Без перерв і відпочинку вони виносять судно, перевертають лежачих хворих, приносять гарячі обіди, гуляють з пораненими у візках.
У кожного з волонтерів Центрального військового госпіталю своя життєва історія і своя причина опинитися тут, пише Ольга Замірчук у №41 журналу Корреспондент від 16 жовтня 2015 року.
У Центральному військовому госпіталі в Києві, немов мурахи, метушаться волонтери.
«Відійди! Акуратно! Дайте дорогу!» – волонтер Андрій Нановський, витираючи з лоба піт, везе бійця з ампутацією обох ніг у відділення травматології.
Таких, як Нановський, тут десятки. Госпітальні ангели без сну і відпочинку практично цілодобово і ділом, і словом допомагають пораненим бійцям. Кожен день вони переживають із солдатами сумні історії смерті і війни.
Проте в кожному з цих непорушних людей-брил живуть і їхні особисті душевні переживання. Корреспондент розповідає від першої особи історії шести госпітальних ангелів.
Ірина Романюха, менеджер-економіст, 31 рік
Кажуть, якщо ви хоч раз побували в госпіталі, то точно туди повернетеся. По собі можу сказати, що це чиста правда: неможливо відмовляти в допомозі хлопцям, коли вони запитують: «А ти завтра коли будеш? Підстрижеш мене? Вивезеш погуляти на візку?». Часто буває, що хлопцям потрібна не тільки матеріальна допомога. Їм просто треба, щоб хтось послухав і почув їхні історії. Тому, напевно, я тут, у госпіталі – слухати, чути і всіляко допомагати.
Я потрапила в Центральний військовий госпіталь, коли побачила оголошення, що туди привезли багато поранених солдатів і потрібна термінова допомога. У мене була тривала декретна відпустка, і мені не довелося відпрошуватися з роботи. Ми з подругами просто зібрали зі списку необхідного все що змогли і поїхали.
Якось я була на тренінгу з психології, де пояснювали, що кожен стає волонтером через свої внутрішні причини, кожен приходить у госпіталь за чимось своїм. Я повністю згодна з цією думкою, адже свого часу мій брат потрапив у ДТП, і я ніколи не забуду цей короткий відрізок часу, коли ми мчали до нього в лікарню. Ти їдеш і думаєш: «Хто там з ним? Що за лікарі поруч? Йому надається допомога?».
Так і в госпіталі: часто родичі хлопців банально не встигають відразу ж приїхати, і важливо, щоб хтось у ці хвилини, години або дні перебував поряд з бійцем. Іншого разу навіть трапляється, що у солдата немає родичів або є, наприклад, тільки дружина, яка не може залишити маленьку дитину або кинути на кілька днів господарство. І тоді ти просто перебуваєш десь поруч, виконуєш якісь невеликі прохання.
Як і всі люди з госпіталю, я дуже багато можу розповідати про наших хлопців. Бо вони справді найкращі! Ось, наприклад, Саша Чалапчий, у якого немає обох ніг вище коліна. Щойно йому зробили протези, Саша постійно став перебувати в русі! Зустріла його якось в коридорі, а він каже: «У мене пасіка, треба навчитися добре ходити і стояти, бо доведеться навесні витягувати рамки з вуликів».
Ще запам'ятався Руслан Філіпсонов. Під час боїв під Луганськом він витягнув на собі шістьох поранених товаришів, а коли переносив сьомого, то сам потрапив під обстріл й отримав множинні каліцтва. Про таких кажуть «на ньому не було живого місця» – перебиті ноги, руки, осколкові поранення черевної порожнини. Він довгий час не вставав з ліжка, а ми всіляко намагалися його підбадьорити. Придумали імена його перебитим ногам: називали їх дівчатами, одну прозвали Вірою. Коли Руслан полетів на реабілітацію в Австрію, то жартував, що вони з «дівчатами» передають усім привіт.
Бійці дуже погано переносять річниці трагедій, починають заново переосмислювати страшні події, копирсаються в собі. Один хлопець згадував у річницю бою, в якому був поранений: він віддав своєму другу наказ іти разом з ним на завдання. Той не хотів, благав залишити його в розташуванні, казав, що відчуває недобре, а його вдома чекає наречена. У підсумку доля розпорядилася так, що він загинув. І боєць, який віддав йому наказ, дуже шкодував про це.
Я ж вважаю, що жалкувати – остання справа. Потрібно приймати все, що тобі підносить життя. Мені, до речі, завжди хотілося бути лікарем, і тепер з'явилася надія, що ще не пізно зайнятися медициною і присвятити себе допомозі людям.
