Двоє росіян, які повернулися з Донбасу і погодилися на інтерв'ю з ВВС, не ховають облич, хоча й попросили не називати їхніх імен.
Захар вдягає беретку десантника, поверх сорочки - жилет-"обваження" кольору хакі, і отак виходить зі свого будинку в Ярославлі, щоб поїхати в студію записувати вокал до своєї нової пісні.
Войовничий вигляд, шеврон із прапором самопроголошеної Новоросії та нашивка "Ввічливі люди" здаються ярославському рок-музиканту цілком доречними атрибутами його повсякденного життя в російській глибинці. Лише свій пістолет-травмат він залишає вдома, хоча й запевняє, що "ствол" абсолютно "чистий" і законний.
Кілька місяців тому Захар повернувся з Донбасу.
Свій одяг він називає "козачим прикидом". За його словами, поліцейські такий прикид поважають і намагаються не грубити. Захар вважає, що так і має бути, і що незабаром російські ополченці, які відвоювали і відслужили на Донбасі, організують у Росії самостійну і політично активну соціальну групу.
Захар Потьомкін відверто бравує своєю участю у збройному конфлікті на сході України, не приховує свого імені і з радістю погодився на відеозйомку.
Ще двоє росіян, які повернулися з Донбасу і погодилися на інтерв'ю з ВВС, також не ховають облич, хоча й попросили не називати їхніх справжніх імен.
Всі троє не вважають, що в Росії їх переслідуватимуть за 359-ою статтею кримінального кодексу, третя частина якої передбачає для найманців покарання від трьох до семи років позбавлення волі.
Вони не думають, що правоохоронні органи поспішатимуть виконувати вимоги закону і притягати їх до відповідальності, бо не вважають свою участь у військовому конфлікті найманством.
Нацбол "Чойбалсан" впевнений, що за нинішньої російської влади переслідування йому не загрожує, а якщо що - завжди готовий перейти, як він каже, "на нелегальне становище".
Москвич із позивним "Москва" спочатку відмовлявся від зйомки, але потім передумав. За його словами, свого справжнього імені він не називає, аби хтось не подумав, що він використовує свою історію ополченця "з метою піару".
Всі троє - артилеристи, тобто безпосередньо в боях "лоб у лоб" участі не брали (можливо, через це вони і погодилися говорити на камеру).
Усі до перемир'я на Донбасі ставляться скептично: критикують позицію Росії, яка, на їхню думку, недостатньо допомагає самопроголошеним республікам і, судячи з усього, бажає заморозити конфлікт.
"Ніякого командування не було"
"Москва" розчарований політикою Росії на Донбасі
Боєць "Москва", який у соціальних мережах пише розчаровані пости про нерішучу політику Росії на Донбасі, в реальному житті - трохи сором'язливий юнак геть не войовничого вигляду.
Тим не менше, з усіх трьох саме він має найбільший бойовий досвід. На Донбасі він пробув рівно рік - з липня 2014 до серпня 2015 року.
У Донецьку молодого московського інженера приписали до артилерійських військ, і спершу він був мінометником на передовій.
"Були там і засідки, були і прориви, жодного централізованого командування не було, діяли, по суті, як такі невеликі загони, тому було всяке, - згадує "Москва". - Був момент, ще в Сніжному, просто не було взагалі ніякої інформації і чекали, що ось-ось буде танковий прорив української армії. У мене одного був прилад нічного бачення, я сам його зробив, налагодив. Якраз відправили на дах з установкою: дивитися, якщо побачиш колону танків, - передаси, ми швиденько всі сядемо і поїдемо. Тобто інформації не було взагалі. Ніякого командування як такого фактично не було".
Це було рік тому. Потім "Москву" досить швидко перевели в розвідку, і він став коригувальником вогню.
За його словами, "справжні бої" закінчилися вже після першого "Мінська", а потім він багато місяців провів на півдні Донецької області і брав участь у відомих боях за село Широкине під Маріуполем.
