Корреспондент побував у фонді допомоги бездомним і дізнався, що приводить людей на вулицю.
Немолодий бритоголовий чоловік у чорній шкіряній куртці і темних окулярах рішуче підходить до дівчини, пише Юліана Скібіцька у №4 видання від 5 лютого 2016 року.
«Я, отже, з журналістами домовився, вони під'їдуть і зробимо зйомку. Я ж військовий, розповім їм, як Луганськ охороняли, –чоловік каже невиразно, але наполегливо, і перебити його немає ніякої можливості. – Сьогодні вирішив одягнутися в бомжа, чого зайвий раз формою світити. Ну нічого, вони мені посвідчення зроблять, отримаю свої пільги. Війна взагалі закінчиться через вісім років. Ось як Порошенко піде, так і закінчиться. Але у мене не закінчиться – мені ще п'ять років воювати за контрактом».
У цій історії, на перший погляд, немає нічого незвичайного. Ось тільки чоловік, як ніби втік з 90-х – не ветеран АТО, а міський божевільний. Місце, де ми перебуваємо – фонд допомоги бездомним Соціальне партнерство. А дівчина – прес-секретар фонду Юлія Бабій. На прощання вона тисне своєму співрозмовнику руку і бажає миру – це завжди актуально.
Таких фантазерів, як цей, у центрі – кожен другий з 300 щоденних відвідувачів. За 17 років роботи фонду через нього пройшли тисячі бездомних. Мало хто ділиться своєю історією, хоча майже у всіх вона однакова – втратив документи, вигнали із сім'ї або ж потрапив в лапи квартирних аферистів.
Бездомні приходять насамперед погрітися, поїсти, одягнутися, подивитися телевізор. Зрідка – почитати книжку. Потреба в розмові – не головне, та й за чаркою на життя не поскаржишся, адже у фонді заборонений алкоголь.
Для багатьох безпритульних фонд став в якомусь сенсі домом. Деякі приходять сюди щодня вже десять років. Інші відновлюють документи і намагаються повернутися до нормального життя. Найчастіше вони знову повертаються після невдалих спроб соціалізації. Тільки бажання щось змінювати й азарту в очах уже немає.
Шлях під дахом
Ми йдемо порожніми коридорами центру. Вони ніби переносять тебе на 25 років назад у радянський піонертабір або дитячий садок. Такі ж зелені стіни з візерунками, старі меблі і рипучі двері. Єдине, що повертає до реальності – запах. До характерного «аромату» бездомних швидко звикаєш. А ось інший, їдкий і нудотний, постійно б'є в ніс, його неможливо позбутися або не помічати.
«Це кварцування, – пояснює Юлія. – Ми проводимо його тричі на день. Але цей запах швидко вивітриться, ми просто прийшли відразу, як все закінчилося», –додає вона, як ніби вибачаючись.
У вестибюлі центру кварцування вже майже не відчуваєш, зате запах бездомних сильнішає. Тут їх найбільше, звідси кожен прихожанин, як зрідка називають своїх підопічних співробітники, починає шлях по фонду.
За медкабінетом – душ і кабінет для дезінфекції. На другому поверсі – перукарня і пункт видачі одягу. За одягом приходять не тільки бездомні, а й переселенці, і пенсіонери. Кожному видають по екземпляру чогось – наприклад, одну куртку, одну пару взуття, одні штани. Через три місяці їх можна поміняти.
Біля вестибюлю, або, як кажуть у центрі, ресепшену, розташований зал відпочинку. Він нагадує сільський клуб, де навіть показ старого фільму збирає аншлаг. Ось і зараз усі місця зайняті. У центрі залу телевізор, по якому йде серіал. Поруч на тумбочці – м'які іграшки, а над нею – великий православний хрест. Фоном грає Мурка.
Миролюбну атмосферу перериває різка сварка. Молода людина в кепці і з бейджиком охоронця центру хапає за шкірку типового колишнього в'язня: «Ти шо робиш, чуєш ти, ти шо робиш? А ну прибрав куртку, ти що не бачиш, що тут місця для інвалідів? Ти у нас інвалід чи що? Сів на місце, або зараз виведу!». Той відмахується. «А може я інвалід», –намагається він сперечатися, але швидко здається і зі словами: «Ну добре, добре, начальнику», сідає на інше місце.
- Це ваш співробітник?
- Ні, це теж бездомний. Він перебуває в групі порядку – це приблизно 20 осіб, які добровільно виконують у центрі різну роботу, – розповідає Юлія.
Молодий охоронець з приємними рисами обличчя чисто одягнений, на вигляд йому не більш ніж 25 років. Бездомного в ньому не видає нічого. У залі ж добрих дві третини людей – з пропитих обличчями і грубими голосами. Це вже не приховаєш чистим одягом і новою стрижкою.
Бездомні незграбно, по-дитячому прикривають обличчя від камер. Неголосно матюкаються. Як каже Юлія, деякі бояться, що їх побачать рідні. Але більшість керується почуттям гордості. «Кажуть, ми ж не мавпочки, щоб нас знімати», – пояснює вона.
