Друге Придністров'я, єдина Україна або нова війна – Корреспондент з'ясував, як живуть цивільні і військові по обидва боки фронту.
Байдарковий похід на Сіверський Донець у травні 2014 року Єгор з Костянтинівки Донецької області запам'ятає на все життя, пишуть Анастасія Альошина, Євгенія Вецько та Дмитро Слинько у №42 журналу Корреспондент від 23 жовтня 2015 року. 1 травня він виїхав зі спокійного міста, а через кілька днів повернувся в зону бойових дій. Дорога в сусідню Харківську область зайняла в нього кілька годин, зворотний шлях – рівно добу, включаючи безсонну ніч на вокзалі серед людей з автоматами.
«Це були найскладніші байдарки в моєму житті», – зізнається Єгор Корреспонденту.
Далі було гірше: коли колеги-туристи борознили річкові простори України, Єгор ходив по окупованій Костянтинівці в пошуках бодай кількох літрів води.
Бої в сусідньому Слов'янську змусили його перепрофілювати свій блог zmey-gadukin.livejournal.com – замість байдарок Єгор став писати про війну і політику. Аудиторія відразу зросла в рази: Костянтинівка побувала по обидва боки барикад, а Єгор описував, як разом зі знаменами змінювалися і настрої місцевих жителів.
Я помітив одну закономірність. Чим бідніше жило місто, тим вище в ньому були сепаратистські настрої
«Я помітив одну закономірність, – каже блогер. – Чим бідніше жило місто, тим вище в ньому були сепаратистські настрої. На мою думку, це пов'язано з простим бажанням змін на краще. І тут справа не в кольорі прапорів, а в тому, що чимала частина людей повірила прибульцям і вважала, що з Росією їм буде краще і багатше жити».
Зараз прапори в Костянтинівці жовто-блакитні, а місто є кінцевою станцією для «донецьких» поїздів з Києва. Є тут і ще одна вірна ознака «українськості» – порожній постамент від Леніна. Пам'ятник не розбили, а тихо демонтували за одностайним рішенням міськради.
Єгор вірить, що прапори в його місті вже не зміняться, а усталене перемир'я – це надовго.
«Думаю, що серйозних бойових дій уже не буде. «ДНР» / «ЛНР» будуть тією чи іншою формою частиною України. Поки що це не очевидно, але тенденція простежується», – вважає він.
Але от яким саме буде це мирне життя, точно не знає ні Єгор, ні його земляки.
«Об'єднуватися треба, але чи можливо?»
Костянтинівці пощастило: місто уникнуло активних боїв. Інша річ – селище Піски під Донецьком. Воно теж перебуває під контролем ЗСУ, але через обстріли сусіднього донецького аеропорту тут майже не залишилося цілих будинків. А тому і ставлення до перемир'я у небагатьох місцевих жителів, які тут залишилися, набагато більш обережне.
Волонтерам з київської групи Крила щедрості та турботи, які приїхали до Пісок з гуманітарним вантажем, місцеві військовослужбовці не радять довго перебувати на відкритому місці. За словами бійців, у баштах колишнього заводу залізобетонних конструкцій, неабияк пошарпаних артилерією, зазвичай сидять снайпери противника.
Останнім часом сепаратисти поводяться тихо, але все-таки затишшя на лінії розмежування – річ дуже умовна. За словами одного з офіцерів ЗСУ, який супроводжує Корреспондент, ті, хто воює на тому боці, дисциплінованістю не відрізняються і, хоча їхня артилерія зазвичай мовчить, тут часто чутно стрілецьку зброю.
Жителям селища – а їх з 2,5 тис. залишилося лише 16 – не до геополітичних прогнозів. Вони змушені думати, як не замерзнути з настанням холодів, адже останні запаси вугілля і дров були витрачені минулої зими.
Відшукати людей тут непросто. Вдається знайти лише кілька осіб поважного віку. 78-річна Софія, яку волонтери зустрічають біля воріт її будинку, тягне пакет з поламаними гілками – підуть на підпал. Старенька змушена залишатися в селищі – її молодший син, інвалід першої групи, страждає від епілепсії. Старшого відвезла швидка кілька місяців тому: потрапивши під обстріл, він отримав осколкові поранення.