"Справді був штурм, якраз за день до підписання "Мінська-2", справді в ході штурму, який досить грамотно був проведений, - якраз "Малий" керував всією цією справою, це командир першого Семенівського батальйону, - власне зайняли Широкине" , - підтверджує "Москва".
Українська сторона ніколи не визнавала, що село Широкине здане противнику, і стрілянина там тривала до липня 2015 року - попри регулярні перевірки співробітників місії ОБСЄ.
На думку "Москви", село ополченці все ж зайняли, але українські військові окопалися на довколишніх висотах і успішно обстрілювали позиції противника.
"Постійно люди гинули з нашого боку саме в ході артилерійських обстрілів української армії, а не в ході самих боїв - атака, оборона і так далі. В принципі війна була чисто позиційна. У нас були свої позиції, у них свої, ніхто не здійснював жодних наступів, але були бої саме як артилерійська дуель, снайперська дуель, мінометна дуель, важкі кулемети і так далі, в такому плані бої йшли", - згадує москвич.
Звуки артилерійської канонади були добре чути чи не щодня в самому Маріуполі ще в червні, і обидві сторони конфлікту щораз відмовлялися зізнаватися в тому, хто саме першим відкрив вогонь. "Москва" і зараз наполягає, що його командування забороняло першими стріляти по противнику.
"Була єдина установка - якщо обстрілюють тебе, ти обстрілюєш у відповідь, це єдине. Тобто першими нам стріляти не дозволяли, і, відповідно, штурмувати їхні позиції теж не дозволяли. Було таке, що навіть якщо обстріляли нас, у відповідь вогонь не дозволяють відкривати. Було - що дозволяли відкривати. Залежало від фаз місяця, напевно", - посміхається "Москва".
А потім самопроголошена ДНР раптово вирішила залишити позиції в Широкино, і прихильники ДНР, за словами "Москви", так швидко знялися з місця, що покидали боєкомплекти і запаси провіанту.
"На передову я особливо не рвався"
"Чойбалсан" назвав себе так на честь монгольського революційного лідера, простіше кажучи, "монгольського Сталіна" Хорлогійна Чойбалсана.
За словами російського "Чойбалсана", дістатися Донбасу і вступити до лав ополченців - "технологія банальна і не захоплююча". Просто доїжджаєш до Ростова, звідти до кордону на автобусі чи маршрутці, цілком офіційно зі своїми документами в'їжджаєш в "ЛНР" або "ДНР" і далі звертаєшся в будь-який військкомат або військову частину.
"Я в перший свій приїзд навчився на оператора пускової переносної зенітно-ракетної установки, комплекс ПЗРК "Голка". Я був в розрахунку протиповітряної оборони, частина бригади мотострільців Луганської народної міліції. А потім за деякий час потрапив в артилерію. Став навідником на самохідній гаубиці "Гвоздика" 122-міліметрової", - розповідає "Чойбалсан".
Хоча нацбол потрапив на війну незадовго до підписання перших Мінських угод у вересні 2014 року, йому теж довелося брати участь в активних бойових діях. Зокрема - в страшних боях під Дебальцевим.
"Спочатку ми стримували тиск протиборчої сторони на Станицю Луганську, а вже потім нас перекинули через тиждень під Дебальцеве, і ми вже брали активну участь у дебальцівських боях. Артилерія в атаку не ходить, зрозуміло. Наша зведена батарея була однією з найактивніших батарей, командування нас весь час хвалило", - пишається "Чойбалсан".
Захар, у якого був позивний "Сталінград", зовсім не брав участі в бойових діях, і судячи з усього, ніяк не може визначитися зі своїм ставленням до цього - то страшно журиться, що "запізнився взяти участь в Дебальцевому", то зізнається, що "на передову він особливо не рвався".
