У зоні АТО у бійців з'являються другі сім'ї. Там теж чекають дружини, там теж народжуються і плачуть діти.
І тільки серце визначає, якому коханню судилося жити далі – непередбачуваному військовому або звичному цивільному, пише Ольга Замірчук у №3 журналу Корреспондент від 29 січня 2016 року.
«На війні всі почуття оголюються. І ти стоїш одна-однісінька серед тисяч думок і невдоволень: нічого їсти, пенсії не платять, роботи немає, ліків немає, виїхати теж не можна – кому ти потрібен на великій землі ... Вранці обстріл, вночі обстріл, удень підвал, тому що може бути обстріл. А потім у цих колах пекла з'являється він. Не красень і не розумник. Зате добрий і сильний. Обіцяє відвезти з війни, одружитися і жити разом до останнього подиху, – розповідає Корреспонденту симпатична дівчина років 20. На її густих чорних віях збираються зрадницькі крапельки сліз. Дівчина гордо скидає їх, запевняючи: – Це емоції, а так-то вже переболіло».
Нашу співрозмовницю звуть Марина. Вона народилася і виросла в Донецькій області, в нині окупованому сепаратистами Дебальцевому. Близько року тому на перших тижнях вагітності з одним кульком у руках Марина тікала з рідного міста від війни. За вікном волонтерської маршрутки, куди наспіх набивалися люди, залишилися не тільки рідні їй місця – під гуркотом вибухів в Дебальцевому померла і її віра в чоловіків, і перше велике почуття.
Історія перша: командир батареї
Коханий Марини служив у 128-й гірсько-піхотній бригаді командиром однієї з мінометних батарей. Вони познайомилися восени 2014 року. У Дебальцевому ще тільки ходили чутки про можливе захоплення, і місто між регулярними обстрілами вело відносно нормальний побут.
Під час нашої розмови в одному зі столичних кафе Марина періодично відволікається на мобільний телефон. Плоду її кохання з ротним з мукачівської бригади недавно виповнилося два місяці. За дитиною доглядає подруга.
«Я закохалася в нього далеко не з першого погляду. Хлопці з Мукачева, м'яко кажучи, не особливо високого зросту, а мені завжди подобалися статні, тому і на [майбутнього] батька дитини я подивилася не відразу. Ми перетиналися кілька разів у місті, коли він за чимось приїжджав зі своїми хлопцями. Потім його друг став зустрічатися з моєю знайомою, і наші зустрічі самі собою почастішали», – ділиться вона.
За словами Марини, за невимушеними зустрічами і легким фліртом на тлі війни до офіцера, який був старшим на 12 років, у неї стали з'являтися почуття. На запитання про його сім'ю і життя до початку АТО військовий особливо не відповідав. Мовляв, батьки були старенькі, й обидва померли, з дружиною розлучився років п'ять тому, дітей завести так і не встиг.
«Одного разу ми потрапили з ним під обстріл. Один снаряд влучив у магазин М'які меблі біля будинку, де жили мої бабуся з дідусем. Ще кілька мін вибухнуло в сусідньому дворі. Тоді було страшно до тремтіння в колінах, я ревіла і молилася, а він вів себе стримано, обіймав мене і благав не нервувати. Говорив, що нерви – це зайве, тому що скоро ми одружимося і я повинна буду народити йому здорових богатирів», – згадує Марина.
Про зв'язок з військовим її батьки дізналися практично відразу. І відразу ж заявили, що ця людина їхнім зятем ніколи не стане. Незважаючи на слізні вмовляння, близькі Марини перешкоджали спілкуванню закоханих навіть після виїзду сім'ї з Дебальцевого. Але коли бойовики замкнули кільце навколо міста і ротний з Мукачева зник на довгих півроку, дідусь тоді ще не народженого малюка щосили став підтримувати дочку.
«У лютому 2015 року його телефон перестав відповідати. У Дебальцевому були жахливі бої, і після тривалих пошуків я вже почала миритися з думкою, що він загинув. А потім подруга порадила написати в соцмережі ВКонтакте в групі Життя солдата, що розшукується такий-то військовий. Після десятків перепостів зі мною зв'язалася 15-річна племінниця батька моєї дитини», – продовжує Марина.