Фото Майї Михайлюк
78-річна Софія - одна з 16 жителів Пісків, які лишилися у селищі
Чи живий син і де він перебуває, Софія не знає. Пенсію вона не отримує вже другий рік, виїхати нікуди не може, а в селище гроші ніхто не повезе. Проїзд в Піски сьогодні заборонений – потрапити туди можна тільки в супроводі військовослужбовців з групи Цивільно-військового співробітництва (ЦВС) ЗСУ. Деяким сім'ям пісковчан дозволяють забрати цінні речі зі зруйнованих будинків, але знову ж тільки в супроводі військових.
Людмила Ведькал залишила рідний дім у Пісках після 15 листопада 2014 року, коли навколо її восьмиквартирного будинку в центрі за кілька годин впало не менше 20 снарядів. Вона знайшла притулок у Нетайлові, розташованому за 14 км звідси. Багато її односельців щоночі ридають у подушку і раді б повернутися додому, хоча всі розуміють, наскільки крихким може виявитися перемир'я, каже Ведькал.
Втім, ті, хто багато місяців провів у підвалах своїх будинків під Градами і Тюльпанами, готові ризикнути. За словами Ведькал, половина тих, хто жив у приватному секторі селища, готові повернутися, щоб підлатати дах, врятувати відсирілі стіни, протопити і спробувати зберегти залишки свого житла.
«Хто і чому закрив нам повернення додому, незрозуміло, – журиться Ведькал. – Піски треба рятувати! Люди готові повернутися розгрібати руїни, охороняти селище від мародерів, але ми б'ємося, як риба об лід».
Вона хотіла б, щоб окуповані території знову стали повноцінною частиною України.
«Об'єднуватися треба, – вважає Ведькал. – Але чи можливо це? Я особисто друге Придністров'я не хочу, це знову буде буферна зона. Олігархічних князівств теж не хотілося б, але як це зупинити? Вже півтора року ми тиняємось, не доведи господи ще кому-небудь таке».
Ведькал каже, що бачила з боку української армії багато того, чого не бажала б бачити.
«Ну а Росія – це ж сліпому видно, що Донбас для неї – сценарій для відволікання від ситуації в Криму», - міркує пісковчанка.
Вона передбачає, що якщо людям дозволять повернутися, можливо, з того боку буде менше провокацій.
«Адже повинен восторжествувати людський розум!» – каже Ведькал з розгубленістю в голосі.
Розгубленість – це слово найбільше підходить для опису настроїв людей, зазначає Єгор.
Й Україна не поспішає змінювати щось на краще, і «народні республіки» виявилися далеко не народними. А в Росію так взагалі не взяли, а думали, що буде як з Кримом
«Й Україна не поспішає змінювати щось на краще, і «народні республіки» виявилися далеко не народними. А в Росію так взагалі не взяли, а думали, що буде як з Кримом», – пояснює блогер.
На його думку, весь Донбас цілком реально знову інтегрувати в Україну.
«Звичайно, незадоволені будуть, але більшості населення вже буде неважливо. Головне, щоб не було бойових дій», – каже Єгор.
Глава Ясинуватської районної адміністрації Сергій Добряк підтверджує: більшість місцевих сподіваються, що знову зможуть жити в одній країні під українським прапором.
«Хоча з того боку досі розповідають, що Ясинуватський район буде в складі «ДНР», – додає він.
Поки що із 47 населених пунктів його району 8 перебувають під контролем сепаратистів. Зайняте і саме місто Ясинувата – райадміністрація базується в селищі Очеретине.
Не всі населені пункти вдасться відродити навіть у тому випадку, якщо перемир'я приведе до закінчення військових дій
Добряк, до якого жителі прифронтових селищ ідуть з усіма своїми проблемами, вважає, що не всі населені пункти вдасться відродити навіть у тому випадку, якщо перемир'я приведе до закінчення військових дій. У Пісках, каже він, швидше за все, зможуть залишитися тільки пенсіонери. Адже роботи там немає, та й не буде, – ще в мирний час майже всі жителі працювали в Донецьку.
