Корреспондент вирушив разом зі сталкерами до забороненого міста Прип'ять.
Найкращий час для переходу смуги з охороною в Зону відчуження Чорнобильської АЕС – пів на першу ночі, пише Іван Морозовицький у №16 видання від 22 квітня 2016 року. Тоді нічна зміна поліції ще тільки заступає на КПП і зайнята прийняттям справ, а вечірня збирається йти, і тому саму смугу рідко обходять патрулі.
Йти потрібно в повній темряві, орієнтуючись лише по сигналу від навігатора, що тьмяно мерехтить серед лісу. Найбільша проблема тут – гілки, які абсолютно не видно. Дерева тонше руки неможливо розглянути в хащах, і ми постійно натрапляємо на низькі ялинки, а гострі гілки лізуть в очі. Пересуватися доводиться зігнувшись і необхідно постійно прислухатися, чи не наближається патруль.
Особливо висока ймовірність нарватися на поліцейських у п'ятницю, коли сталкери вирушають у Зону, щоб побродити там на вихідних і до понеділка повернутися на роботу. В охороні Зони це чудово знають, відповідно більшість хапається вже на етапі перетину лінії колючого дроту. Тим більше що багато хто намагається доїхати до КПП на маршрутках, а місцеві жителі давно звикли повідомляти охороні про чужих людей з рюкзаками. Тому більш забезпечені сталкери відразу наймають машину, щоб доїхати до периметра Зони.
Люди і звірі
Нарешті ми біля периметра. Перед нами – переорана смуга і невисокі стовпчики, на які намотаний поржавілий колючий дріт. У багатьох місцях видно, що його відгинали і різали, щоб пролізти. Мабуть, паркан дуже рідко ремонтують, подолати його нескладно.
Але ось за дротом починається довге поле, переоране глибокими траншеями. І йти знову треба в повній темряві. Сталкери називають його «полем вивихнутих гомілкостопів». Для багатьох шукачів пригод поїздка в Зону закінчувалася прямо за парканом: після невдалого падіння друзям доводилося нести їх назад. А рухатися треба швидко – на полі часто ходять патрулі.
Коли ми переходимо відкритий простір, у кущах кілька разів загоряється світло. Ми падаємо, відповзаємо до найближчого чагарнику і чекаємо появи наряду охорони. Хоча поки що все спокійно. Ймовірно, це були такі ж сталкери, які побачили нас і зачаїлися. Поруч на КПП працює великий трансформатор, і його звуки приглушують наші кроки. У підсумку ми швидко вибираємося на асфальтовану дорогу.
У Зоні найбезпечніше пересуватися лісовими стежками і просіками. Але якщо йти вночі, то швидкий шлях – основна дорога, яка йде від в'їзду до самої станції і Прип'яті. Це набагато швидше, хоча і небезпечніше. Головне – озиратися, оскільки патрулі на машинах їздять усю ніч.
Першу машину зустрічаємо там, де дорога перетинає велику просіку, через яку проходить лінія електропередач. Швидше за все, дроти давно не ремонтувалися, і тому по них постійно пробігають статичні розряди, що нагадують вночі невеликі блискавки. Машина з'являється раптово з-за повороту, і нам нічого не залишається, як кинутися в найближчий кювет і втиснутися в землю, щоб нас не помітили.
Далі перед нами головна перешкода Зони – річка Уж, яка тягнеться через усю територію відселення. Через неї тут – лише один міст, де, звичайно ж, стоїть додатковий КПП. Сталкерам доводиться форсувати водну перешкоду.
Існує кілька відомих бродів з невеликою глибиною. Ми прямуємо до одного з них. Для цього проходимо через залишене село. Тут також не можна йти зі світлом – охорона часто влаштовує засідки в будівлі старої сільради, яка збереглася краще за всіх. Але сьогодні в її вікнах тихо, і ми проходимо далі.
За селом починаються чагарники листяних дерев й осоки, яка пробивається серед озер. Блукаючи між ними, наша група виходить до берега річки. Сам Уж не дуже великий, але цієї весни він розлився через дощі, і тому глибина броду, який раніше був по коліно, тепер сягає півтора метра. Переходити потрібно в пітьмі – тільки починає світати. У річці – швидка течія, вода дуже холодна, від неї йде пара.
Після броду наш шлях пролягає по величезних просіках, зроблених для ліній електропередач. Лінії обслуговували загоризонтну радіолокаційну станцію Дуга, багато з них уже не діють, але просіки все одно вирубують, і по них завжди можна пройти, щоб не блукати по лісі.
Саму Зону за минулі після аварії 30 років поглинули соснові ліси. Бетонні дороги, по яких постійно не їздять, стали просіками або стежками, а на стежках виросли величезні дерева. Цими лісовими дорогами ходять звірі і кінні патрулі. Коли світає, ми чуємо стукіт копит і швидко ховаємося – але на дорозі з'являється сім'я лосів, а не патруль. Великий самець довго стоїть, вдивляючись у ліс, тому ми встигаємо сфотографувати його.