Андрій Нановський, менеджер з розповсюдження друкованих видань, 30 років
Раніше я активно працював у сфері медіа. Але видавництва мають властивість закриватися, тому перед початком АТО я був у «робочій перерві». Пам'ятаю, коли один мій колега повернувся з російсько-грузинської війни, то сказав, що наступним театром бойових дій буде Україна. Тоді я й уявити не міг, що ці слова виявляться пророчими.
У Центральний військовий госпіталь я потрапив, наштовхнувшись у фейсбуці на оголошення, що їм потрібні волонтери. Шукали, зокрема, хлопців, які могли б переносити поранених, перевертати лежачих, ганяти каталки з операційних у палати, возити хлопців в інвалідних візках. До госпіталю треба було приходити на кілька годин на день, але після мого першого дня там я усвідомив: совість не дозволить мені допомагати якихось кілька годин на добу. Я відчув себе по-справжньому корисним, і з жовтня 2014 року весь вільний час проводжу у військовому госпіталі.
Фото Дмитра Ніконорова
Андрій Нановський ось уже рік опікується пораненими у Київському військовому госпіталі
За минулий рік мені зустрічалися різні життєві історії. Було приховування бійцями фактів своєї участі в бойових діях: хлопці з добровольчих батальйонів отримували каліцтва, ампутації, але мали проблеми з визнанням себе учасниками АТО. Були жарти на кшталт «Хочу п'яту почухати, а її ж немає» або «У мене стільки сукровиці набігло – може, кров'янку приготуємо?».
Траплялося, що прибуває борт з бійцями, ти доставляєш одного з солдатів у палату, пізно вночі з ним залишаються дівчата, вранці повертаєшся і, не переодягшись, мчиш його ж в реанімацію, а вже в обід цей солдат помирає. Я згадуватиму мужність дев'ятирічного хлопчика, який пережив смерть батька і матері, які пішли один за іншим. Буду пам'ятати силу хлопця, якому було не більше 23-24 років і у якого вирішувалося питання з ампутацією. Коли зі ще одним волонтером чекали ліфт, щоб відвести цього бійця на УЗД, до нас підійшов лікар і констатував: «Колінний суглоб уражений. Ногу потрібно терміново ампутувати вище коліна». Боєць слухав нелегкий вердикт, але тримався великим молодцем і не падав духом уже після операції.
Я не перестаю дивуватися силі поранених хлопців. Такого оптимізму, як тут, у госпіталі, я не бачив ніколи в житті.
Олена Климина, маркетолог, 32 роки
До початку АТО я працювала в страховій компанії, виховувала сина і за можливістю займалася допомогою онкохворим дітям. Про те, що в Центральному військовому госпіталі потрібна допомога, я дізналася з фейсбуку в серпні 2014-го. Спочатку допомагала своїми силами, також збирала допомогу серед друзів і рідних. Потім, коли чи не щотижня в госпіталь надходили борти з десятками тяжкопоранених солдатів, я зрозуміла, що винятково своїми силами не впоратися, потрібна допомога ззовні.
Я стала писати в соцмережі нотатки про військовий госпіталь. Спочатку у мене було трохи більше сотні друзів, потім список став розширюватися. Зараз, маючи кілька тисяч френдів, за допомогою фейсбуку і завдяки сотням небайдужих людей є можливість продовжувати допомагати хлопцям. Людям, які допомагають госпіталю, хоча самі часто перебувають у складних ситуаціях, я ніколи не перестану дякувати.
Фото Дмитра Ніконорова
Олена Климина раніше допомагала онкохворим дітям, а зараз є волонтером у госпіталі
Пам'ятаю, у нас лежав 22-річний боєць третього полку спецназу Василь Петринко. Хлопець був важко поранений у голову, довгий час перебував у комі. Під час боїв у липні минулого року він і ще кілька наших поранених солдатів потрапили в місто Гуково Ростовської області. Мама Васі тоді дивом вмовила повернути сина в Україну. У госпіталі хлопець далеко не відразу став на ноги, але мужньо справлявся зі своєю бідою.
Якось я зайшла до нього в палату і побачила, що у Васі біля голови лежить здутий м'яч – виявилося, він любить футбол. Тоді я написала пост у фейсбуці, що непогано б дістати для нього м'яч з автографами наших футболістів. І уявляєте, буквально через десять хвилин мені написав [воротар Динамо] Олександр Шовковський. Він особисто передав Васі м'яч з автографами.