Ті, хто виїхав під час активних обстрілів, вже навряд чи повернуться, оскільки встигли обжитися на новому місці, вважає Добряк. До того ж у Пісках великі проблеми з комунікацією, як і в Опитному і Водяному, де проживають 70 і 78 осіб відповідно. Місцеві жителі лаяли чиновника за те, що він не виявляє в цьому питанні належної активності. Але, за словами Добряка, протягнути лінію електропередач не так просто: потрібна абсолютно нова гілка, оскільки Водяне і Піски до війни отримували світло з Донецька. Навряд чи таке будівництво влаштують заради 16 жителів.
Фото Майї Михайлюк
Нечисленні жителі Водяного повністю залежать від гуманітарної допомоги
Зараз районна адміністрація намагається допомогти населенню хоча б з вугіллям. Але й тут є свої проблеми. По-перше, жителів складно порахувати. По-друге, каже Добряк, в Опитному залишилося переважно маргінальне населення.
«Люди звикли щомісяця отримувати від Червоного Хреста гуманітарку, соцвиплати, а тепер вони розраховують і на безкоштовне вугілля, тобто вони просто хочуть безкоштовно жити. Їх це влаштовує, – з осудом каже чиновник. – Коли не приїдеш в селище, ходять п'яні. На що вони цю горілку купують? Грабують по домівках. Тому не можна сказати, що мародерством займаються тільки солдати ЗСУ або що це були тільки добровольчі батальйони, коли вони стояли тут в січні-лютому. Ми знаємо, що свої ж грабують і потім ходять продавати награбоване в Авдіївку».
До речі, за фактами мародерства з боку українських військових, на яке постійно скаржаться місцеві, досі ніхто не написав жодної заяви, констатує Добряк. Можливо, жителям прифронтових селищ просто не до того: вони намагаються навчитися жити в нових реаліях – кожен як уміє. Хтось рятує останнє добро, щоб почати жити на новому місці, хтось «підсів» на безкоштовну продуктову допомогу, хтось чіпляється за свій розбитий будинок і навідріз відмовляється рухатися з місця, терпить дискомфорт і звинувачує у своїх бідах і ЗСУ, і місцевих чиновників.
Об'єднує їх одне – бажання миру.
«Люди просто втомилися, – каже Єгор. – Від війни, військових, постійно мінливої обстановки, переїздів через блокпости, від високих цін і постійної брехні з обох сторін».
«Буде щось типу Придністров'я»
Брешуть дійсно всі – й українські, і російські, і «республіканські» джерела. Одним із прикладів брехні мешканка підконтрольного сепаратистам Єнакієвого Наталя називає повідомлення про те, що населення «республік» повністю позбавлене доступу до українських ЗМІ.
«У нас є інтернет, є українські канали – Інтер, 1+1, здійснюють мовлення кілька радіостанцій. Але брешуть і вони, й російські, – обурюється Наталя. – Іноді немає жодного слова правди про те, що тут насправді відбувається».
На одній з центральних вулиць Луганська висить білборд – Дякуємо за допомогу, Росіє. З недавнього часу в місті дедалі більше машин з номерами РФ, ціни на продукти можна порівняти з російськими, а основна грошова одиниця – рубль. Навіть квартири в окупованій частині Донбасу все частіше купують саме росіяни.
Але «російська весна» тут так і не перетворилася на літо і осінь. Міста в «ЛНР» і «ДНР» поступово повертаються до мирного життя, але залишаються в незрозумілому статусі.
«Де-юре ми залишимося у складі унітарної України, а де-факто – в невизнаній зоні і будемо самі здійснювати управління на цих територіях», – прогнозує секретар ради безпеки «ДНР» Олександр Ходаковський.
І більшість людей така ситуація влаштовує, стверджує Наталя з Єнакієвого.
«Не можу сказати, що нам зараз гірше, ніж жилося до війни. Як працювали, так і працюємо, – розповідає вона. – Ціни у нас, звичайно, вищі, ніж, скажімо, в Києві. Зате комуналка дешевша».
Правда, її місту пощастило: на відміну від сусідніх Вуглегірська або Дебальцевого від бойових дій Єнакієве майже не постраждало. Плюс місцеве містоутворювальне підприємство – Єнакіївський металургійний завод, що входить в холдинг Метінвест Ріната Ахметова, – практично не припиняло свою роботу.
