Син кулака з-під Києва 11 років керував вигаданою ним самим військовою частиною, яка пограбувала Країну Рад на 40 млн руб.
Микола, син мірошника Максима Павленка із села Нові Соколи, що під Києвом, у 16 років утік з дому, пише Дмитро Громов у №51 журналу Корреспондент від 25 грудня 2015 року. Він зовсім не був важким підлітком – ним керувало природне чуття. У далекому 1928-го в країні йшла боротьба з куркульством, і заможного Павленка із сім'єю чекали репресії. Ледве син залишив будинок, батька заарештували, а майно конфіскували.
Зате Павленко-молодший, діставшись до Мінська, вступив до місцевого політехнічного інституту. Щоправда, провчившись на будівельника пару курсів, хлопець знову зник. Він вчасно вловив, що інститутські кадровики зацікавилися його куркульським минулим.
Через якийсь десяток років тямущий юнак з розвиненою інтуїцією перетворився на полковника інженерних військ, людину, шановану в НКВС, армії і високих цивільних колах. Микола Павленко очолював спочатку ділянку, а потім і ціле управління військових робіт (УВР) – споруджував дороги, аеродроми та інші об'єкти під час і після Другої світової війни.
У 1952 році історія цієї структури раптово обірвалася: її керівники були заарештовані за підозрою в шахрайстві. Навіть більше, слідчі з'ясували, що в системі радянської оборони такої організації ніколи й не було. Хоча вона отримувала обладнання, зарплату і продуктове забезпечення, а її офіцери – звання і нагороди.
УВР, що розрісся до сотень військовослужбовців, виявився не просто фікцією, а унікальним злочинним угрупованням, повністю вживленим в армію. 11 років аферисти клали собі в кишеню державні гроші, використовували техніку та інші ресурси.
«Як встановило слідство, Павленко з 1948 до 1952 року зумів укласти 64 договори на 38,7 млн руб. ($ 9,7 млн за курсом 1950-1960 років). Це гігантська сума грошей на ті часи [середня зарплата становила 600 руб.]. Павленко виявився справжнім підпільним мільйонером», – розповідає Дмитро Окунєв, полковник запасу КДБ, у коментарі до документального фільму Фальшива армія (2009).
Несправжній полковник
Талановитий у життєвих питаннях Павленко, який виріс у голодній країні з репресивною системою, ще юнаком зрозумів: за тоталітаризму можна не просто вижити, а й знайти порівняно чесні способи відбирання грошей у держави.
У 1930-і роки будівельника-дорожника з Головдортрансу схопили за дрібне розкрадання держмайна. Із СІЗО його відпустили через місяць, але з однією умовою – він повинен здати НКВС двох своїх співробітників-троцькістів. За це Павленко отримав не тільки свободу, а й підвищення – посаду завідувача будівельною ділянкою тресту Головвійськбуд.
«А ось його куратори з НКВС промахнулися – вони недогледіли найголовнішого шкідника країни», – зазначає військовий експерт Віталій Лілін у стрічці Фальшива армія.
Каталізатором неймовірної афери Павленка стала війна. Дослужившись до військтехніка першого рангу, він вирішив отримати вигоду з катастрофи, що гримнула. Спочатку Павленко, помічник інженера Другого стрілецького корпусу, як і всі, відступав. А потім під виглядом відрядження дезертирував з військ разом із знайомим шофером і його машиною. Документи на відрядження підробив. Діставшись до Калініна (нинішня Твер, РФ), де жили його родичі, він від'ївся, відпочив і всерйоз обдумав майбутнє.
«Якось під час пиятики з друзями один з них, різьбяр по дереву Людвіг Рудніченко, забави та форсу заради вирізав зі старого підбора гербову печатку і штамп, на якій значилося: Ділянка військово-будівельних робіт № 5 Калінінського фронту», – розповідає Лілін.
Тут Павленка й осінило: він вирішив, що у військовій плутанині легко створить власне фіктивне підприємство. Зрозуміло, однією печаткою аферист не обмежився. У друкарні за хабар він замовив кілька тисяч продаттестатів – документів, за якими в армії отримують продовольчі пайки.
Під час війни в Калініні Павленко з подільниками придумав створити фальшиву військову частину
Друзів-співучасників Павленко одягнув у офіцерську форму, куплену на ринку і з-під поли у працівників Калінінської швейної фабрики. Собі справив полковницький кітель, подільникам роздав офіцерські погони рангом нижче. Сфабрикував листи до органів влади нібито зі штабу фронту з вимогою направляти до нього військовослужбовців, які відстали під час відступу від своїх частин.