Взагалі мені дуже складно виділити когось з хлопців – мовляв, цей симпатичний хлопець, а цей боєць такий собі. Потрібно допомагати всім захисникам України. Особисто для мене це справа честі і совісті, якою я продовжу займатися.
Нерідко запитують, що з їжі принести пораненим бійцям. Так от, ділюся: хлопці часто просять приготувати їм смажену картоплю з цибулею і салом. Дівчата, які живуть ближче до госпіталю, за час війни вже стали справжніми картопляними гуру. А ще у нас є хлопці, у яких після поранень щелепи тимчасово зашиті скобами. Їм потрібно або діставати спеціальне харчування, або готувати все рідке і перетерте. Бувало, ми подрібнювали блендером салат олів'є і терли фрукти з вершками. Такі, здавалося б, дрібниці, дуже тішать хлопців, а в усмішках бійців, як відомо, і полягає наше волонтерське щастя.
Ганна Гвоздяр, директор рекламної компанії, 25 років
Наша велика національна боротьба для мене почалася з Майдану. Я намагалася допомагати медслужбі, приходила на великі віче, брала участь майже у всіх великих розгонах. До Майдану, до речі, дуже боялася крові, а після того як одного разу довелося бинтувати чоловіка з пробитою головою, від страху не залишилося і сліду.
Добре пам'ятаю події біля Жовтневого палацу, коли силовики почали застосовувати проти нас зброю. Я побачила пораненого чоловіка у віці, підбігла, стала тягти його на собі. Вантаж був досить важким, і, коли я дісталася до барикади перед палацом, на допомогу мені прийшли хлопці, які чергували на блокпосту. Досі не знаю, чи залишилися після бійні 18-20 лютого 2014-го живі ті хлопці і той чоловік.
У лютому минулого року мені довелося терміново виїхати до Польщі. Виявилося, що в день мого від'їзду на Інститутській почали масово розстрілювати людей. Я не знаходила собі місця: сиділа перед телевізором і за комп'ютером у Варшаві, ковтала сльози і звинувачувала себе, що поїхала, залишивши всіх гинути. Зараз це здається дурним, але тоді я була впевнена, що якби залишилася, могла врятувати хлопців.
Там само, у Варшаві, я зустріла поранених активістів Майдану, яких привезли на лікування. Там був Ярослав, який втратив руку, – йому кинули під ноги гранату. Це зараз вже звично бачити хлопців з ампутацією, а тоді було складно сприймати подібне. Але Ярослав тримався, не падав духом.
У Центральний військовий госпіталь я потрапила після того, як туди привезли велику групу поранених солдатів після трагедії під Волновахою в червні минулого року. У госпіталі став збиратися великий волонтерський рух, ще не було зрозуміло, хто і за що відповідатиме, так що кожен з нас просто робив усе що міг. Не було і немає понять «відомий волонтер» або «просто волонтер», ми всі рівні.
За весь час в госпіталі мені зустрілося так багато світлих і мужніх людей, що про кожного з них можна написати книгу. Були випадки, які мене особисто вражали і гартували. Наприклад, історія Володимира Доноса із 42-го тербату, який втратив в Іловайську ногу, лежав у купі з мертвими, потрапив у полон, вижив і залишився після пережитого справжнім чоловіком і людиною.
Вразили історії хлопців із 72-ї бригади, які з важкими пораненнями, перемотані джгутами і шнурками (бо джгутів не вистачало на всі рани), повзли на животах через якісь соняшники в Росію, перечікували, обходили там погоню за собою і виходили назад в Україну. Війна, треба сказати, показала і показує нам усі сторони життя.
Пам'ятаю, як мені довелося стояти над людиною, яку залишало життя. Якось до мене підійшов лікар і попросив, щоб я вивела з палати сестру солдата, який помирав. Тоді було зрозуміло, що боєць протримається лише кілька годин. Військовий був в агонії, плакав, чіплявся за життя і дуже не хотів іти. Це страшно і боляче, але я нічого не могла вдіяти – просто стояла над ним. Солдат протримався близько доби, він був перший, але, на жаль, не єдиний, кого мені довелося одягати «в інший бік».
Коли після всього пережитого мені ставлять питання «Чим будеш займатися далі?», не знаю, що відповідати. На відміну від багатьох інших волонтерів, я не кидала роботу, завжди можу повернутися в маркетинг і піар. З іншого боку, те, що зараз переживає Україна, не закінчиться просто підписанням якихось угод. Отже, ще буде потрібна допомога – буду потрібна і я.