Чіткого розуміння у жителів міста, що буде завтра, немає. Єнакіївці живуть одним днем, радіючи, що хоча б не стріляють.
«Ми як сліпі кошенята – поняття не маємо, куди ввійдемо», – каже Наталя.
За її словами, в «ДНР» активно поширюється чутка, що після весняних виборів тут можуть провести референдум, щоб нарешті визначити, з Росією Донбас або з Україною.
Ті, хто постраждав від бойових дій, у всьому звинувачують Україну і навіть чути не хочуть про повернення під контроль Києва
Останній варіант Наталя вважає найменш імовірним. По-перше, в «республіках» вже давно діє рублева зона. Другий момент – це настрої людей. Ті, хто постраждав від бойових дій, у всьому звинувачують Україну і навіть чути не хочуть про повернення під контроль Києва. Ще частина народу готова знову жити в Україні, але тільки після зміни влади.
«Я, як і багато моїх знайомих, ніколи не була затятою прихильницею «ДНР» і на референдум не ходила, – зазначає Наталя. – Але ми не хочемо бути з цією владою. Зміниться – ми не проти повернутися».
Так, як Наталя, думає далеко не кожен громадянин «республік». Горловчанин Вадим впевнений, що українським його місто вже не стане.
«Якби Луганськ, Донецьк або Горлівку хотіли здати Україні, ніхто б рублі тут не вводив», – запевняє він.
Побічно слова Вадима підтверджує гучний інцидент з недавнім відкриттям нічного клубу, поки що єдиного в Горлівці. Основна прикраса залу – хвіст збитого українського штурмовика. Герб України на трофеї співробітники клубу заклеїли.
«Наші і ваші вояки себе показали. Те, що нас зупинила Росія, це тимчасово, – міркує Вадим. – Путін не може ризикувати всією країною, мабуть, ситуація вже достатньо важка, й ускладнювати далі її не можна».
На його думку, на Донбасі «буде щось типу Придністров'я», а приєднання до України якщо відбудеться, то набагато пізніше. Ще один варіант, який не виключає Вадим, – це відновлення бойових дій.
«Сподіваюся, що Україна знову нападе, PФ веде війська, і Донбас законно ввійде до складу Росії», – малює він сценарій.
Втім, таких, як він, в «республіках» не так багато. Після півтора років війни люди все більше схиляються до того, що поганий мир краще.
«Знову починають працювати шахти, відновлюються роботи служб. Є банк, навіть ДАІ місцева з'явилася. Дітей зовсім маленьких у місті багато, вагітних – не дарма в минулому році пройшли дні без світла», – жартує мешканка Алчевська Вікторія.
За її словами, добре почуваються пенсіонери, які одержують й українські, і «республіканські» пенсії. «У «ДНР», наскільки я знаю, ще й пристойна гуманітарка кожного місяця», – додає Вікторія.
До речі, «ДНР» і «ЛНР» не «одне і те саме обличчя», як це здається з Києва. Життя в «республіках» відрізняється навіть на побутовому рівні: наприклад, за інформацією від місцевих жителів, в донецькій частині краще йдуть справи з економікою, зате в луганській трохи простіше зі свободою слова.
Але ось гривні практично не ходять в обох «республіках». Самопроголошена влада очікує, що українська валюта остаточно зникне з торгового обігу в найближчий час.
«На сьогоднішній день припинені всі економічні взаємини «ЛНР» з Україною. Отже, гривня як засіб для взаєморозрахунків практично вичерпала себе», – пояснює міністр фінансів «ЛНР» Євген Мануйлов.
Поки ж пенсіонерам і працівникам великих підприємств з центральними офісами в Києві доводиться шукати, де отримувати готівку з карток або міняти гривні на рублі.
«Валютники на цьому непогано заробляють», – констатує Вікторія з Алчевська, яка виключає повернення її регіону до гривні.
Незважаючи на всі проблеми, жителі Донбасу зберігають оптимізм.
«У будь-якому випадку ми будемо жити краще, ніж у Придністров'ї, – впевнена луганчанка Олександра. – Хоча б тому, що у нас є спільний кордон з Росією».