Втім, камер бояться не всі. До нас підходить жінка похилого віку. Вона одна з тих, кого незвично бачити в такому місці. Акуратний одяг, нафарбовані губи, манікюр і каблучка на пальці.
- Ви хоч мені покажіть, як я вийшла. Тут на вашого хлопчика всі лаються, а я, навпаки, хочу, щоб мою фотографію надрукували. Може, старші діти побачать.
Жінку звуть Ніна Петрівна. У фонд вона ходить уже десять років, знає всіх відвідувачів і, зважаючи на все, вважається старожилом. Охоче підтримуючи розмову, вона все-таки ухиляється від прямих відповідей на питання, чому вона тут. Все, що вдається зрозуміти, – її старші діти в Росії, а зв'язатися з ними немає ніякої можливості. Юля передбачає, що Ніна Петрівна сама росіянка і у неї немає українського паспорта.
Ніна Петрівна докладно скаржиться Юлі – каже, що раніше у фонді було краще. Тепліше і душевніше.
- А зараз що за народ пішов! Злі все, хочуть вчепитися в горло комусь, матюкаються. Я сама буває мат загну, а потім думаю – Ніна, Ніна, що ж ти робиш. Не ті нині люди пішли, ох, не ті.
У світі ілюзій
Паша живе у фонді півтора місяці. Він зразковий бездомний. Працює в бібліотеці, завжди чисто одягнений, з вищою освітою. А ще охоче йде на контакт.
- Я до 2014 року працював в одній великій компанії. Менеджером. А потім почалися політичні проблеми в країні і мене звільнили. Що я робив два роки? Відпочивав. У мене було багато грошей, я ні в чому собі не відмовляв і навіть вів трохи аморальний спосіб життя.
Паша розповідає свою історію гладко і без запинки. У кінці минулого року у нього вкрали пакет з документами – паспортом і закордонним паспортом, у якому стояла мультивіза. Але прийшов сюди Паша не тому. А тому, що йому хотілося зрозуміти психологію бездомних у центрі.
Фото Дмитра Ніконорова
Паша живе у фонді півтора місяці
- І знаєте, що я зрозумів? Контингент тут, звичайно, не дуже. Вони ж не хочуть нічого створювати. Вони приходять сюди, отримують їжу та одяг, і цього їм достатньо. Їх влаштовує таке життя. Виходить, вони як паразити. Я цього не розумію, це неправильно. Так не має бути.
Про те, як бути не повинно, Паша розповідає довго, раз у раз йдучи від моїх запитань у галузь міркувань про перевиховання безпритульних. Паша гордо каже, що він може піти звідси в будь-який момент до друзів, якими набитий увесь Київ. Тільки ті документи, які вкрали, друзі зробити не можуть – тому Паші доводиться перебувати тут. Незважаючи на свою комунікабельність, у центрі він тримається окремо від усіх.
- Як я можу з ними спілкуватися, якщо одного разу я залишив телефон на тумбочці, а через кілька хвилин його вкрали? – обурюється він. –Я не можу спілкуватися з таким контингентом. Ми з ними різного рівня.
- І не гидко вам серед таких людей?
- Я для себе вирішив, що я повинен переглянути свій спосіб життя і зрозуміти, що потрібно поміняти. Може, цей підхід допомагати бездомним – неправильний? Може, я залишуся тут працювати і як менеджер думатиму, як змінити цю систему. Але якщо мені набридне – піду.
- А як же документи?
- Їх зроблять мої друзі.
- Але ви ж самі сказали, що друзі не можуть їх зробити.
- Вони не можуть, тому що я їх про це не прошу.
Він плутається в поясненнях і його розповідь все більше нагадує вигадку. Паша не схожий на великого менеджера або благородного місіонера. Швидше за все, він сам придумав собі цю роль і повністю вжився в неї, щоб відволіктися від бездомної реальності. Не дарма ж він постійно називає бездомних «контингентом». При цьому Паша, як й інші члени групи порядку, точно так само миє туалети.
Пашина причина приходу в центр – втрачені документи – одна з найпоширеніших. Але більша частина відвідувачів опинилася на вулиці через сімейні конфлікти. Чоловіки, як правило, говорять, що самі пішли, залишивши квартиру і все майно дружині та дітям. Жінки про відхід з будинку намагаються не розповідати. Для них це важка психологічна травма.
«Жінка рідко визнає, що її вигнали з дому, – розповідає соцпрацівник центру Олена Перяєва. –Я пам'ятаю тільки одну, яка не приховувала, що сама пішла жити на вулицю. Вона жила під балконом свого будинку і коли її просили повернутися додому, говорила, що їй так краще. Що вона тепер вільна і може робити все, що захоче».
Перяєва працює в центрі всі 17 років його існування і психологію відвідувачів знає чудово. Такий тип пустельників, які свідомо йдуть на вулицю, зустрічається рідко. Бездомне життя затягує вже потім, і вибратися з нього вдається одиницям.
