ГоловнаУкраїнаВсі новини розділу
 

У жаху війни. Як живуть діти «у сірій зоні»

Корреспондент.net, 19 травня 2016, 13:24
0
3450
У жаху війни. Як живуть діти «у сірій зоні»
Фото: Владислава Лазарева
Найбільша радість для дітей Жованки на Донеччині - спілкування зі своїми тваринами

Корреспондент побував у гостях у жителів прифронтової смуги і дізнався, як змінила війна найменших мешканців Донбасу.

«Спершу ми ходили в школу по дорозі, всипаній мінами, – розповідають підлітки із селища Жованка. – Вони прямо на асфальті лежать, треба через них переступати. Потім батьки вирішили, що через поле ходити буде не так небезпечно. А там треба слід у слід ступати і, якщо раптом бажає, сховатися ніде. Падаєш в канавку і лежиш, чекаєш, поки стихне. Можна і десять хвилин лежати, а можна і сорок...»

У селищі Жованка неподалік від Горлівки проживає близько 200 сімей. У тому числі і 11 дітей, пише Владислав Лазарев у №18 журналу Корреспондент від 13 травня 2016 року.

В цілому, за офіційними даними, у прифронтовій смузі Донецької області постійно перебуває близько 10 тис. дітей. Ще 3-4 тис. на Луганщині. Але фахівці вважають, що цю цифру можна сміливо збільшувати вдвічі. Адже багато сімей, які залишили Донбас ще на початку війни, так і не прижилися на мирній території і повернулися додому.

«Мені казали, що навіть в Опитне привезли двох підлітків. Хоча від цього селища до терміналу Донецького аеропорту рукою подати – всього лише близько кілометра», – каже координатор гуманітарної місії Проліска Євген Каплін.

«Не важливо, звідки прилетіло»

Війна розрізала Жованку на дві частини. Школа залишилася на непідконтрольній Україні території. Тому до недавнього часу хлопці ходили на навчання прямо через лінію фронту. Зараз сидять удома через чергове загострення бойових дій.

«Моя сестра має будинок на українській території, а город у ДНР, – розповідає місцева жителька Люба. – І дістається нам, відповідно, з двох сторін. Спочатку ми ще спостерігали за тим, що і звідки прилетіло. А зараз уже все одно, хто стріляє. Сил не залишилося. Є тільки втома і злість».

У більшості будинків селища вікна наглухо забиті дошками і закриті щитами, а дахи затягнуті плівкою. Місцеві жителі вже другий рік живуть як на пороховій бочці і не вірять в приказку про влучення двох снарядів в одну вирву.

 «Вчора ввечері нас знову обстрілювали, – розповідає Світлана, медсестра з Жованки. – Але нічого, живі. Коли тихо, діти на вулиці грають. Навіть гойдалки собі придумали, прив'язали до однієї з гілок «тарзанку» і каталися на ній. Але як бабахне, дітей як корова язиком злизує».

Фото Владислава Лазарева
Максим і Сашко (справа) живуть у селі Жованка, розділеному лінією фронту 

Тривалий час селище жило без електрики і води. Вибухи рознесли водопровід.

«Дощову воду збирали в каністри, а електропроводку наші мужики як змогли самі полагодили, – зітхає Світлана. – Газу немає до цього часу. Та й звідки йому взятися? Ви на труби подивіться ... Нитка газопроводу посічена осколками як решето!»

Взимку, щоб приготувати їжу і зігрітися, місцеві жителі рубали сади. Але похід «за дровами» в посадку закінчився плачевно. Житель села випадково зачепив розтяжку і загинув.

Незліченну кількість днів і ночей батьки з дітьми провели в сирих і темних підвалах – ховалися від бомбардувань. Там досі лежать купи ковдр, недогарки свічок і відра, які заміняють туалет.

«Через тьмяне світло свічок болять очі, та й на запалення легенів перехворів багато хто, –кажуть місцеві. – Багато дітей ще з зими з нежиттю, ніяк застуду не переможемо».

"Боюся вмирати"

У сусідньому селі Бахмутка (воно розташоване недалеко від сумно відомого КПВВ Зайцеве) дітей теж чимало. Як тільки я з'явився в селищі, вони оточили мене і стали навперебій розповідати про пережите.

- А наша собака від вибухів під корову ховається!

- А у нас лапами морду затуляє!

- А ще у нас є пес Малюк. Він обстріли за п'ять хвилин відчуває і тікає!