У нас багато машин з російськими номерами: це не росіяни, а наші, просто там машини набагато дешевше. Продукти вже майже всі російські. Навчальні програми потихеньку перелаштовуються під програму РФ
Російську присутність в регіоні вже неможливо не помічати. «У нас багато машин з російськими номерами: це не росіяни, а наші, просто там машини набагато дешевше. Продукти вже майже всі російські. Навчальні програми потихеньку перелаштовуються під програму РФ. Законодавство теж переважно злизали з російського. Росіяни квартири у нас купують», – перераховує Олександра.
У пресі та соціальних мережах постійно курсує інформація про те, що жителям «ЛНР» і «ДНР» видаватимуть і російські паспорти.
«Правда, говорять уже рік, а віз і нині там», – зазначає Олександра.
Варіант повноцінного повернення до складу України луганчанка виключає. Хоча визнає, що після укладення паризьких угод і перенесення виборів на весну чутки про українізацію стали поширюватися активніше.
«Кажуть, що березень-квітень, і Україна повернеться. Що, можливо, завтра Луганськ просто здадуть, як Слов'янськ, Краматорськ або Северодонецьк. Що війна надто дорого коштує», –каже вона.
За словами Олександри, олії у вогонь підлило і останнє відео з Ігорем Стрєлковим, де він заявив, що проект Новоросія закритий і Кремль переключився на більш вигідний – Сирію.
У місцевих ЗМІ тема Сирії дійсно одна з основних. Лейтмотив новин дуже схожий з російським: Володимир Путін і армія РФ – головні борці зі світовим тероризмом. У деяких інтернет-виданнях навіть з'явилася окрема рубрика – Третя світова.
У чому солідарні прихильники і противники сценарію повернення Донбасу Україні, так це в тому, що навряд чи доля «ЛНР» і «ДНР» буде вирішена найближчим часом. У кращому випадку на визначення статусу знадобиться три роки.
«Як сьогодні відвели, так завтра приведемо»
Зовсім по-іншому ситуацію бачать військові по обидва боки фронту. Українські військовослужбовці до туманної перспективи об'єднання ставляться скоріше з роздратуванням.
По всій лінії фронту, незважаючи на телевізійну картинку центральних телеканалів, як і раніше, практично кожен день йдуть обстріли. Найчастіше працює стрілецька зброя, але провокацій вистачає. Бійці, з якими спілкувався Корреспондент, просять не називати їхні імена й однозначно висловлюють своє невдоволення категоричною забороною відповідати на провокації.
Красногорівку Донецької області, яка постійно страждала від найсильніших обстрілів, востаннє накрило в середині серпня – тоді повністю згорів місцевий ринок. Сьогодні на цій ділянці передової можна констатувати затишшя. З позицій ЗСУ до території, яку контролюють сепаратисти, не більше 800 м. Між ними й окупованою територією – лісопосадки, за якими розташований уже чужий терикон.
На початку вересня черговий «подарунок» з ворожої сторони пробив стіну та перекриття в будівлі, де живуть бійці ЗСУ. На щастя, нікого не зачепило. Військовослужбовці зізнаються, що тут звична річ, коли місцеві дізнаються про підготовку обстрілу заздалегідь.
«У них же на тій стороні родичі, знайомі, – пояснює один з бійців. – Попереджають своїх».
Багато місяців ескалації починалися з перестрілки між угрупованнями бойовиків по той бік фронту.
«Почнуть між собою з'ясовувати стосунки, а потім сюди накидають, – пояснює один із солдатів. – Коли почало сходити нанівець, то стало частіше чутно стрілецьку зброю, артилерія – рідше».
А якщо біля меж міста трапляються поодинокі вибухи, то це, пояснюють бійці, швидше за все, собаки, які вибігають на поле, і підриваються на розтяжках.
Військові з жалем говорять про те, що кожен постріл їм доводиться погоджувати з командуванням. Як правило, наказ один: не відповідати.
Якось одного разу в районі нульового блокпоста під Красногорівкою бійці почули тріск у посадці і дали по ньому чергою.
«За що й отримали, – розповідає один з місцевих військовослужбовців. – Тому що ми повинні бути на 100% впевнені, що там сепаратисти. Але вони [сепаратисти] чомусь не спостерігають, а стріляють, а ми повинні спостерігати».
