Композитор з Донецька Євген Петриченко рятує від розрухи будинок творчості композиторів Ворзель – єдиний такий в Україні.
«Це маріупольські чорнобривці!» – з усмішкою каже Євген Петриченко, показуючи на життєрадісні помаранчеві квіти, які до останнього протистоять осені, що невблаганно насувається, пише Анна Давидова у №42 журналу Корреспондент від 23 жовтня 2015 року.
Ростуть вони біля ѓанку напіврозваленого двоповерхового будиночка, з якого 75 років тому починалася історія будинку творчості композиторів Ворзель.
Чорнобривці завжди росли на цьому місці, біля будиночка знаменитої актриси Ганни Борисоглебської, який у 1940 році передали у власність Спілки композиторів. Він поклав початок будинку творчості, що виріс навколо нього. У найкращі свої часи резиденція налічувала 21 дачу і двоповерховий пансіонат.
Повз чорнобривці мощеними доріжками в різні часи прогулювалися Платон Майборода, Олександр Білаш, Андрій Штогаренко, Костянтин Данькевич, Віталій Губаренко, Іван Карабиць і багато, багато, багато інших, які відпочивали і працювали тут. Складно назвати ім'я людини, яка мала відношення до становлення української музики ХХ століття і жодного разу не відвідала Ворзель, – мабуть, таких взагалі не було.
Схожих будинків творчості на весь СРСР було лише шість. Ворзельський – єдиний на території України
Схожих будинків творчості на весь СРСР було лише шість. Ворзельський – єдиний на території України. Його занепад почався з розвалом Союзу, а остаточно він перетворився на руїну після того, як у 2010-му звільнили його беззмінного директора Олену Куц, яка віддала композиторам 50 років життя.
«Треба було все це будувати, щоб тепер сидіти і дивитися, як воно розвалюється», – з гіркотою каже Куц, яка колись викупила маленький будиночок, що стояв на території і не належав композиторам, – між собою його називали «хата баби з козою».
На його місці Куц збудувала невеликий житловий будинок, одну з кімнат якого відвела створеному її руками музею будинку творчості. Тут у копіях й оригіналах уся історія Ворзеля.
Фото Дмитра Ніконорова
Колишній директор Ворзеля Олена Куц створила у своєму домі музей будинку творчості
І генплан початку ХХ століття, що показує, як місцеві поміщики Лідія Кічеєва і Йосип Пеховський нарізали для продажу свої ділянки, які зросли в ціні через будівництво залізниці. І постанова Ради народних комісарів про передачу композиторам будиночка Борисоглебської, побудованого на одній з таких «скибок».
І безліч архівних фотографій, на яких гості Ворзеля – видатні українські та радянські музиканти ХХ століття. І цікаві сувеніри з усього Союзу – від значків різних республік до оригінальної відкривачки для пляшок у формі хвацького «нупогодішного» вовка з гітарою. І книга відгуків та побажань, що відрізняється від усіх їй подібних тим, що тут буквально через сторінку – побажання, закодовані у вигляді музики, записаної на нотному стані.
Колись у більшості дач стояв рояль – робочий інструмент для композитора. Але коли будинок творчості занепав і територію з 8 га стало нікому охороняти, більша частина з них зникла. 12 роялів врятували – їх вивезли і роздали на тимчасове зберігання композиторам. Три роялі перебувають у Ворзелі, в колишньому будинку графині Уварової, решту розвезли по Києву.
«Коли я приїхав, в пансіонаті лежало піаніно. Точніше, те, що від нього залишилося: металевої рами вже не було – все повністю випатрали і потягли на металобрухт», – згадує Петриченко.
Навіщо садити в лісі дерева
Петриченко родом з Антрацита. Останні 15 років жив у Донецьку, працював у місцевій консерваторії. У Ворзелі, коли будинок творчості ще працював, композитор бував двічі, але на постійному місці проживання тут опинився випадково.
