Корреспондент розповідає про бійців, які, незважаючи на важкі каліцтва, продовжують службу, відкривають бізнес і заводять дітей.
Київ, 23 серпня, підготовка до параду до Дня Незалежності. По Майдану йде одноногий лейтенант. Він зупиняється навпроти марширування солдатів, спирається на милицю і піднімає руку, щоб віддати честь своїм здоровим бойовим товаришам, пише Ольга Замірчук у №44 видання від 6 листопада 2015 року.
Лейтенанта звуть Олексій Литовченко – він ще не знає, що випадкове фото військового вітання зробить його відомим на всю країну. І зайвий раз нагадає, що солдати з важкими каліцтвами живуть поруч зі звичайними людьми в мирному житті.
Тільки за офіційними даними за півтора року АТО було поранено понад 5 тис. військових. Близько половини з них отримали важкі каліцтва. Але, незважаючи на пережите, ці хлопці не падають духом. Корреспондент розповідає три історії військових, які виявилися сильнішими за життя.
Андрій, позивний Дикий Прапор, 37 років, перелом хребта і множинні осколкові поранення. Вручну розшиває бісером картини, взуття й одяг
12 червня в селищі Опитне поблизу донецького аеропорту машина з українськими бійцями підірвалася на фугасі. На «броні» їхали вісім осіб – троє загинули, решта п'ятеро, у тому числі й Андрій, отримали поранення.
«Ударною хвилею мене відкинуло, мужики теж розлетілися хто куди. Я прокинувся, коли один з товаришів став бити мене по щоках. Пам'ятаю, все тіло дико боліло, і від цього болю я не міг навіть поворухнутися», – розповідає боєць.
Тоді Дикий Прапор, призваний на АТО в березні 2015 року, ще не знав, що у нього зламаний хребет, перебита мінним осколком права гомілкова кістка, переламані ребра і грудина, є контузія. Його товариш, лейтенант Альберт з позивним Летьоха, разом з товаришами по службі став виносити пораненого з місця вибуху.
«Я не міг іти, а Летьоха через поранення нічого не бачив: ось і виходило, що я лежав на його спині, підказував, куди повертати, а він, тимчасово осліпнувши, мене тягнув», – згадує Андрій.
У будь-який момент могли з'явитися сепаратисти, а у військових на двох були один автомат і один пістолет. До того ж у підбитій «броні» почав рватися боєкомплект. Але бійці вижили. Вдалося тоді врятуватися і солдату з позивним Банзай: йому перебило хребет, і внаслідок вибуху фугасу він опинився під машиною, тому його не помітили бойові товариші. Банзаю довелося вцілілою лівою рукою рити під гусеницями «броні» яму і самостійно вибиратися.
Дикий Прапор кілька місяців лікувався у військовому госпіталі в Києві.
«Коли виписали, уточнили, що розвідник з мене тепер навряд чи вийде: з таким пораненням хребта я можу або лежати, або стояти. Зараз проходжу лікування і сподіваюся, що мені пощастить залишитися на службі», – каже він.
Проте Андрій не опустив руки і продовжує свою улюблену справу, якій самостійно навчився ще в юності, – майструє бісерну мозаїку, розшиває речі і предмети різнокольоровим бісером в індіанському стилі уїчоль. Люди захоплюються його талантом та унікальністю робіт.
Мозаїка для Андрія не просто улюблена справа, що допомагає заробити на подальшу реабілітацію, а й спосіб відволіктися від проблем. Складні роботи часом вимагають багато часу – наприклад, фігурку кішки майстер робив два з половиною місяці.
«Те, що сталося зі мною, всього лише підтвердження того, що бог посилає нам стільки випробувань, скільки ми реально зможемо винести, – резюмує Дикий Прапор. – Упевнений, все буде добре!»
Юрій Весельський, 21 рік, висока ампутація правої ноги. Продовжує військову службу на посаді інструктора
З десантником з 95-ї житомирської аеромобільної бригади Юрієм Весельським ми зустрічаємося в Центральному військовому госпіталі в Києві. Зараз він тут просто гість, а ще рік тому шпиталь був для Весельського навіть не другим, а першим домом. Про таких, як він, дівчата кажуть «справжній красень»: щира усмішка, глибокі небесно-блакитні очі.
У червні минулого року в боях під Слов'янськом військовий дивом залишився живим: у його БТР прямою наводкою влучив ворожий снаряд гранатомета. Солдату відірвало праву ногу вище коліна, він втратив багато крові і ще отримав низку важких каліцтв.