Скоро фальшива частина налічувала 200 багнетів – з дезертирів, колишніх кримінальників та інших сумнівних особистостей. Перший підряд УВСР-5 отримало у начальника фронтового евакопункту № 165 військлікаря Беденка. Той жодної секунди не сумнівався, коли Павленко пообіцяв безкоштовно відремонтувати якісь будівлі, і прийняв організацію на повне постачання.
Потім, після ліквідації Калінінського фронту, шахрай так само влився в Четверту повітряну армію. Авторитет УВСР-5 зростав. Приймаючи замовлення на будівництво, прокладаючи дороги, частина Павленка дійшла мало не до Берліна.
При цьому банда по-тихому мародерствувала. Щоб не викликати підозри у непосвячених солдатів, полковник час від часу влаштовував показові страти.
«З метою зміцнення дисципліни за моєю вказівкою були розстріляні Коптєв і Михайлов і ще один – прізвища не пам'ятаю», – свідчить протокол допиту підсудного.
У Польщі та Німеччині аферисти захоплювали все, що лежало погано і не дуже, – коней, худобу, автомобілі і мотоцикли, радіоприймачі й акордеони, швейні машини, велосипеди та килими, зброю, тонни продовольства
Війну УВСР-5 закінчувало з прибутком 3 млн руб. ($ 566 тис. за курсом 1937-1950 років) і трофеями. У Польщі та Німеччині аферисти захоплювали все, що лежало погано і не дуже, – коней, худобу, автомобілі і мотоцикли, радіоприймачі й акордеони, швейні машини, велосипеди та килими, зброю, тонни продовольства.
Щоб вивезти це добро в Союз, Павленко домовився з командуванням управління речового та обозного постачання армії й комендатури Штутгарта про використання ешелону з 30 вагонів.
У Калініні трофеї були реалізовані, і полковник оголосив «демобілізацію»: звичайних бійців просто розпустив по домівках, а співучасникам виплатив від 7 до 25 тис. руб. відхідних, роздав бойові нагороди – 230 орденів і медалей.
Не образив він і себе, прикріпивши собі на кітель два ордени Вітчизняної війни I і II ступенів, ордени Бойового Червоного прапора і Червоної зірки. У власну кишеню шахрай поклав 90 тис. руб. (близько $ 17 тис.) і запасся технікою, що дозволило йому почати нове, солодке життя.
Він купив будинки в Калініні і Харкові, чотири автомобілі найпрестижнішої радянської марки Перемога, обзавівся красунею-коханкою Надією Тютюнник, очолив артіль Пландорбуд для нових звершень. Але до 1948 року полковник став нудьгувати по армії.
Багнети і копита
Прихопивши казенні 400 тис. з артілі і коханку, Павленко вирушив подалі від місць, де його знали, – на захід, до Львова. З дамою серця полковник поводився благородно, задаровував її коштовностями. Колишній продавщиці, яка відсиділа за розтрату два роки, здавалося, що вона потрапила в казку, яка тривала чотири роки, з 1948-го до 1952-го.
У Львові Павленко оголосив новий збір старих приятелів. Його колишня права рука, Юрій Константинов (він же Константинер), був призначений начальником контррозвідки новоствореної структури – УВБ. А Рудніченко вирізав нову печатку – Управління військового будівництва.
Незабаром на УВБ посипалися замовлення від шахтних управлінь, трестів, райвиконкомів України, Молдавії, Білорусії. Начальник фейкової контори спілкувався з першими особами в регіонах, будував дороги, а цікавих відлякував натяками на таємничу стратегічну місію управління і продовжував красти.
УВБ працювало як справжня армійська структура: служба за статутом, заняття з бойової і політичної підготовки, чергування, вартові, навіть пост № 1 біля прапора частини. Причому все це відбувалося в Західній Україні, де під час боротьби МДБ з бандерівцями контроль над населенням був особливо суворим.
Мало хто насмілювався в обстановці загального страху цікавитися, що це насправді за військова частина
Однак саме це і допомагало аферистові маскуватися. Мало хто насмілювався в обстановці загального страху цікавитися, що це насправді за військова частина.