- А давайте я покажу вам своє кошеня? Його тато Сепаром назвав!

За хвилину 11-річний Едік, 12-річна Діана, 9-річна Віка і 6-річний Богдан приносять мені сірих і чорних кошенят.

- Ось, цей чорненький, його Сепар звуть! – усміхається Діана.

«У нас школа теж на тому боці, – змінює тему серйозний Едік. –Тому якийсь час ми навчалися вдома. Учитель нам дзвонив і казав, що робити. А зошити з домашнім завданням раніше перевіряла вчителька з нашого села. Але потім вона поїхала, і в цьому році ми не вчилися. А ви знаєте, що на тому боці російські підручники та п'ятибальна система оцінок? Я думаю, у нас в Україні вчитися легше ... До речі, я всюди за останній рік побував – у Києві, Красноармійську, Костянтинівці, Новолуганці. Там тихо ... Не страшно ... Можна гуляти до 11 вечора. Якщо і бахає, то десь дуже далеко».

Фото Владислава Лазарева
Діти з Бахмутки - 11-річний Едік, 12-річна Діана, 9-річна Віка і 6-річний Богдан

Батьки спостерігають, як я спілкуюся з дітьми. Кажуть, що це зараз – коли не стріляють – вони такі балакучі. А коли починається бомбування, на очах змінюються.

«Починають стріляти, і у дітей мандраж відразу ж, – зітхають бабусі. –Звичайно, вони не скаржаться. Все в собі намагаються пережити. Але потім зриваються на істерику і сльози. Едік непритомніє, якщо сильно б'ють».

Втім, при мені хлопчина тримається героєм.

«Коли сильно стріляли, я валер'янку пив, –дуже по-дорослому каже він. – Найстрашніше – прильотом. Коли не знаєш, де впаде».

Хлопчика перебиває Віка:

«А пам'ятаєш, був день, коли мами сиділи біля порога, і раптом почалася стрілянина? –округливши очі, згадує дівчинка. –Куля просвистіла поруч: фью! А ще в минулому році, коли садили картоплю, як почалося ... Ми з батьками стрибнули в яму. Тато мене прикрив, а мама була поруч. Й осколки на дерева падали. І ми, напевно, хвилин п'ять так лежали...»

- І що ти нам тоді говорила? –запитує Віку її мама.

- Що не хочу тут залишатися!

- Ти шепотіла: «Я боюся вмирати. Я не хочу вмирати ...» – тихо каже мати дівчинки і змахує сльозу.

«Ще страшно, коли військові напиваються, –знову підключається до розмови Едік. –Вони можуть збити машиною ненавмисно або починають стріляти ні з того, ні з сього. А тверезих військових ми зовсім не боїмося – вони добрі».

«Богданчику, а ти чого боїшся?» – питаю я у наймолодшого. Малюк ніяковіє, тикає носом, немов кошеня, мамі в руку, і вона відповідає замість нього.

«Він тут заїкатися став. Коли виїхали до родичів на велику землю – проблеми з вимовою почали потихеньку зникати. Повернулися, і знову почалося...»

"Рахували снаряди Градів"

«Чому ми не їдемо? Та тому що нас ніде не чекають, – каже Марина Верцанова, директор школи в селі Троїцькому Попаснянського району Луганської області. –Та й залишитися ні з чим страшно. Тут будинок, город, який годує, друзі... Нам з дочкою (вона у мене у 8 класі вчиться) краще тут перебувати. Навіть незважаючи на обстріли. Знаєте, я так думаю: якщо в селі працює школа, отже, село живе».

Обстріли школу Троїцького не оминули. Було пряме влучення в коридор, у спортзал, у котельню. 18 вирв навколо! Верцанова показує мені пробитий снарядом дах, обгорілу підлогу спортзалу. Ми йдемо посіченими осколками коридорами, заходимо у відремонтовані класи, де як пам'ять про бої – дірки в класних дошках. І як надія на нове життя – мішки з цементом, банки з фарбою.

Фото Владислава Лазарева
Школа в селі Троїцькому дуже постраждала від обстрілів

«40 днів нас бомбили. Всяке тоді було. І повзучи лізли в підвал, і по кілька днів звідти не виходили, – згадує директор. – Рахували постріли «Градів», де вибухає, скільки. І коли нарешті ці 40 снарядів лягли, видихали – перепочинок! Можна піти додому, погрітися і поїсти. А потім усе починалося заново. Тваринний страх – ось що я пам'ятаю. Його не можна ні з чим порівняти. У нас у селищі споруди розліталися, мов карткові будиночки».