Із місцем служби вони з товаришем визначилися ще в Ростові. Познайомилися з чеченцем із позивним "Газ", який був там у відпустці. Той запропонував їм їхати в його козачий полк в Антрациті.
Колись Захар працював пожежником, але потім навчився на плиточника-лицювальника і тепер заробляє на життя ремонтом
Невелике містечко Антрацит на південному сході Луганської області було зайняте козаками майже від самого початку конфлікту на Донбасі, і реальні бойові дії його практично не торкнулися.
Захар приїхав в Антрацит у березні цього року і прослужив там чотири місяці, жодного разу не наблизившись до лінії зіткнення з українською армією ближче ніж на сотню кілометрів.
"До речі, нам отаман казав: "От ви тут гармату розбираєте-збираєте. А між іншим, в ЛНР там уже стройова. Тобто чуваки вже починають стройову, пісні співати. Уже не війна. Яка в дупу війна!" - вигукує Захар.
"Тобто це вже фактично регулярна армія?" - уточнюю я.
"Так, починається тупо армія. А я, перепрошую, я туди не в армію пішов. Мені достатньо того, що я дізнався, що таке гармата, як вона заряджається, як "лапи" розсовувати. Я на своєму місці. На гарматі справа не від однієї людини залежить, а від усього розрахунку. Якщо у тебе розрахунок - кожен знає, що робити, - то ми і збираємо гармату за 43 секунди на плацу. Ніхто нас не міг переплюнути", - з гордістю розповідає Захар.
На екрані свого комп'ютера в ярославській квартирі він демонструє зняті на телефон відеоролики з навчань його артилерійського розрахунку. Маленька худа фігурка в шоломі метушиться навколо гармати, насаджуючи на палицю порожні гільзи і відкидаючи їх убік.
"Ось моя справа - відкидати гільзи, - показує пальцем на себе на екрані Захар. - Чотири постріли. Отак-от воюємо".
"Наш Володимир Володимирович не буде заявляти"
Усі троє росіян категорично заперечують участь російських регулярних військ в конфлікті на сході України. У всіх однакова реакція на запитання про це: вони посміюються, заявляють, що ніяких "офіційних російських військових" там не бачили і запевняють, що шахтарів і козаків і так вистачає, щоби протистояти українській армії.
Звичайно, за допомогою російської зброї.
Звідки з'являється у збройних сил "ДНР" і "ЛНР" зброя, ніхто точно не знає, але й не сумнівається, що це допомога Росії.
"На полігон приїжджаємо - що, це в укропів відбиті новенькі "Гради"? Або там 150-ті гармати? Або САУ "Гвоздики", інші "квіточки"? Ні, вони всі новенькі. Ніхто цього не приховує. Так, природно, наш Володимир Володимирович не буде заявляти: "Так, наша техніка, наша". Але всі знають, що там російська техніка присутня", - міркує Захар.
Під час боїв за Дебальцеве в лютому цього року в російських засобах масової інформації з'являлися прямі і непрямі свідчення участі в конфлікті кадрових військовослужбовців російської армії. Більше за те, низка військових експертів висловлювали думку, що без допомоги російських танків і спецназу озброєним прихильникам "ДНР" і "ЛНР" не вдалося би провести розгромну для української сторони операцію, що отримала назву "Дебальцевський котел".
Нацбол "Чойбалсан", один із учасників тих подій, не підтверджує цю точку зору, але й власну думку висловлює досить обережними формулюваннями.
"Ви вважаєте, що на територію Луганської республіки перекидалися військові підрозділи? Я не зустрічав на території ЛНР, у всякому разі, в період Дебальцевської операції, жодного офіційного підрозділу, який би складався винятково з росіян", - відповідає він на моє запитання.
"Всі знають, що там російська техніка присутня", - каже Захар про Донбас.
Трохи пізніше "Чойбалсан" визнає, що вихідців із російських силових відомств на Донбасі багато, але стверджує: нікого з них "спеціально до військкомату не викликали, щоби послати в Луганськ".