Сигнал з минулого
Нарешті, до десятої ранку ми підходимо до Дуги. Станція являє собою близько десяти щогл висотою понад 100 м. В епоху холодної війни вона мала стежити за пусками балістичних ракет з іншої півкулі Землі. А оскільки станція споживала величезну кількість енергії, то її і побудували біля нової АЕС.
Після аварії на антени осів радіаційний пил, який спотворював сигнал, тому станцію вже не могли нормально використовувати. А незабаром закінчилося і протистояння між СРСР і США, тому такі об'єкти стали взагалі непотрібними.
Фото Мандрослава Богача
Після аварії РЛС Дуга не могла нормально працювати
Зараз Дуга – це просто антени посеред лісу. Поруч – тільки руїни казарм, у них можна сховатися від охорони станції, яка періодично обходить периметр, в основному для того, щоб мисливці за металами не розпиляли її остаточно. Проте частина резонаторів уже безслідно зникла. Ми йдемо перечікувати світловий день недалеко від Дуги, оскільки підніматися туди небезпечно.
Поруч розташована станція зворотно-похилого зондування Коло. Ще кілька років тому вона дійсно була колом з металевих резонаторів навколо центральної будівлі. Але тепер усі резонатори розпиляні й акуратно складені. Мабуть, незабаром за ними приїдуть мисливці за металом. Усередині головної будівлі також все вивезено, залишилися тільки великі шафи, в яких раніше стояла обчислювальна техніка радянського зразка.
Майже всюди в районі Дуги радіаційний фон у межах норми. Тільки в окремих місцях, де випадав пил з реактора, показники набагато вищі. Коли починає темніти, ми виходимо до станції, щоб піднятися нагору. Але там ми бачимо охорону і лісом виходимо на дорогу до Прип'яті.
Це активна магістраль, оскільки по ній їздять машини на Чорнобильську станцію. До першої години ночі ми постійно ховаємося від автомобілів і автобусів, що везуть працівників на нічні зміни. Зліва від нас тягнеться Рудий ліс – кілька квадратних кілометрів рослинності, на яку випали сильні радіоактивні опади. Всі дерева тут померли в лічені дні. Потім їх викорчували і закопали на могильниках, а тепер там виросли молоді сосни, хоча земля досі випромінює радіацію.
Ми намагаємося йти ближче до вогнів енергоблоків ЧАЕС, хоча там більше шансів бути поміченими. Незабаром ми досягаємо «моста смерті» на вході в Прип'ять. За місцевими переказами, всі, хто дивився на пожежу на станції в квітні 1986 року, незабаром померли від позамежної дози радіації.
За мостом починається покинуте місто. Але спочатку треба подолати черговий КПП на вході. Ми обходимо його через занедбані вагони і локомотиви станції Янів – сюди по залізниці і зараз доставляють матеріали на ЧАЕС, але дуже рідко.
Місто-парк
Світанок ми зустрічаємо в одній з квартир у центрі міста. У цих будинках сталкери обладнали кілька притулків, де можна спокійно перечекати день, коли по місту ходять екскурсії і патрулі охорони. Найстаріші «явки» відомі поліції, і нелегали постійно їх змінюють, перетягуючи в нові квартири дивани. Саме хороший диван дозволяє нормально виспатися в Прип'яті.
Фото Мандрослава Богача
За багато років мародери розграбували будинки й громадські споруди Прип'яті
З ранку ми гуляємо по місту, обходячи його напівзруйнований центр, що зараз нагадує парк, і наближаємося до радіоактивного могильника на місці недобудованого мікрорайону. Він майже примикає до Янівського лиману, який з'єднується з Прип'яттю, що впадає в Дніпро.
У місті багато птахів і комах, хоча більшість дерев стоять жовтими або ще не встигли випустити нові листя. Дуже тихо, тільки далеко шумить станція, на якій у терміновому порядку доробляють укриття над зруйнованим енергоблоком. Пізніше в центрі з'являються машини охорони.
Фото ЕРА/UPG
В одному з колишніх дитсадків Прип'яті
Ми оглядаємо підвали госпіталю, де зберігається одяг з підвищеним радіаційним фоном, і йдемо в одну з висоток міста, щоб чекати до вечора. Більшість будинків у Прип'яті – порожні, там майже немає меблів, посуду та особистих речей. Батареї і все металеве також зрізано і вивезено. І явно більшість цих речей забрали не їхні господарі.
З даху будинку ми дивимося на місто, яке майже повністю заросло деревами і нагадує величезний парк. До вечора тут не запалюється жодного вогню, світиться тільки Чорнобильська станція. Ми повертаємося додому, залишаючи покинуте місто, в якому вже три десятиліття не з'являється ніхто, крім охоронців, екскурсантів і сталкерів.
***
Цей матеріал опубліковано в №16 журналу Корреспондент від 22 квітня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.