Ми підходимо до шкільного вікна, Марина Ігорівна показує на один з будинків:

«Он там, у дворі свого будинку, чоловік загинув. Двоє діток у нього, хлопчик у 5 класі, дівчинка в 10-му. І все сталося на очах дітей, прямо біля хвіртки. Малий до тата кидається, а всі розуміють, що бігти нема чого, що він убитий і що під таким обстрілом його не забереш. Його потім довго поховати не могли. Він лежав у кухні, потім закопали під підлогу, потім перепоховали в саду. І тільки через пару тижнів відвезли на цвинтар. У мене в цій школі навчається дочка. Я пам'ятаю, як вона під час обстрілів тримала мене за руку і шепотіла: «Нас не розірве?» А потім два тижні не розмовляла...»

Викладач каже, що за час війни всі діти подорослішали. У разі небезпеки збиваються в групу, як мишенята. Не намагаються втекти або сховатися. Стоять, чекають команду. Для них тепер (як втім, і для дорослих) головне – вижити. Емоції, бажання, амбіції – все відійшло на другий план.

«Через війну нічого не можна планувати, – ділиться зі мною 15-річний Данило. – Не знаю, скільки ще буду в школі. Будуть стріляти і надалі, піду після 9 класу... Ні, продовжу навчання...»

«Втрачають віру в себе»

І волонтери, і психологи, і педагоги говорять про те, що війна завдала дітям страшної травми. Чим ближче до лінії фронту вони живуть, тим вона серйозніше.

«У школах до психолога стоїть черга, – розповідає психолог Вікторія Федотова. – Від дитячих оповідань у фахівців волосся дибки».

Наслідки психологічного шоку можуть дати про себе знати через місяці або навіть роки. У «сірій зоні» дорослі і діти ховають емоції, заганяють проблеми глибше, але рано чи пізно травма знаходить вихід.

«Ми допомогли дитині, яка провела півроку в Горлівці під обстрілами. На перший погляд, у неї все було добре, але через кілька місяців життя на мирній території розвинулася косоокість. Знаю випадок, коли у дитини у 12 років почався енурез. І це далеко не поодинокі історії», – каже Каплін.

Фото Владислава Лазарева
Карина так і не виїхала під час бойових дій у селі Троїцькому, рятуючись від бомбардувань у підвалі 

«Одне з ключових питань під час формування будь-якої дитини, наскільки світ безпечний? – пояснює психотерапевт Олена Лук'янчук. – А цих дітей війна навчила тому, що небезпека всюди. Виростаючи, діти із «сірої зони» стають недовірливими, настороженими, закомплексованими, людьми, які втратили мотивацію і віру в себе».

Добре, якщо у дітей війни благополучні батьки, які їх люблять. Любов'ю і ласкою багато ран можна вилікувати. Але, на жаль, випробування війною витримують далеко не всі дорослі – починають пити. У підсумку діти залишаються один на один зі своєю бідою.

«У нас на Донбасі вже безпритульні з'явилися, – нарікають психологи. – В одних батьки загинули, в інших спилися».

«Я бачив, як хлопчик намагався сховатися від вибуху, а батько його заспокоював: «Та це далеко, метрів 500», – каже Каплін. – Це жахливо для дітей, коли дорослі перестають адекватно сприймати дійсність».

У такій ситуації дітям могли б допомогти соціальні працівники. По-перше, надати підтримку. По-друге, вирішити питання про перевезення дитини в інтернат. Але соцпрацівників дуже мало. А у тих, хто в строю, не вистачає повноважень. Адже процедура позбавлення батьківських прав батьків, які спилися, дуже трудомістка.

«Війна йде вже більше року, і держава повинна була за цей час змінити законодавство так, щоб ми могли без проблем допомогти дітям, які залишилися один на один з війною, – кажуть соцпрацівники. – Але цього так і не сталося. У підсумку діти гинуть або стають каліками. А деякі зазнають насильства...»

За неперевіреними даними волонтерів, у зоні АТО вже загинуло близько 200 дітей. Ще 500 отримали поранення. Але точної статистики не існує.

"Новий дім"

Могла б держава посприяти в переїзді і благополучних сімей з дітьми, які проживають у прифронтовій смузі.