«Добре пам'ятаю, як лупонуло, як я побачив свої закривавлені ноги, і, не втрачаючи свідомості, сказав про себе: тепер, пацан, головне просто вижити», – згадує Весельський.
Незважаючи на важке поранення, до евакуації він не дозволив собі знепритомніти.
«Хлопці з підкріпленням летіли до нас на всіх парах, а ми з командиром Сергієм Козаком і рештою пацанами, поки чекали підмогу, відстрілювалися як могли. Тоді не було ніяких думок про високе, все життя не пролітало перед моїми очима. Просто хотілося вижити будь-що», – каже боєць.
Допомога прийшла вчасно: 22 червня в житті Весельського стало не трагічною датою, а другим днем народження. Коли медсестри в Ізюмі (Харківська обл.) везли пораненого в операційну вперед ногами, він став обурюватися: мовляв, я ще не вмер!
«А вони відповіли, що, подивіться-но, який буйний попався – ледве живий, а ще обурюється», – усміхається він.
Всупереч невтішним прогнозам, боєць втратив тільки праву ногу: ліву врятували військові хірурги в столиці, подарувавши йому надію на продовження військової служби.
«Мені пощастило, що в Україні та за її межами так багато добрих і чуйних людей, – продовжує десантник. – Завдяки їм я потрапив на реабілітацію в Італію, де лікарі заново зібрали нерви в лівій нозі. А потім, уже в Києві, добрі люди допомогли мені придбати хороший протез, грошей на який держава тоді не виділяла».
Від правої ноги у Весельського залишилося лише близько 10 см кукси. Незважаючи на таку високу ампутацію, хлопець може впевнено пройти кілька кілометрів без палички і відпочинку. Перші тренування давалися нелегко. Найскладніше, каже він, після першого падіння, допитливого погляду перехожого або глузування підлітка з твого двору зробити вигляд, що нічого не сталося, – просто встати і піти далі.
Наше суспільство не готове до такої кількості хлопців на кшталт мене. Багато хто не розуміє, що протез – це просто залізна нога, а не вердикт і не діагноз
«Наше суспільство не готове до такої кількості хлопців на кшталт мене. Багато хто не розуміє, що протез – це просто залізна нога, а не вердикт і не діагноз. Я вже мовчу, що навіть в адміністраціях великих міст немає під'їздів для інвалідних візків. Наші пандуси стоять мало не під кутом 90º. Я не скаржуся, а просто констатую, що після перемоги у війні роботи тільки додасться, тому нам усім, незалежно від кількості рук і ніг, ще належить високо закатати рукава і зробити щось корисне для батьківщини і майбутніх поколінь», – каже військовий.
Через рік після поранення завдяки силі волі і сотням днів тренувань Весельський зміг повернутися на військову службу до рідного Житомира. Він займає посаду інструктора в 199-му навчальному центрі Командування високомобільних десантних військ України.
Крім служби, він займається громадською роботою, мріє знову стрибати з парашутом і всерйоз зайнятися спортом на кшталт пауерліфтингу або армрестлінгу. А ще Весельський вірить, що його історія допоможе здоровим людям нарешті почати цінувати свої життя, а хлопцям з ампутацією – не опускати руки і вірити в себе.
Хочу сказати хлопцям, які теж пережили ампутації і ще тільки чекають свої протези: повірте, життя на цьому не закінчується. Навчіться приймати себе такими, які ви є, шукайте в собі сили займатися
Юрій Весельський, боєць АТО
«Хочу сказати хлопцям, які теж пережили ампутації і ще тільки чекають свої протези: повірте, життя на цьому не закінчується. Навчіться приймати себе такими, які ви є, шукайте в собі сили займатися. Так, ви десятки разів впадете, так, з першого разу нічого не вийде. Але, з надцятої спроби ви неодмінно підете, і це буде ваша велика перемога», – каже десантник.
Олександр Чалапчій, 29 років, висока ампутація обох ніг. Відкрив бізнес з виробництва екопального
Фото з особистого архіву Олександра Чалапчія
За останні півтора року боєць 34-го тербату Олександр Чалапчій встиг побувати на війні, зустрітися на Донбасі з 120-міліметровим мінометом, втратити в зоні АТО обидві ноги вище колін і завести з дружиною другу дитину. Це зараз він нарозхват у волонтерів: на залізних ногах впевнено крокує з однієї лікарняної палати в іншу, пояснюючи хлопцям з ампутацією, що без ніг теж можна повноцінно жити. А ще минулої осені Чалапчій не знав, як правильно надягати протези і що робити, якщо ти випадково з них звалився.
