.
Уїл Кеткарт і Джозеф Епштейн з The Daily Beast визначають конфлікт на Донбасі як непотопельну війну і порівнюють її з подіями в Грузії семирічної давнини.
Корреспондент.net наводить переклад статті американських журналістів про тактику нової війни, яка застосовується в Україні.
Як назвати цю війну
Дехто називає конфлікт між українською армією і підтримуваними Росією сепаратистами сфальшованою, чи неправильною, війною. Але спробуйте сказати про це родинам загиблих бійців з обох сторін. Це не сфальшована війна, це просто інакша війна.
Цей конфлікт, в якому вже було все - від появи зелених чоловічків (насправді це були кремезні російськомовні солдати) і тривожного нарощування сил до непомірної пропаганди і таємних вторгнень, - цілком можливо, містить чимало рис майбутнього.
Як сказали консультанти з питань безпеки Грегорі Маньятіс і Моллі Мак-К'ю, президент Росії Володимир Путін випробував тактику "непотопельної війни - раптової і завуальованої, яка, найімовірніше, буде широко застосовуватись в майбутньому".
Психологічний тиск
У червні після короткого затишшя, що співпало за часом із самітом Великої сімки в Німеччині, під Маріуполем - стратегічним портовим містом - знову почалися потужні артилерійські обстріли. Вогонь відкривається щодня приблизно на заході, і, з усією очевидністю, декому вигідно, щоб цей конфлікт не закінчувався.
Тим не менш давно очікуваного вторгнення у Маріуполь і його облоги, кінцевою метою яких мало стати відкриття сухопутного коридору до анексованого Росією Криму, так і не відбулося.
Це не повинно дивувати. Як ми вже бачили раніше, Путін вважає за краще діяти поетапно. Він повільно і поступово відкушує невеликі шматки територій, тримає свої війська в стані бойової готовності і просувається вперед крок за кроком, поки не одержує того, чого він хоче.
Яскравим прикладом такої тактики є війна з Грузією 2008 року. Міжнародна спільнота майже не звертала уваги на сепаратистські території Південної Осетії і Абхазії до того моменту, коли російські танки практично в'їхали в столицю Грузії, Тбілісі, а уряд Росії офіційно визнав їх статус. До теперішнього часу підтримуваним Росією сепаратистам вдавалося поступово відвойовувати і утримувати до 20% територій Грузії.
Запасний фронт
Тактика Путіна полягає в тому, щоб окупувати сепаратистський регіон, визнати його статус і з часом повільно збільшувати його територію. Новим прикладом став інцидент, який стався місяць тому: підтримувані Росією сили Південної Осетії розставили своєрідні дороговкази, що позначають "кордон", перенісши їх углиб територій Тбілісі.
Ці банери були розставлені так, щоб їх було видно з одного з найбільших грузинських шосе, в безпосередній близькості від ділянки нафтопроводу Баку-Супса довжиною в 1,5 км.
Такі конфлікти ніколи не ведуться на одному фронті. За первинного вторгнення до Грузії, як тільки війська Тбілісі попрямували до Південної Осетії, російські війська пройшли через Абхазію. Привертаючи увагу до однієї області, Путін пересмикується на іншу.
Анексує Крим. І поки весь світ стежить за цим процесом, а ЗМІ активно його обговорюють, він проходить углиб України через Луганську і Донецьку області. Приблизно так і виглядає базовий алгоритм непотопельної війни.
Наступний крок полягає в тому, щоб дочекатися, поки ЗМІ перестануть звертати увагу на події. У якийсь момент люди більше не захочуть читати статті про вторгнення до Маріуполя і його облогу, яких так і не сталося. І саме тоді таке і трапиться.
Путін віддає перевагу тому, щоб зробити маленький крок, а потім чекати: чи такий крок буде недостатньо широким, щоб потрапити на першу шпальту газет, але при цьому міститиме певне тактичне досягнення, чи найбільші газети й телеканали розпочнуть активно обговорювати його дії, а експерти і лідери - здіймати помилкову тривогу.
Гра на виснаження
Уявіть собі, що війна в Україні - це велика відкрита рана, яку заборонили лікувати. Туди вже проникла інфекція. Імунна система всієї країни відчуває колосальне перевантаження, від якого страждають всі інші системи. Чим довше рана залишатиметься відкритою, тим більшим буде нагноєння. Ненависть і екстремізм назріватимуть з усіх боків до тих пір, поки люди своїми діями не розпочнуть підтакувати пропаганді супротивника. Паніка наростатиме.
Країни Балтії попросять НАТО надати їм додаткову допомогу, і вся система НАТО розпочне поростати тріщинами. Колишні радянські республіки побачать в цьому нагадування про те, що може статися в разі сварки з Матінкою-Росією. США дадуть відповідь військовими навчаннями уздовж кордонів НАТО і навіть відправлять військових радників та обладнання на Україну, як цього вимагає Акт про підтримку свободи на Україні, погоджений у 2014 році.
ЕРА/UPG
У відповідь на військові навчання НАТО і США, такі, як операція Atlantic Resolve на території колишнього Східного блоку та операція Fearless Guardian в Україні, Росія теж розпочне проводити навчання на території від Криму до Арктики, які міститимуть сценарії із застосуванням ядерної зброї та превентивними ударами по країнах-членах НАТО.
Що ми матимемо зрештою? Найбільше нарощування сил і протистояння між американськими і російськими військами від 1948 року.
Навіть у період холодної війни російські та американські війська ніколи не воювали одні з одними так близько і в такій чисельності. Тоді у своєму протистоянні США і СРСР використовували інші держави, такі, як Куба в 1962 році. Проте ні американський, ні російський народ, як видно, не розуміють масштаби і небезпеку такого нарощування сил.
"Це не просто вчення, це серйозна ескалація, - каже німецький журналіст та експерт з Росії Борис Райтшустер. - Путін випробовує терпіння НАТО, він шукає всі можливі слабкі місця. Не думаю, що жителі США чи навіть Західної Європи розуміють, наскільки серйозна ця ситуація."
Час на стороні Путіна
Коли і якщо рани загояться, вони все одно залишать після себе шрами, які будуть постійним нагадуванням про минулі конфлікти на багато поколінь вперед.
Незважаючи на все це, металургійний комбінат у Маріуполі продовжує працювати. Пасажирські поїзди поки не ходять, але вантажні потяги в'їжджають до міста і виїжджають з нього без жодної перешкоди.
"Дурні б'ються з дурними" - саме так охарактеризував цей конфлікт один маріупольський таксист. Це схоже на з'їзд ідеологів і найманців: націоналісти, антиросійські чеченці, проросійські чеченці, українські сепаратисти, російські військові, російські фашисти, американці, хорвати, серби, неонацисти, грузини, ізраїльтяни і навіть 1 шведський снайпер.
Поки занадто рано говорити про те, коли закінчиться ця війна. Не варто забувати, що Путін вміє чекати.
8 серпня - це 7-ма річниця вторгнення російських військ до Грузії. І Тбілісі нема чого тут відзначати. Сьогодні сепаратистські регіони Грузії зблизилися з Москвою як ніколи досі, їх межі продовжують розширюватися вглиб грузинських територій, а відносини між Грузією і Росією навряд чи нормалізуються найближчим часом.
Усе це змушує нас поставити перед собою одне просте запитання: де буде Україна через 6 років? І чи не буде світова спільнота ігнорувати проблеми Києва через 6 років так, як вона ігнорує проблеми Тбілісі сьогодні?