Коли почалася війна, Мінкульт запропонував йому переводитися в будь-яку музичну академію України – зі збереженням ставки, але без забезпечення житлом, а знімати квартиру і годувати сім'ю на скромну викладацьку зарплату нереально.
«Я об'їздив усе, але питання з житлом не вирішувалося ніяк. Звернувся до волонтерів: люди добрі, знайдіть мені хоч що-небудь, хоч де-небудь – під Харковом, під Одесою, піді Львовом, під Києвом. І буквально через два дні вони мені дзвонять: «У Ворзель поїдеш?» – «Поїду». Так я опинився в санаторії Перемога, де розміщується компактне поселення переселенців. А потім уже і Спілка композиторів підтягнулася: «Женю, ну ти ж все одно у Ворзелі – давай, роби щось!» – розповідає композитор.
І Петриченко, призначений директором будинку творчості, почав робити. «Що-небудь» в даному разі полягає для початку в банальному розгрібанні сміття – прибирання загиджених дачних будиночків і величезної запущеної території.
Хто остаточно розвалив Ворзель, так до кінця і не зрозуміло. Початком кінця стало зростання податку на землю, який виявився абсолютно непідйомним для Спілки композиторів. Після звільнення Куц будинок творчості ще якось пропрацював близько півтора років, а потім остаточно закрився. Води і світла тут немає з 2013 року – відключили за несплату.
Хто розтягнув решту майна – питання без відповіді. Одні кажуть, що постаралися «тітушки», яких нібито під час Майдану поселив на території будинку творчості колишній директор, призначений після Куц. Інші грішать на місцевих. Швидше за все, «творчість» була колективною.
Але тішить те, що й відновлювати тепер намагаються всім миром. Наприклад, трохи далі від тих самих чорнобривців, вирощених сім'єю Петриченка з насіння, яке дружина Євгенія під час переїзду забрала з батьківського дому в Маріуполі, висадили свою маленьку квіткову алейку і ворзеляни.
А напередодні організованого Петриченком до 75-річчя будинку творчості Ворзель-марафону розбирати завали в колишньому концертному залі йому допомагали сусіди-переселенці – абсолютно безоплатно.
«Та ніяк я їх не стимулював, – сміється Петриченко. – Ну що їм у кімнаті сидіти на цих дев'яти квадратах. Сказав: хлопці, поїхали попрацюємо і відпочинемо. Погодилися».
Проведений близько місяця тому Ворзель-марафон зібрав людей, які мали відношення до будинку творчості. Спеціально для заходу Петриченко підготував фільм – добірку спогадів. Знімала його, знову-таки на волонтерських засадах, переселенка – оператор Даша, з якою Петриченко раніше співпрацював у Донецьку на концертах і фестивалях. Ще висадили алею слави на честь знаменитих музикантів, які працювали у Ворзелі.
«Садити дерева в лісі, може, й смішно, але водночас символічно: це ж нове життя», – каже Петриченко.
«Знаєте, я напевно недовірлива така людина, але мені здавалося, що якщо ми на честь ювілею не зберемося і на цю землю знову не ступить нога композитора, то це буде неправильно і недобре. Слава богу, ідею підтримали – і Спілка композиторів, і місцева громада, і переселенці», – резюмує він.
Курорт з «четвертого зони»
Головне питання для будинку творчості сьогодні – що далі. Зрозуміло, що пасторальним заповідником для композиторів йому не бути вже ніколи, але й остаточно втратити це унікальне місце для української культури було б непростимо. У Петриченка є своє бачення майбутнього Ворзеля.
«Багато композиторів галасують: «Ми самі все зробимо!». Та ні, не зробимо – ми самі не зможемо з усім цим впоратися. І деякі ворзеляни теж кричать: «Віддайте нам!» – Але й ви самі не змо-же-те! Ворзель весь у руїнах – ніхто ж нічого не робить. Тому необхідно об'єднувати зусилля», – каже Петриченко.