Він перший, але, на жаль, не єдиний воїн АТО, який через війну на Донбасі живе з високими ампутаціями обох ніг. Незважаючи на пережите, Чалапчій каже, що не повертав би час назад, адже будь-який удар долі потрібно переживати з високо піднятою головою.
Жителя невеликого селища в Кіровоградській області мобілізували в березні 2014 року і вже влітку відправили в зону АТО.
«Я був з тих перших ідейних добровольців, які пішли захищати цілісність України, ще не знаючи, що чекає попереду», – розповідає Олександр.
28 вересня 2014-го його з товаришами накрило на блокпосту мінометним обстрілом.
«Я наклав собі джгут, але, як потім з'ясувалося, затягнув його недостатньо туго. Тепер іноді думаю, що, якби затягнув сильніше, можливо, якусь із ніг вдалося врятувати. Але звідки я міг знати, як правильно діяти? Нам взагалі нічого не пояснювали. У нас і аптечок не було. Мені, наприклад, аптечку збирала дружина: щось від діареї, від застуди, джгут, бинт і зеленка», – згадує боєць.
У Центральному військовому госпіталі Чалапчій – жива легенда. Лікарі дивуються, як він зміг так швидко відновитися і навчитися ходити на протезах. Сам він пояснює це просто: ніколи не дозволяв, щоб за ним надмірно доглядали, намагався максимально робити все сам.
«Пам'ятаю, медсестри піднесли мені судно: мовляв, це твій новий туалет. Але я сказав, що ходити під себе ніколи не буду, і, поки мені не зробили протези, виїжджав до вбиральні на візку», – каже військовий.
Одного разу, коли Чалапчію вже виготовили «нові ноги», йому сильно захотілося подивитися, що відбувається на вулиці. Була зима, йшов сніг. Він вибрався на підвіконня і став спостерігати, як повільно падають сніжинки. Потім вирішив, що так просто сидіти нецікаво, і вийшов на вулицю.
«Я спіткнувся біля порога, втратив рівновагу і впав протезами вгору. Лежав, напевно, години дві, поки дружина не прийшла з роботи і не допомогла мені піднятися. Добре, що в кишені насіння виявилося, – можна було хоч полузати його, а то було б нудно валятися», – згадує Чалапчій.
Були й інші неприємні випадки. Якось він відкривав вулик, щоб дістати мед, але впав, і його сильно покусали бджоли. Після цього пасіку продав. Але всі ці неприємності не змусили бійця опустити руки. Він пройшов реабілітацію в Австрії, після якої став пересуватися з однією тільки паличкою. Чалапчій водить машину, яку перевів на ручне управління, і навіть пробував їздити на мотоциклі.
А тепер у батька двох маленьких доньок є своя справа. На гроші, які держава виплатила Чалапчію як компенсацію за важке поранення, він відкрив підприємство з виробництва екопального.
«Тонна брикетів із соломи (екопального) коштує 2 тис. грн. Тонна найдешевшого вугілля – 4 тис. грн. Тонна дров – 5 тис. грн. Якщо я зможу купити трактор, щоб самому забирати солому у фермерів, то вийде знизити ціну тонни соломи до 1,6-1,7 тис. грн», – наводить розрахунки бізнесмен.
Не можна себе жаліти, не можна зупинятися, якщо щось не виходить. Наплюєш на себе сам – іншим теж буде на тебе плювати. Відсутність ніг не найстрашніше поранення – набагато страшніше, коли у людини відсутні мізки
Зараз крім нього в цеху працюють ще четверо. Попит на екопаливо чималий – наприклад, одна школа купила у підприємця 16 т брикетів.
Чалапчій – один з тих, про кого можна впевнено сказати: він сильніший за життя. Тому волонтери часто просять його підбадьорити інших поранених, які лежать у госпіталі.
«І знаєте, я інший раз просто хочу їх стукнути своєю палицею з усієї сили. Тому що не можна себе жаліти, не можна зупинятися, якщо щось не виходить. Наплюєш на себе сам – іншим теж буде на тебе плювати. Відсутність ніг не найстрашніше поранення – набагато страшніше, коли у людини відсутні мізки», – підсумовує боєць.
***
Цей матеріал опубліковано в № 44 журналу Корреспондент від 6 листопада 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.