Грошей мало
Їхати воювати на Донбас заради грошей, за словами всіх трьох співрозмовників, немає жодного сенсу.
"З Росії переважно їдуть не за грошима", - пояснює "Чойбалсан". За його словами, офіційна зарплата у нього була - 360 доларів на місяць. "Це не мотивація. У Москві можна більше заробити", - додає він.
Захар каже, що отримував 1000 грн на місяць.
"Що на них можна купити? Сигарети, печиво, чай. Можна, звичайно, на цю тисячу гривень на один день зняти квартиру. Як сказав отаман, якщо вам не терпиться, знімайте на один день квартиру, бухайте, беріть собі повію, але повертайтеся тверезими. А інакше десять батогів і карцер на п'ять днів", - розповідає ярославець.
"Москва" пропонує пошукати в інтернеті оголошення про набір добровольців до Сирії - там, як він каже, є пропозиції заробляти по 240 000 рублів на місяць.
"Зв'язуватися з цими людьми бажання немає. У Сирію я б не поїхав, це аж ніяк не наша війна", - вважає "Москва".
За його словами, зараз у збройних силах ДНР за гроші служать тільки місцеві мешканці - зарплати маленькі, але для зруйнованої економіки Донбасу війна залишилася одним із небагатьох джерел більш-менш регулярного доходу.
"Нашою війною" конфлікт на сході України зробило для "Москви", Захара і "Чойбалсана" "російське питання". Вони вважають, що поїхали туди воювати "за своїх", за росіян.
Захар і "Чойбалсан" впевнені, що київська влада намагалася заборонити російську мову, і саме це стало приводом до відкритого протистояння.
"Типу, а давайте ми не будемо розмовляти російською мовою в Україні. Що за фігня? Ви що, з дуба звалилися? Прийшовши до влади, ви починаєте ділити російських і неросійських з приводу мови? Тоді я не на вашому боці", - пояснює Захар свої мотиви.
"Чойбалсан" пригадує, що йшлося лише про скасування регіонального статусу російської мови.
"Конкретно вся заваруха в Луганську почалася через те, що чи то уряд, чи то Рада оголосили про скасування закону про регіональні мови, який діяв в Україні до цього. І це було каталізатором, поштовхом", - вважає нацбол.
На відміну від Захара, "Чойбалсан" не настільки емоційний. Здається, що його рішення про поїздку на Донбас було холоднокровним.
"Я там, де ображають росіян. Мені було цікаво подивитися і взяти участь - допомогти своїм людям, своєму народу", - говорить він.
"Москва" вважає, що поїхав захищати мирних жителів Донбасу.
"Як сказати... Якщо країна відправляє армію проти людей, які заявили свою політичну позицію, це взагалі неправильно", - не дуже впевнено говорить "Москва" і кілька разів повторює, що "поїхав туди, бо просто визнав це правильним".
Причому він вважає, що поїхав на Донбас виправляти несправедливість - у тому числі помилку Росії, яка, на його думку, повинна була, але не втрутилася "в братовбивчу війну".
Правда, "Москва" визнає, що вплив Росії в цьому конфлікті все одно великий, хоча і абсолютно не такий, який хотілось би бачити прихильникам ДНР і ЛНР. Як приклад контролю Кремля над керівництвом самопроголошених республік він наводить події липня цього року, коли сторони дотримувалися, хай і хиткого, режиму припинення вогню.
"Був момент, коли Захарченко сказав, що все, скасовуємо "Мінськ-2", йдемо в наступ. Після цього в Донецьку різко зник бензин. Просто на жодній колонці не було бензину. Паливний голод був деякий час, а потім Захарченко виступив, що ми дотримуємося мінських домовленостей, ніякого наступу не буде - і бензин з'явився. Не можу сказати, що ці події однозначно пов'язані між собою, але таке відбувалося", - розповідає "Москва", який в той момент вже повернувся з Широкиного і служив у Донецьку.