У майбутньому він бачить Ворзель, по-перше, все-таки як будинок творчості – місце, куди могли б приїжджати працювати і відпочивати композитори, письменники, художники, інші люди мистецтва. По-друге, як культурний центр селища: на цей момент в Кичеєві і Ворзелі немає нічого в плані культурного освіти – ні музичних, ні художніх шкіл, – так чому б не організувати щось подібне на композиторської території?
І, звичайно ж, це місце було б ідеальним для проведення різноманітних конкурсів, семінарів, фестивалів, конференцій.
«Поставте тут сцену, влаштуйте який-небудь джазовий фестиваль на вихідні і заробляйте гроші. На цій території можна робити що завгодно: земля є, інфраструктура є – зруйнована, але її можна відновити. Немає одного – грошей», – каже ентузіаст.
Активний пошук інвестора ведеться уже давно: Петриченко усвідомлює, що ніхто не прийде і не стане вкладати кошти просто так.
«Враховуючи нинішні умови, потрібно чітко розуміти, що на цьому етапі композитори не можуть утримувати цю територію. Елементарно – 30 тис. грн на місяць потрібно платити одного лише податку на землю. Потрібно чимось жертвувати. Ми розглядаємо такий варіант: «нова» половина (виключаючи концертний зал) відійшла б у користування інвестора, «стара», з будиночком Борисоглебської, – в користування спілки. Але основна умова – щоб друга половина не перепрофілювалася: це може бути готель, але ніяк не житловий будинок або завод», – пояснює він свою ідею.
Тим більше зараз для цього з'явилися всі підстави. Після аварії на ЧАЕС Ворзель потрапив у «четвертому зону», що автоматично позбавляло його статусу курорту. Адже тутешні заповідні місця колись називали «українським Кисловодськом» і романтично іменували Курортом тюльпанового дерева – на честь представника сімейства магнолієвих Liriodendron tulipifera, більш відомого як тюльпанове дерево, яке росте тут.
І ось буквально кілька тижнів тому обласна рада прийняла рішення знову визнати Ворзель курортом місцевого значення. Новоотриманий статус рекреаційної зони передбачає, що земля, передана оздоровчим закладам, не підлягає перепрофілюванню, а також що поблизу них діють жорсткі обмеження житлового та господарського будівництва. Тобто Ворзель може – і повинен! – тепер залишатися курортом з чистим повітрям і заповідною природою.
«Дайте Жені хоча б бухгалтера»
Петриченко – ентузіаст, що працює абсолютно безкоштовно: він – директор без зарплати. І без штату.
«Нічим було платити, і люди просто розійшлися, охоронці в тому числі», – так пояснює нинішній плачевний стан Ворзеля голова київської організації Національної спілки композиторів України Ганна Гаврилець, до якої Корреспондент звернувся за коментарем.
За словами Гаврилець, сьогодні охорону на добровільних засадах забезпечує мер Ірпеня – це хоча б якось зупинило процес розтягування будинку творчості «на запчастини» (правда, і розтягувати вже особливо нічого).
Гаврилець визнає провину попереднього керівництва, але наголошує: хоч держава і не зобов'язана у повному обсязі забезпечувати потреби будинки творчості, без її допомоги ніяк.
«Так, нам потрібен інвестор, ми шукаємо його активно і вже дуже давно. Але якщо когось і знаходимо, то поки що лише тих, хто хоче відтяпати територію, – їм не потрібні ніякі композитори і ніяка українська музика. Але Ворзель це не просто будинок творчості – це ціла епоха, яка сьогодні виявилася нікому не потрібна. І мені здається, так відбувається в першу чергу тому, що досі не прийнятий закон про меценатство, що передбачає пільги для людей, які вкладають гроші на підтримку культури. Виходить, що держава й саме нічого не робить, й іншим не дає», – каже Гаврилець.
Також не обійтися без пільгового оподаткування землі. Спілка композиторів, яка, за словами Гаврилець, цього року зовсім залишилася без фінансування (кошти виділяються тільки на певні заходи), фізично нездатна оплачувати нинішню податкову ставку.
