ГоловнаУкраїнаВсі новини розділу
 

Коли будинок – зона. Розповідь екс-наглядача про життя колонії

Корреспондент.net, 19 лютого 2016, 13:32
0
641
Коли будинок – зона. Розповідь екс-наглядача про життя колонії
Фото: АР
У в'язницях України триває своє життя, до якого, вийшовши на волю, багато хто воліє повернутися знову

Багато ув'язнених в Україні не уявляють свого життя за межами в'язниці.

На волі у них немає нічого, тоді як за ѓратами є друзі, робота, місце в ієрархії і навіть сім'я. Про життя «постійних клієнтів» зони Корреспонденту розповів наглядач колонії на Волині, пише Ольга Замірчук у №5 журналу від 12 лютого 2016 року.

Невелике містечко Маневичі Волинської області в минулому році стало справжньою зіркою українських новин. Тут розташоване найбільше родовище бурштину, на незаконному видобутку якого, як виявилося, багато років заробляли місцеві бізнесмени.

Однак бурштин – не єдина фішка райцентру. Тут працює Маневицька виправна колонія № 42, куди багато ув'язнених повертаються за власним бажанням.

Після тривалого відсиджування найчастіше людям нікуди йти – на волі у них немає ні рідних, ні друзів. Такі хлопці заходять у найближчий ларьок, влаштовують там розбій, отримують новий термін і повертаються в свою справжню сім'ю – в тюрму, де їх по-своєму цінують і люблять.

Такі історії не рідкість і в інших виправних установах.

Розібратися в деталях тюремного життя Корреспонденту допоміг колишній наглядач Маневицької колонії. Колись він працював тут, потім добровільно мобілізувався в АТО. Зараз чоловік знову звикає до мирного життя, і на правах повної анонімності погоджується трохи підняти завісу «того боку колючого дроту».

Корреспондент наводить його розповідь від першої особи.

Місто в місті

У нашій колонії, як і в інших схожих місцях, є своя тюремна ієрархія. Незалежно від того, хто начальник колонії або навіть всієї Пенітенціарної служби, життя «за поняттями» тут йде своєю чергою. Людям зі звичайного життя місцеві закони краще не намагатися зрозуміти. Як і місцевий жарт – «закохатися в тюрму і померти».

Просто деякі речі повинні знати тільки люди певного кола. Якщо їх будуть знати всі – коло автоматично розширюється, межі розмиваються, а це вже нікому не треба. В'язниця – це свій світ, держава в державі, місто в місті.

На зоні всі один одного знають, і багато чого тут відбувається за принципом сарафанного радіо: «Ти в якому році сидів? А хто тоді начальник колонії був? Я теж тоді сидів, правду кажеш, сідай з нами», – ось звичайний діалог під час знайомства в колонії.

У Маневичах все побудовано за класичним принципом виправної установи: є бараки, приміщення для адміністрації, місця, де працюють ув'язнені. За рішенням суду, в'язнів також можуть відправити на вільне поселення або, як це ще називають, на поселення соціальної реабілітації. По суті, це ті самі бараки, але з поліпшеними умовами і більш вільним графіком.

Для решти ув'язнених колонія ділиться на «криту» і просто бараки. Переважно покарання відбувають за розбої, торгівлю наркотиками і вбивства. За останньою статтею якраз і сидять на «критій». «Крита» – це в'язниця у в'язниці, камери суворого режиму всередині колонії.

Кохання у бараці

Для багатьох в'язнів колонія стає не те що другим, а навіть першим домом. На волі вони бувають нікому не потрібні, їх по той бік ѓрат ніхто не чекає. Зате у в'язниці кожен ув'язнений займає своє місце, виконує свою роль, кожного по-своєму цінують і люблять.

В нашу колонію всі потрапляють, як мінімум, з другим терміном. Тому люди тут у самому прямому сенсі слова продовжують жити в зоні.

Найдушевніші історії в бараках, звичайно ж, про кохання. Побудувати сім'ю, перебуваючи в колонії, досить легко. У Маневичах ув'язнені шукають дружин за допомогою листування, або ж дівчата самі знаходять в'язнів у поселенні.