До того ж свої об'єкти псевдобудівельники споруджували на совість. А платив Павленко своїм людям втричі більше, ніж в інших будівельних організаціях. Щедрість він виявляв у всьому – давав мзду навіть за дріб'язкові послуги, смітив грошима у шинках.
Ігор Муромов у своїй книзі 100 великих авантюристів наводить спогади слідчого, який займався справою УВБ, Олександра Лядова. На допиті одного начальника главку той запитав, чи знав він, що Павленко робить дорогі подарунки посадовим особам та їхнім дружинам, і чи не викликало це підозр.
Чиновник у серцях відповідав: «Ну як мені могло прийти в голову, що Павленко шахрай, якщо під час святкового параду він стоїть на трибуні поряд з обласним керівництвом, яке його хвалить за роботу, ставить у приклад господарникам?!».
«Сидимо ми з ним у ресторані, – продовжує начальник главку, – я про себе підраховую, скільки мені доведеться заплатити. А Павленко, немов читаючи мої думки, заявляє: «Я плачу! Ти скільки отримуєш? Тисячі дві, не більше?». У мене само собою вирвалося: «А ви скільки?». Він засміявся і так недбало: «10 тис. Цю роботу цивільну ми робимо між іншим, а основна у нас секретна». Тут я язика і прикусив».
Насправді полковник був скромним, відкривши лише верхівку свого фінансового айсберга об'ємом майже 40 млн руб.
Крах інженера
Афера підпільного мільйонера Павленка закінчилася так само раптово, як і почалася. Багато наближених до голови УВБ були кримінальниками. Отримавши великі гроші, вони вели себе, м'яко кажучи, нескромно – пили, бешкетували, влаштовували розборки зі стріляниною.
Розгнузданість «офіцерської» верхівки, присвоєння військових звань, махінації із зарплатами викликали невдоволення у звичайних службовців контори. Один з них, вільнонайманий інженер Іван Єфременко, за характером чесний комуніст, зібрав петицію всесильному члену Політбюро Компартії Клименту Ворошилову.
Той наказав розібратися. Лист потрапив до прокуратури при Київському військовому окрузі, а 23 жовтня 1952-го у Львові було порушено кримінальну справу за фактом шахрайства. Слідчі слали запити в Міноборони, місця дислокації філій УВБ. І звідусіль йшли відповіді: такої частини не існує. Систему охопив легкий шок – за справу взялася відразу Головна військова прокуратура СРСР.
Миколу Павленка засудили до розстрілу
14 листопада МДБ провело масштабну операцію зі знешкодження філій УВБ: були заарештовані 400 осіб, вилучено понад 100 одиниць зброї, блоковані банківські рахунки. 23 листопада заарештували самого Павленка. Суд засудив його до розстрілу за ст. 58/7, що стосується підриву економічної системи СРСР. Подільники отримали від 5 до 20 років.
Як псевдоармії вдалося 11 років розкрадати державу планової економіки і тотального контролю і чому Павленка не роздягнув СМЕРШ ще у війну, історики дивуються і сьогодні.
«Павленко – непроста фігура, – визнає Окунєв. – Це грамотний, умілий організатор. У 1930-і роки він надавав допомогу органам держбезпеки, і у нього був досвід конспіративної діяльності».
Приходячи в цивільні організації, міцна, висока людина з поголеною головою, з полковницькими погонами справляла на цивільних керівників неймовірне враження впевненими манерами, здатністю легко знаходити контакти і щедрими підношеннями.
Під час обшуків у філіях УВБ знайшли цілий арсенал зброї
Слідство встановило, що незаконному збройному формуванню надавали допомогу міністр харчової промисловості Молдавської РСР, перші секретарі Тираспольського і Бельцівського міськкомів партії, директори великих підприємств і командири управлінь МДБ на місцях.
Але нескромна чарівність підпільного буржуа, що настільки не вписувалася в післявоєнну радянську дійсність, зіграла фатальну роль. До того ж Павленко, як і всі аферисти, страждав манією величі: під час обшуку у нього виявили генеральські погони – він уже був готовий надати собі це звання.
«Важко зрозуміти – чи стало фальшиве життя реальним для нього? Чи вжився він настільки в свій образ, що не міг відрізнити, де реальність, а де придумана їм історія?» – задається питанням Лілін.
***
Цей матеріал опублікований в № 51 журналу Корреспондент від 25 грудня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.