«Женя [Петриченко] – наша знахідка, – вважає Гаврилець. – З одного боку, він дуже цікавий композитор, який розуміє, що Ворзель – це ціла епоха, а з другого – людина, що має хороші менеджерські здібності. Але йому потрібно хоч трішки допомогти. Те, що у держави немає грошей, ми чуємо вже 23 роки. Але держава, у якої немає коштів на культуру, приречена. Я розумію, що зараз ситуація складна і такі речі, як академічна музика, не приносять дохід. Але вони дають набагато більше – вони формують духовний і культурний багаж цілих поколінь. Мінкульт повинен дозволити закласти в бюджет спілки хоча б дві-три вакансії для будинку творчості. Дати Жені хоча б бухгалтера, щоб вони разом почали розгрібати ці завали».
Бухгалтер закладу дійсно не завадив би.
«Я скільки разів говорила Спілці композиторів: продайте більярд, який стояв у бібліотеці, – за ці гроші можна було заплатити хоч якусь частину податків. Я не розумію, чому цього не зробили, –каже Куц. – Це був більярд графа Юсупова. Колись на Львівській площі в Києві був комісійний меблевий магазин, і він стояв там десь глибоко в підвалі. І коли ми шукали більярд, директор магазину мені і каже: «Ну ви композитори – візьміть цей: йому ціни немає!». Крім історичної значимості його особливість у тому, що там цільна мармурова плита – не потрібно штукатурити і рівняти. Ми привезли його у Ворзель і покликали маркера із санаторію четвертого управління в Пущі-Водиці, щоб перетягнути сукно на більярді. Він приїхав й оторопів. Каже: «У нас у четвертому управлінні такого немає, а у вас є! Продайте його нам – дачу на ці гроші зможете побудувати». Але ми не погодилися: як це – віддати такий скарб? А тепер він зник без сліду...».
Кажуть, унікальний раритет випарувався десь навесні 2014-го: у березні в будинок творчості приїжджала ревізійна комісія, і більярд ніби як ще був. А потім зник без сліду.
«І тепер у мене запитують: «Де більярд?» – Але мене ж тут ще й близько не було», – розповідає Петриченко.
«Чому держава повинна повністю нас фінансувати? Скоріше, мова повинна йти про часткове фінансування. А ще краще допомогти в іншому – скасувати для єдиного в Україні будинку композиторів податок на землю: так, як скасували на законодавчому рівні релігійним, спортивним, благодійними організаціям. Такий законопроект зареєстрований у ВР. Зрештою, що таке 8 га землі в масштабах держави. Зате саме на цю землю ми зможемо повернути людей, чия творчість потім стане предметом національної гордості. Владі потрібно просто зрозуміти одну просту річ: написання симфонії і продаж пачки сигарет – це різні речі. А ставити питання про 100% фінансування – це все одно, якщо б я прийшов до прем'єр-міністра і сказав: «Арсенію Петровичу, ось моя машина, але мені нічим платити страховку, – дайте, будь ласка, грошей. А ще в мене в Донецьку будинок залишився – мені потрібен такий же: я ж не винен, що у мене його забрали», – каже композитор, проводжаючи нас до хвіртки.
Точніше, до того місця, де вона колись була: більшу частину металевого паркану, що оточував територію, теж розтягли.
Ні, цей молодий композитор-багатоверстатник не вимагає грошей на все і відразу, як це зазвичай заведено у багатьох наших діячів культури. Він взагалі нічого не просить, а просто відкритий для допомоги і підтримки і в міру сил робить свою справу – ту справу, яку він сам визнав своєю, хоча ніхто не змушував. І садить у лісі дерева і чорнобривці - просто тому, що їм там місце. Просто тому, що так – правильно.
***
Цей матеріал опублікований в № 42 журналу Корреспондент від 23 жовтня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.