Вадим Кваша один з тих, хто зміг розірвати замкнуте коло вулиці. Ще в шкільному віці до нього повернулася мати, яка довго сиділа за ѓратами. Методи виховання у неї були своєрідні. За забруднений одяг Вадима чекало покарання – дві доби без їжі під замком у сирому погребі. Хлопчик неодноразово тікав від такого життя, але мати його розшукувала і люто била. Вадим згадує, що після таких побоїв він десять днів не міг сісти на стілець.
Коли йому було 13 років, мати зібрала його речі і вигнала на вулицю. Рідний батько був інвалідом і жив в іншому місті, бабуся і дідусь жили ближче, тому хлопчик влаштувався у людей похилого віку. Вадим старанно вчився і допомагав по дому, поки через два роки не з'явилася мати. Вона офіційно відмовилася від материнства, щоб Вадима забрали від родичів до притулку.
Батько розповів хлопцеві, що Вадим не був єдиною дитиною в сім'ї: у нього був брат-близнюк. Тоді стало зрозуміло, за що мама відсиділа термін.
«Вона задушила мого брата-близнюка за те, що він плакав. Прямо в лікарні. Це зафіксувала камера спостереження», –згадує він.
У 20 років Вадим переїхав до Києва. Фонд допоміг йому отримати прописку і всі документи для роботи. Зараз він працює вантажником, вирішив іти вчитися в Херсонське морехідне училище. Мріє влаштуватися на морські рейси офіціантом.
Дитячий світ
«Молоді люди, у нас тут не шарашкіна контора. Торговельні відносини – за ворота!» – тон Перяєвої не терпить заперечень, і пара бездомних замовкає. Так розмовляють з дітьми в піонерському таборі – суворо, але м'яко, щоб не образити дитину. Бездомні і справді дуже схожі на дітей.
«Через те, що вони довго перебувають у режимі виживання, вони втрачають потребу розвиватися, створювати щось. Занадто багато сил витрачається на турботу про задоволення найпростіших бажань – поїсти, поспати. Тому для багатьох велика радість – це отримати щось безкоштовно», – каже Перяєва.
Як і дітей, бездомних ображає зневага до їхніх проблем. Вони можуть не просити допомоги, але їм важливо, щоб їх сприймали всерйоз.
Перяєва завжди готова прийти до них на допомогу і допомогти повернутися в соціум, але це виходить рідко. Багато хто приходить до центру за миттєвою підтримкою. Бездомні дуже не люблять планування, і перспектива світлого майбутнього їх не радує.
Відсоток людей, які пройшли курс відновлення особистості і повернулися до нормального життя – близько 5%
«Відсоток людей, які пройшли курс відновлення особистості і повернулися до нормального життя – близько 5%, – зітхає Перяєва. – Більшість знову повертається до бродяжництва, неспроможна відмовитися від колишнього життя. Бездомні – це люди з неблагополучних сімей, де їх не навчили будувати гармонійні стосунки, піклуватися про оточення, боротися з труднощами. Часто до них ставляться досить упереджено. Їм важко шукати роботу і будувати нормальне життя в суспільстві, де їх зневажають і не вірять у них».
У дружбу між бездомними Перяєва не вірить, хоча каже, що все-таки вони допомагають один одному.
- А кохання?
- Я не можу назвати це кохання, хоча відносини між чоловіком і жінкою можуть бути. Ну відчинить він їй двері, ну ходять вони під руку. Але це все. Сім'ю в тому розумінні, в якому вона повинна бути, вони не можуть побудувати. Та й ми в центрі фізичні прояви кохання не заохочуємо. Люди бувають різні, і хтось міг пережити серйозну травму розриву, яка і привела на вулицю. Тому ми не забороняємо, але всі обійми, поцілунки – за ворота.
На прощання ми заходимо в їдальню, де сьогодні на обід – борщ і чай. Бездомні похмуро і швидко їдять. Один з одним розмовляють одиниці.
- Так, твою мать, я ж тобі сказала не знімати!
- Свєто, ти чого матом лаєшся? – відразу ж реагує охоронець. – А ну припинила швидко!
- Сашо, – довірливо шепоче охоронцеві Ніна Петрівна. – А ти знаєш, ким раніше Свєтка була? Головбухом. Голов-бу-хом.
Ніна Петрівна вимовляє свою фразу змовницьким тоном, в її вустах вона звучить якось непристойно. Так діти говорять своїм вожатим, що, мовляв, Свєтка з третього загону на дискотеці танцювала з хлопчиком, а потім вони сховалися за туалетом.
У Свєтки з дитячого табору ще все попереду, а ось до Свєтки з фонду за інших обставин зверталися б по імені й по батькові. Але тут і зараз у неї є тільки гарячий борщ, стара куртка і серіал по телевізору. І для Свєти це важливіше, ніж минуле головбуха.
***
Цей матеріал опублікований в №4 журналу Корреспондент від 5 лютого 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.