Виявилося, дівчинка побачила запис у соцмережі, впізнала на фото родича і з юнацькою безпосередністю вирішила дізнатися, навіщо хтось розшукує її дядька. Племінниця ротного розповіла, що з Дебальцевського котла він вийшов цілим і неушкодженим, зараз готується втретє стати батьком і жодного разу не згадував про якусь там Марину.
«Дівчинка дала мені в підсумку його телефон. Я набрала, розповіла, що народила. Він відповів: «Не знаю, від кого там із сєпарів ти могла залетіти. Вибач. Бажаю вдачі, хай дитя росте тобі на радість». Сказав, і всередині у мене ніби щось обірвалося: ну як можна було виявитися такою ідіоткою? Ніяк не збагну, чому вірила йому і як так усе могло статися ... що мій сильний і добрий вів подвійне життя, а я залишилася одна в незнайомому місті з дитиною на руках», – підсумовує Марина.
Часу на тривалі бесіди у Марини немає: треба поспішати до малюка. Ім'я та прізвище його навмисне не називає: каже, що той, хто розбив їй серце, не гідний мати можливість навіть випадково щось дізнатися про це.
Історія друга: кохання в дурдомі
З 25-річною Оленою з Київської області доля зіграла любовну мелодраму з точністю навпаки. Поки Олена чекала з АТО свого мобілізованого нареченого, він підписав контракт і знайшов собі на Донбасі нове кохання.
«Про те, що відчуває дівчина, коли за кілька місяців до весілля хлопцеві приходить повістка, складно розповідати. Я ридала, благала його щось придумати, просила батька з ним поговорити. У відповідь чула: «відслужу рік, навесні повернуся, влітку зіграємо весілля», – розповідає Олена.
Нареченого розподілили в батальйон однієї з аеромобільних бригад, яка вже багато місяців стоїть в Костянтинівці Донецької області. Саме в цьому місті, за її словами, хлопець і знайшов собі військову наречену.
«Рота мого хлопця стояла в покинутій психіатричній лікарні. Цю позицію вони так і називали –дурка або дурдом. Спочатку скаржився, що немає бойових виїздів, робити, крім вартування і прибирання, особливо нічого. А потім його відправили в район донецького аеропорту на виїзд, і наречений повернувся іншою людиною: став говорити, що залишився б і далі воювати, що Донбас став йому якось ближче і рідніше», – продовжує Олена.
За годинами sms-листування і розмов по мобільному вона не відразу помітила справжню причину бажання залишитися на війні. Цілий рік своєї служби наречений не показував виду, що весілля може бути скасоване: у відпустку приїжджав додому, вони навіть купили обручки.
«Тим часом у Костянтинівці його вже чекала інша наречена. Він регулярно ночував з нею і її батьками в одній квартирі, був вхожий у дім і вже встиг зробити пропозицію. Що прикро: у нас заручини сталися самі собою, мовляв, давно зустрічаємося, давай одружуватися. А дівчині з Донбасу він зробив пропозицію з каблучкою і міні-оркестром з військових», – ділиться Олена.
За словами дівчини, якби не один дзвінок «з того боку барикад», вона б стерпіла бажання підписати контракт і далі чекала б коханого. Військова наречена зателефонувала цивільній, як виявилося, не для бруду і лайки – вона розповіла історію їхнього фронтового кохання і попросила Олену дати можливість хлопцеві зробити самостійний вибір.
«Знаєте, мені б хотілося назвати її коханкою або якимось іншим образливим словом. Але, з огляду на те, що вони на той момент уже фактично жили разом, ще неясно, ким у цій історії була я сама. Військова наречена розповіла мені, що зовсім недавно дізналася про моє існування, інакше не посміла б чіпати чуже. Розповіла, як мій – або, точніше, її – хлопець домовлявся з караулом, щоб сходити з нею в піцерію недалеко від дурдому. Казала, що кілька разів під страхом розстрілу була в розташуванні, і ревіла в трубку, запевняючи, що не знає, як зможе жити без нього. Я слухала і теж ревіла. А через пару днів він зателефонував і сам мені все розповів зі ще більшими подробицями. Ну що сказати? Вони, по-моєму, вже мали побратися. Я відпустила його і щиро бажаю їм щастя», – каже Олена.