Наталія Юсупова, бізнес-леді
У госпіталь мене привело бажання допомагати. 5 червня 2014 року я просто подзвонила одній з волонтерів, запитала, чого потребують наші бійці. У відповідь почула, що можна не приходити, достатньо просто передати гроші. Я обурилася, запитала ще раз, що потрібно принести хлопцям. Мені відповіли: «Полуницю». Я привезла полуницю, але волонтерам, які були на той момент в госпіталі, вона чомусь не сподобалася. Вони організували навіть якийсь незрозумілий мені скандал.
З цього скандалу і почалася моя робота в госпіталі. Людей, які тоді намагалися посваритися зі мною, тут уже давно немає. Я ж приходжу в госпіталь півтора року і буду продовжувати, поки в цьому є необхідність. З перших днів я стала писати пости у фейсбуці про солдатів, про те, що необхідно привезти в госпіталь. І це почало працювати! Люди читали мої повідомлення, відписувалися, самі приєднувалися до допомоги та збору коштів.
Про наших солдатів я могла б розповідати день і ніч, мене щиро вражають їхні історії. Але, оскільки я – мати 19-річного хлопця, то найбільше мене зачіпають історії хлопців такого віку, як мій син. Пам'ятаю, боєць на ім'я Сергій, якому було лише 19 років, втратив одну з ніг вище коліна. Я підійшла до Сергійка відразу після реанімації – він тоді був ослаблений, все боліло, він розплакався. А зараз у цього хлопця все добре: він одружився і ввійшов до паралімпійської збірної!
Згадую ще Рому: він тільки в березні підписав контракт, а вже в травні його відправили в зону АТО. Рома був на передовій водієм БМП, його підірвали, він ледь не згорів. Голова солдата трималася мало не на хрящі ... Зараз Рома одужав, скоро йому буде 21 рік, і ми донині продовжуємо спілкуватися.
Насправді, незалежно від віку, всі наші хлопці дуже хороші. Вони рідко просять що-небудь отаке. Якщо з їжі, то часто просять, щоб я посмажила картоплю чи моя мама зварила їм борщ. Завжди намагаюся виконувати їхні прохання, але зі свого боку теж вимагаю, щоб вони обов'язково їли і набиралися сил. Ще прошу, щоб ті, хто не вчився, після лікування обов'язково отримали освіту, знаходили себе в мирному житті.
Як би мені не хотілося, не думаю, що все це дуже швидко закінчиться. Україні й українцям знадобиться не один рік, щоб відновитися після АТО. Так само і в госпіталі: бійці ще продовжуватимуть лікування та реабілітацію, а отже, потрібна буде допомога, і я буду тут.
Олена Невзорова, приватний підприємець
Свого часу я й уявити не могла, що військовий госпіталь стане моїм другим домом. Влітку минулого року я була не в Україні і випадково побачила, як хтось у соцмережі лайкнув пост Наталії Юсупової про те, що пораненим солдатам потрібна допомога. Тоді ми з подругою зібрали грошей і передали їх бійцям. Так тривало кілька місяців – я ходила в госпіталь, щоб принести щось.
Але потім Юсупова якось запитала у мене: «Чому ти не залишаєшся, щоб вивезти когось із хлопців у візку, просто поговорити з ними, посидіти кілька годин, послухати?». Не те щоб я цього не хотіла – просто думала, що якщо не маєш медичної освіти, то краще не заважати. Потім я стала приходити в госпіталь частіше, але збір коштів зі своєї родини і друзів-знайомих до цього дня не припинила.
Пам'ятаю дуже добре першого бійця, з яким потрібно було просто посидіти і поговорити. Його звали Леонід, у нього була ампутована нога, а на війні загинув його брат. Але він був настільки цілісний і сильний, що навіть великі біди не змогли забрати у нього любов до життя.
Часто розмовляю з хлопцями, багато з яких годяться мені в сини. Завжди дивуюся, як вони, такі юні, після всього пережитого мають дорослі і позитивні думки. Багато хто з хлопців довіряють мені свої таємниці, і, знаєте, я теж розповідаю їм про якісь свої переживання. Це більше ніж просто довіра.
Не в кожного волонтера є своє окреме уподобання. Але мені особисто дуже подобається мистецтво. Тому зараз ми з хлопцями часто буваємо на концертах, вони співають і малюють. А я радію і свято вірю, що на таких світлих людях, як наші солдати, Україна зможе побудувати своє світле європейське майбутнє.
***
Цей матеріал опубліковано в №41 журналу Корреспондент від 16 жовтня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.