Тому, за словами офіцера ЦВС ЗСУ, який супроводжував волонтерів у їхній поїздці по прифронтовим селищам, поки що все-таки не можна сказати, що з 1 вересня раптово все стало тихо.
«Але хочеться вірити, що все вже закінчилося», – підсумовує він.
Бійці по інший бік фронту теж не поспішають говорити про остаточний мир. Місцеві жителі стверджують, що в містах, підконтрольних сепаратистам, стає набагато менше озброєних людей.
«Якщо і ходять «ополченці», то просто у формі, без зброї. Максимум пістолет», – розповідає Наталя з Єнакієвого.
Але це не свідчить про те, що сепаратисти готові спокійно відступити, стверджує один із солдатів «ЛНР», колишній український міліціонер. Молодий чоловік зі зрозумілих причин відмовляється називати своє ім'я: і він сам, і більшість його товаришів по службі по батальйону внесені до бази даних про терористів Миротворець, якою займається радник глави МВС Антон Геращенко.
«Нам повертатися в Україну зовсім не можна, – каже він. – У кращому разі потрапимо під статтю Зрада батьківщині».
Зменшення кількості стволів на вулицях він пояснює тим, що армія «ЛНР» структурується.
«Раніше будь-який наркоман бряжчав автоматом. Тепер не можна. Можеш загриміти і на підвал. Хочеш служити – йди в армію. Ми купу незрозумілих батальйонів роззброїли», – розповідає екс-міліціонер.
Ті, хто залишається не у справах, повертаються на свої старі робочі місця – в шахти або на заводи. Деякі влаштовуються в так звану поліцію.
«Але наша чисельність якщо і стала меншою, щось не критично, – наголошує сепаратист. – Відведення озброєння відбувається, але, по-перше, як сьогодні відвели, так завтра приведемо, а по-друге, у нас постійно йдуть навчання».
«Скоро ми і вас звільнимо»
Але найболючіше питання – об'єднання на рівні не політичних домовленостей, а людських стосунків. З одного боку, спілкування мешканців обох сторін не припинялося незважаючи на перестрілки і блокпости. Приміром, розвинений «пенсійний туризм»: Україна перераховує соцвиплати більшості літніх громадян невизнаних республік.
Чого гріха таїти, майже всі з них виїхали й оформили собі українські пенсії. Та й народжувати жінки воліють на підконтрольній Києву території, щоб отримати свідоцтва про народження українського зразка
«Чого гріха таїти, майже всі з них виїхали й оформили собі українські пенсії, – розповідає Вікторія з Алчевська. – Та й народжувати жінки воліють на підконтрольній Києву території, щоб отримати свідоцтва про народження українського зразка».
Єгор з Костянтинівки стверджує, що особисто у нього мало з ким зі знайомих розладналися або припинилися дружні стосунки. Тим більше що невдоволення нинішньою українською владою присутнє у жителів Донбасу з різними політичними поглядами.
«Хіба що якщо мій колишній друг щиро радіє тому, що він «уже Росія», і дивується, чому я не бажаю, щоб моє місто теж нею стало, то він просто випадає з мого поля. Погодиться зі своєю неправотою, тоді я продовжу вважати його своїм другом», – пояснює блогер.
Інша річ військові, які стикалися не просто з ідеологічними дискусіями, а зі смертю.
Серед військовослужбовців далеко не кожен, хто втратив товариша на цій війні, готовий пробачити ворога
«Серед військовослужбовців далеко не кожен, хто втратив товариша на цій війні, готовий пробачити ворога. Хтось готовий вбити, щоб помститися за смерть друзів», – каже боєць ЗСУ, який несе службу недалеко від Донецька.
Співрозмовник Корреспондента категорично проти об'єднання з окупованими територіями.
«Раніше, до всіх цих втрат, може, я міг собі таке уявити, але тепер ні. Так, всі зізнаються, що люди по обидва боки фронту хочуть миру. Але яке може бути ставлення до тих, хто вбивав моїх друзів?» – задає український військовий риторичне запитання.
Один з його супротивників, екс-міліціонер, на запитання видання з приводу перспектив об'єднання відповідає чи то жартома, чи то серйозно: «Скоро ми і вас звільнимо».
***
Цей матеріал опублікований в № 42 журналу Корреспондент від 23 жовтня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.