І висновок: "У плані здійснення якихось своїх інтересів Росії, можливо, вигідно, що в Україні така дурниця відбувається".
Півжиття за досвід
Лідер "нацболів" Едуард Лімонов виступає за втручання Росії у конфлікт на Донбасі
Лідер забороненої в Росії Націонал-більшовицької партії, що нині зібрав своїх прихильників під брендом "Інша Росія", письменник Едуард Лимонов від початку конфлікту в Україні повністю підтримав сепаратистські настрої на Донбасі і регулярно виступав за всебічне втручання Росії в цей конфлікт.
"Чойбалсан" визнає, що партійна дисципліна теж зіграла роль у його рішенні поїхати в Луганськ.
"Партійна дисципліна має місце, але вона не визначальна. Хоча вона теж була частиною мого переконання. Я, чесно кажучи, їхав туди, щоби побачити це на власні очі і отримати додатковий життєвий досвід", - запевняє нацбол.
Тезу про цінність такого життєвого досвіду він повторює ще щонайменше тричі, з чого можна зробити висновок, що мотив "захисту росіян" для нього стоїть далеко не на першому місці. Він це, загалом, і не приховує.
"Я не класичний "ватник", як це називається на просторах інтернету. Я люблю свою батьківщину, але не вважаю, що любов до батьківщини повинна завжди виражатися автоматом", - визнає "Чойбалсан".
Під час запису інтерв'ю він зізнався, що планує повернутися в Луганськ, і через місяць справді вирушив назад у зону конфлікту, який до того моменту, як здавалося, був остаточно заморожений.
"Чойбалсан", який не відслужив у молодості, несподівано знайшов своє покликання на службі у збройних силах "ЛНР" і вважає цей досвід унікальним.
"У першу чергу мене влаштовує такий стиль життя. Ми всі служимо все життя. Комусь. Хтось державі служить, хтось своїм близьким, хтось богу", - каже він.
- Це не пов'язано з очікуваннями військових дій?
- Ну якщо будуть військові дії, буде цікаво.
- Цікаво що?
- Такий досвід, він у певному сенсі унікальний. Не можна, перебуваючи в Москві, щось подібне спробувати. Досвід цінний. Я думаю, що взагалі будь-яка людина, яка себе поважає, за нього повинна віддати півжиття.
Добровільна відповідальність
Що зірвало з місця молодого інженера з Москви і на що він витратив рік свого життя, зрозуміти складніше, тим більше, що він визнає, що від самого початку не мав особливих ілюзій щодо побудови на Донбасі по-справжньому народних самостійних республік.
"Я не шкодую, що там був. Справді, ми там робили правильну справу, але те, навіщо я туди їхав, звичайно, не все збулося, саме в тому плані, що ми народні республіки не побудували і людей, по суті, не захистили", - каже "Москва".
Впродовж останніх тижнів перебування на Донбасі, у військовій частині в Донецьку, його колишні мотивації остаточно перестали працювати.
"Служив досить добре, на побут не скаржилися. Але по суті війни вже не було. Сиділи в частині. Сенсу сидіти там я не бачив, тому поїхав. Не для того я приїхав, щоб сидіти в розташуванні і чай пити", - підсумовує він.
Мінські угоди він вважає однозначною поразкою "ДНР" і "ЛНР". За його словами, більшість його однополчан думають так само, тому всі "ідейні росіяни" звідти вже виїхали.
"Звісно, Мінськими угодами ніхто не задоволений, перемир'ям ніхто не задоволений. Але люди там абсолютно різні. Поки ми були об'єднані ідеєю захисту територій, все інше відходило на другий план. Одні захищають свій будинок, іншим нікуди йти, треті приїхали за якимись відчуттями, гострими. Не будемо приховувати, такі там теж є. У всіх різні цілі. І Мінські угоди нічиїм цілям не відповідають", - каже москвич.