«Ми з Дебальцевого довго не могли вивезти сім'ю з 12 дітьми, – розповідає Каплін. – Вони жили в небезпечній зоні, поруч з гарнізоном військових, але не хотіли їхати у невідомість. У підсумку ми зібрали через соцмережі $ 4 тис. і купили їм житло в Харківській області. За такою ж схемою волонтери зі Слов'янська забрали сім'ю з Жованки».

Кинуте і недороге житло є по всій Україні. Такі споруди за мінімального ремонту цілком могли б стати новим будинком для переселенців

Кинуте і недороге житло є по всій Україні. Такі споруди за мінімального ремонту цілком могли б стати новим будинком для переселенців.

«Ми навіть зібрали базу такого житла, – продовжує Каплін. – Але все вперлося в пасивність місцевої влади. Волонтерам потрібно було вирішувати безліч питань, проходити через суди і кабінети. А у нас на це немає часу – нам треба вивозити людей! Втім, в Харківській області один з голів надав переселенцям 30 будинків і поступово переоформив на них усі документи. На жаль, це швидше виняток...»

А останнім часом деякі чиновники стали заявляти: «Давайте заберемо дітей з прифронтової смуги без батьків. Є ж інтернати, там безпечніше!»

Але психологи категорично проти такого вирішення проблеми. На їхню думку, життя без батьків у чужому середовищі не допоможе дітям. Навпаки, посилить їхнє становище.

«Бували випадки, коли дітей вивозили, а батьки залишалися вдома і гинули, – зазначають вони. – Уявляєте, як тепер цим малюкам жити? Вони ж відчувають свою провину за злочин, якого не скоювали! Треба вирішувати проблему так, щоб не нашкодити. Ці діти вже і так покалічені війною».


Пропаганда «до 16 і старше»

А як вплине на дітей пропаганда «ДНР» і «ЛНР»? На підконтрольній Україні території є села, де вітчизняних ЗМІ немає. Але працює так зване Козаче радіо.

«Позицію дітей формуємо ми, дорослі, – каже директор школи в Троїцькому Марина Ігорівна. – Від того, про що говорять у сім'ї, вони нікуди не дінуться. А ставлення до нинішньої ситуації у нас різне. Скажу вам, що Весілля в Малинівці дуже життєвий фільм. Є ті, хто живе з думками: «А раптом ті прийдуть? А як вони вчинять з тими, хто був за Україну?» Отже, дітям не треба висовуватися, не треба демонструвати патріотизм. 

У нас українське село, але проросійських настроїв вистачає. Дуже багато рідні в Росії залишилося. Запитай у мене, скільки разів я була на Дону? Багато! А скільки на Дніпрі? Скільки разів я була в Карпатах? Жодного. Ось ми з цього повинні починати 

У нас українське село, але проросійських настроїв вистачає. Дуже багато рідні в Росії залишилося. Як би ми не крутили, а так споконвіку було. Запитай у мене, скільки разів я була на Дону? Багато! А скільки на Дніпрі? Скільки разів я була в Карпатах? Жодного. Ось ми з цього повинні починати. Діти повинні спілкуватися з однолітками з інших регіонів, їздити, бачити, яка у нас чудова країна – Україна. Держава повинна про це зараз подумати, адже діти – наше майбутнє».

Тим часом у «ДНР» і «ЛНР» ідеологічна робота йде повним ходом. У кожному класі повинен бути червоний куточок.

«Там портрет Захарченка, герб і гімн. Дітям це не подобається, вони не розуміють, навіщо цей пафос, але я їм кажу: «Так треба». Ще була директива – проводити політінформацію. Але оскільки ніхто це не перевіряє, ми цим не займаємося, – зізнавалася нам мешканка Донецька, класний керівник однієї зі шкіл. – А нещодавно у нас усі маки в класах прибрали. Виявляється, це «символ українського Дня Перемоги». І робили це ті, хто два роки тому знімав портрети Януковича. Не здивуюся, до речі, якщо в якихось школах фото Віктора Федоровича зберігаються глибоко в шафах на всяк випадок. Але, повірте, ні ми, ні діти про політику вже не сперечаємося. Всі втомилися».

***

Цей матеріал опубліковано в №18 журналу Корреспондент від 13 травня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

СПЕЦТЕМА: ПРОТЕСТИ І ВІЙНА НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ
ТЕГИ: травмаДонбас
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Загрузка...

Корреспондент.net в соцмережах