Історія третя: розведений розвідник
Фронтове кохання і педантичні ситуації з подвійним життям самі військові коментують неохоче. Свої вчинки пояснюють просто: мовляв, важко стримуватися, коли не знаєш, чи залишишся завтра живий.
Вони наголошують, що насправді багато дівчат першими виявляють увагу до солдатів. Хтось просто хоче виїхати з неспокійного Донбасу і сховатися за широкими плечима військового. Хтось усвідомлює, що у людини в погонах є мирне життя, і просто насолоджується спільно проведеними годинами.
Як показує практика, подвійне життя вкрай рідко з'являється на тлі реальних бойових дій. Навряд чи хтось розповість історію про кохання з донецького аеропорту, Саур-Могили, Іловайська або котла під Дьяковим. Час на стосунки у солдатів, як правило, з'являється в період перепочинку – у місцях тривалої дислокації їхніх батальйонів у сірій зоні АТО.
«Раніше я міг тільки чути історії про те, як дівчинка зі Слов'янська закохалася у військового з 95-ї бригади, тому що вони довго стояли на Славкурорті, або про те, як доброволець з Айдару одружився на дівчині зі Щастя, тому що в цьому місті розташовувався батальйон. І ніколи мені не приходило в голову, що і свою долю я теж знайду в АТО. Будучи, щоправда, одруженим і з дитиною – але яка вже різниця?» – розповідає на правах повної анонімності військовий розвідник.
Його історію Корреспондент вперше почув близько року тому, після великого теракту в мікрорайоні Маріуполя Східний. У січні 2015-го бойовики обстріляли масив з установок залпового вогню Град, загинули десятки мирних жителів, більше сотні отримали поранення.
«Свою долю» одружений військовий з дитиною зустрів у кафе в Маріуполі. Вона сиділа у спільній компанії друзів-волонтерів і раділа, що змогла особисто передати військовим допомогу від небайдужих українців.
«Вона виглядала набагато молодше за свої 25. Невисока на зріст, з пишними формами, довгим волоссям й абсолютно дитячим обличчям. На перший погляд, наївна і добра, в дійсності ж – з характером і непритаманною жінкам жорсткістю», – розповідає про кохану розвідник.
Їхні стосунки розвивалися в геометричній прогресії: з Дніпропетровська вона стала їздити в Маріуполь кожні вихідні, потім тимчасово залишила бізнес сестрі, зняла квартиру в центрі і щовечора стала забирати його зі штабу АТО.
«Користуючись становищем, я став раз на тиждень на цілий день без ночівлі приїжджати в місто, а в будні, якщо був на базі, їхав тільки на ніч. Вона приїжджала на машині за північ, а до шостої ранку доставляла мене назад у штаб. Нам пощастило, і за час наших стосунків я лише кілька разів йшов на завдання, а решту часу перебував у розташуванні. Я і сам не помітив, як став рідше телефонувати додому, а потім і від відпустки відмовився, хоча знав, що вдома мене дуже чекають рідні», – продовжує військовий.
Про дружину і дитину новій коханій розвідник не розповідав. За його словами, спочатку не надавав їхнім стосункам серйозності, потім боявся втратити, тому що сам закохався і тому що знав: такої відданості стосовно себе він не зустрічав ніколи в житті.
«Все, як і годиться, вирішив випадок. Ми були разом уже півроку, й одного разу я попросив її випрати мені форму, тому що вранці у мене планувався виїзд. Забув у кітелі мобільний телефон, вона витягла його, і в її руках мобільник задзвонив з підписом абонента Доця. Мовчки принесла телефон, ніяких істерик і криків. Зібрала речі, сіла в машину і поїхала назад до Дніпропетровська», – каже розвідник.
Зараз він на дембелі: розлучається з дружиною і всіма силами намагається налагодити стосунки з дівчиною, яку обдурив. Втім, військовий визнає: у цій історії навряд чи буде щасливий фінал.
***
Цей матеріал опубліковано в №3 журналу Корреспондент від 29 січня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.