Дівчаток, які переходять з рук в руки від одного зека до іншого, на жаргоні називають «замазурами». Часто буває, що місцева дівчина з не найбільш приємною зовнішністю розуміє, що може вийти заміж хіба що за зека. Тоді вона сама приходить в поселення, шукає там пригод і завжди знаходить їх.

Потім в'язня випускають, і він говорить їй, мовляв, вибач, кохання минуло. А «замазура» шукає собі нового ув'язненого – і так до переможного кінця. Або до нескінченності – тут вже кому як пощастить.

Але бувають історії і повністю протилежні. У колоніях часто грають весілля, і дуже часто це буває за великим коханням. Є ж люди, які загриміли через свою дурість, усвідомили все і готові будувати сім'ю. Вони знаходять дружин за допомогою листування через газети, дівчата приїжджають до них на короткі побачення, а потім виявляється, що кількох годин замало, та й фізичного контакту немає, тому такі пари приймають рішення одружитися.

Якщо ув'язнений перебуває в офіційному шлюбі, то вони з дружиною періодично мають право на побачення, яке може тривати до трьох діб. Щоб отримати дозвіл на таку зустріч, в'язень повинен добре поводитися, не порушувати дисципліну і не вступати в конфлікти з адміністрацією. Я особисто знаю не одну сім'ю, яка народилася в бараці, а тепер з дітьми повноцінно живе на волі.

За поняттями

Наглядачів і співробітників в'язниці у нас прийнято називати «адміністрацією». Далі йде ієрархія стосовно тих, хто сидить.

Тих, хто користується повагою серед ув'язнених й адміністрації, називають «смотрящими». У кожного з таких людей є «коні»: праві руки, шістки, помічники – кому як більше подобається. Це ув'язнені, які сидять «на шухері».

Наступна каста – «козли». Так називають людей, які працюють на адміністрацію. Вони залучені до роботи в самій в'язниці – такі люди можуть бути пекарями, банщиками, комірниками. Найнижче місце в тюремній ієрархії займають «пі*ари». Це занепалі зеки, які не мають поваги ні по той, ні по цей бік ѓрат.

У всіх колоніях у світі є свої неписані закони. Це, мабуть, єдине, що збігається з тією тюремною романтикою, про яку розповідають у фільмах і книгах. Зона в Україні вже не та, яка була, скажімо, в 90-х. Зараз баланс сил серед ув'язнених не завжди зберігається.

Якось до нас в колонію привезли бувалого в'язня-бандита з Луцька. Він зайшов в барак, і почув, як грає пісня «18 мне уже». Тоді бандит підійшов до наглядача і сказав: «Або виводьте мене звідси, або я буду «розкриватися» [різати собі вени]». Просто він мав за плечима не одну «ходку», і не міг дозволити собі, згідно з тюремними законами честі, сидіти разом з незрозумілим контингентом ув'язнених. Цього в'язня у підсумку перевели в інший барак. Але такі, як він, в сучасних колоніях – скоріше, виняток, ніж правило.

А ще в колоніях відбуваються по-справжньому дивовижні історії. В АТО зі мною служив Серьога. Зі своїх «близько 50» майже половину життя, а саме 22 роки, він провів на зоні. Там же долучився до релігії, ставши військовим капеланом. Серьога не соромився своїх термінів, часто розповідав про життя в колонії. Він говорив, що помилки роблять всі, і відповісти за скоєне ще теж потрібно вміти.

Я любив заступати з Серьогою на блокпосту в караул. Пам'ятаю, стояли ми на позиції у двох десятках кілометрів від Донецька, і до нас періодично підходили місцеві жителі. Вони говорили йому, мовляв, ти ж капелан, тобі не можна вбивати. І Серьога відповідав: «А я вбивати не буду – буду стріляти тільки по ногах».

Потім місцеві починали нарікати, що їх ніхто не захищає, війна постукала в їх будинки і т. д. І Серьога з посмішкою показував свій паспорт: «Бачите, де народився? А ось і прописка. Я з Горлівки! І приїхав вас захищати». Такі люди, як Серьога, насправді, дуже показові. Адже далеко не всі можуть повноцінно жити і на зоні, і за її межами.

***

Цей матеріал опублікований в №4 журналу Корреспондент від 5 лютого 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Загрузка...

Корреспондент.net в соцмережах