Побувавши в середині жовтня під Донецьком кореспондент Російської служби Бі-бі-сі Олег Болдирєв почув підтвердження цієї точки зору від місцевих бійців збройних підрозділів "ДНР" - уродженця цих місць Жені "Шахтаря" і грузина Тенгіза.
"Москві" здається, що цей рік на Донбасі особливо не вплинув на нього - тільки розширив коло знайомств. Він повернувся на колишнє місце роботи, паралельно вчиться.
Про те, що він, імовірно, вбивав людей, "Москва" не жалкує. За його словами, з іншого боку люди воювали не примусово, а отже, знали, на що йдуть.
"У Широкиному проти нас був батальйон "Азов", який на сто відсотків комплектується найманцями, добровольцями. Відповідно, жодної жалості до найманців апріорі бути не може, бо це їхнє рішення, і вони за нього повинні нести відповідальність. У тому числі, у вигляді наших снарядів", - вважає він.
Всі отримають сповна
Захар у повному обмундируванні (хіба що без пістолета) приїжджає в невелику ярославську студію записувати вокальну партію до нової пісні. Звукорежисер дивиться на нього, добродушно посміхається, - видно, що примхи рок-музиканта у місті усім відомі, і до них ставляться поблажливо.
"Головне, я думаю, щоб мені тут в інтернеті не говорили, що "ти - диванні війська", "ти пальці гнеш, а ти там був?" Так! Тепер я можу сказати: я там був. Це найголовніше. А те, що не довелося взяти участь у справжній війні - не моя вина", - говорить Захар.
Він їхав допомагати, але за чотири місяці зрозумів, що його допомоги там не потребують.
"Чого тобі не вистачає тут? Чому треба їхати кудись на війну? Однієї музики мало?" - запитую я.
"Ну, мало... Музика - це супровід. Музика - це їсти, пити, курити, висловлювати, що трапилося тут, в макітрі. А щоб сталося, треба кудись їхати, десь бути, щось робити", - пояснює Захар.
І тут же зізнається: "До речі, найдивніше, що в мене нічого такого не народилося, коли я на Донбасі був. Блін, не торкнуло! Всяку банальність переспівувати? "Донбас, Новоросія, допоможи!"? Уже заспівали. Хлопці, скільки разів можна це переспівувати?! Якщо у мене щось таке народиться, але, напевно, не так прямолінійно".
Пісня, яку Захар закінчує записувати зараз, насправді теж не нова. Він написав її ще в середині 90-х, а зараз лише вирішив перезаписати її заново, в сучасному аранжуванні.
На відміну від "Чойбалсана", Захар із задоволенням називає себе "ватником".
"Ватник - хороше слово. Тільки зазвичай ватниками називають недалеких людей, ура-патріотів, квасних патріотів. Я ввічливий ватник, з головою дружу, просто так кричати не буду за Росію, за Путіна. Можна кричати: "Слава Україні - Героям слава!" Можна так: "Путін - наш президент!" Можна так. Я - між ними, зі своєю логікою і зі своїм здоровим глуздом".
Незважаючи на грізну риторику, Захар визнає, що поки його в сучасній Росії все більш-менш влаштовує.
"Прямолінійно не можна відповісти. Так, влаштовує. Але хотілося би, примружившись, сказати нинішній владі: так, ви, хлопці, поки рулите, але знайте, тепер ми вміємо воювати. Це вже буде не як у 2010-2011 роках, коли з цеглою, з галькою. Коли якомусь омонівцю зуба вибили. Ні, хлопці, повірте, у декого є вже і зброя, ми вже були на Донбасі", - каже він.
За його словами, все буде зовсім по-іншому, якщо на майдан вийдуть не бабусі і не студенти в окулярах, а такі, як він. І йде записувати пісню під назвою "Всі отримають сповна".
Джерело: ВВС Україна