Що змусило співробітників Роменської поліклініки вирушити в піший похід до столиці.
Роботу і зарплати!
«Роботу, зарплату! Чиновників за ѓрати! – заводить колона з 15 немолодих жінок з транспарантами, висуваючись з центральної площі Пирятина в бік виходу з міста. – Коли ми єдині ми непереможні!"
Так у суботу, 21 травня, починається четвертий день пішого походу на Київ медиків з невеликої залізничної поліклініки на Сумщині, пише Ігор Бурдига у №20 журналу Корреспондент від 27 травня 2016 року. Позаду п'ять місяців без зарплати, загроза скорочення, безрезультатне голодування і 150 км шляху з рідних Ромнів. Попереду – ще стільки ж до столиці, де медсестри і лікарі сподіваються домогтися співчуття і справедливості.
Суботній марш-кидок починається вже після обіду – перед початком походу профспілка підприємців і ліві активісти, які підтримують медиків, вирішили провести в Пирятині мітинг. В очікуванні виступу медсестри підводять очі і написи на транспарантах Ідемо на Київ шукати правду, Ні ліквідації поліклініки.
На жаль, публіка їх підводить. Зайнявши міську сцену відразу після дитячого свята з нагоди Дня Європи, маніфестанти опиняються один на один з порожньою площею. Більшість перехожих беруть листівки. Але на пікет не залишаються. По суті, на звук мегафона реагують лише продавщиці із сусідніх магазинів. Їм цікаво подивитися на те, що відбувається.
«Сьогодні тут відзначали День Європи. Давайте згадаємо, що Європа – це не просто слова, це турбота держави про охорону здоров'я, це солідарність і взаємовиручка», – безуспішно намагається достукатися до пирятинців київський правозахисник Володимир Чемерис.
Проте до кінця безлюдного мітингу настрій у протестувальників помітно підвищується. Ще з ранку багато хто подумував про те, щоб припинити похід і повернутися додому. А зараз, натхнені увагою київських активістів і журналістів, відчули в собі сили йти до кінця.
«Міська влада сміялася над нами, говорила, що дійдемо тільки до межі міста. Але ми продовжуємо йти. Як тут уже розгортатися, слово своє не тримати, – розповідає медсестра поліклініки Інна Колбасина. – Звичайно, йти важко, ноги втомилися, тиск піднімається, самі бачите, народ тут немолодий. До речі, 18 травня нас вийшло з Ромен понад 30 осіб. Але частина з них, як бачите, навантаження не витримали. Повернулися додому. Обіцяють приєднатися до нас у Києві».
До привалу, який запланований біля повороту на трасу Київ-Полтава, колона йде бадьорим темпом, лише зрідка зупиняючись на розмови з місцевими жителями. Ті ставляться до ходи зі співчуттям.
«Аж із самих Ромен ідете? – дивується пенсіонер, який пригальмував на моторолері. – Це ж як людей довести треба було?!»
Здається, сили протестувальникам надає не стільки впевненість у перемозі, скільки злість. Напередодні Роменська міськрада, незважаючи на всі свої попередні обіцянки, прийняла рішення про ліквідацію поліклініки, де працювало лише 35 осіб. Хоча це рішення прямо суперечить 49-й статті Конституції, у якій забороняється скорочення наявної мережі медичних установ.
Непотрібна поліклініка
Ще в минулому році лінійна поліклініка залізничної станції Ромни обслуговувала 3.200 осіб – переважно співробітників прилеглої ділянки Південної залізниці, членів їхніх сімей та пенсіонерів. Загалом за рік, за словами головлікаря Володимира Зінькова, його підлеглі прийняли близько 70 тис. звернень.
Але в серпні Кабінет Міністрів прийняв постанову про передачу поліклініки і ще понад 70 медичних установ залізничників з відомства Мінінфраструктури місцевій владі.
«Спершу все начебто йшло нормально. Був підписаний протокол про те, що поліклініка збережеться як окремий підрозділ центральної районної лікарні, хотіли створити на її базі міжрайонний центр первинної медико-санітарної допомоги, – згадує Володимир Зіньків. – Але потім вирішили, що це недоцільно і заговорили про реорганізацію».
На думку головного лікаря, реорганізація проходила з порушеннями – пропозиції про переведення співробітникам почали надходити тільки під кінець року. А на весь колектив у центральній лікарні виявилося лише кілька вакансій. До того ж, мова йшла зовсім не про переведення зі збереженням безперервності стажу. Медикам нещасливої поліклініки пропонували звільнитися і тільки потім претендувати на нові робочі місця.
«Та не так усе було! – обурюється заступник мера Ромен Ігор Тетірко, який очолював раніше ліквідаційну комісію поліклініки. – Усім пропонували місця, але вони в один день відкликали заяви про переведення».
"Ну звичайно! – парирує йому медсестра Оксана Нехме. – Мені, наприклад, запропонували лише чверть ставки в радіології. – А до реорганізації я отримувала на місяць близько 2 тис. грн».
Зрештою, рішення про реорганізацію через суд заблокував профспілковий комітет поліклініки. За словами секретаря міськради Валерія Міцика, через це установа не була вчасно поставлена на казначейський облік. Унаслідок чого виникла заборгованість по зарплаті. Тепер прокуратура звинувачує у виникненні заборгованості саме Володимира Зінькова.
"Вони звикли, що за залізничників там комунізм був, – обурювався в Ромнах Ігор Тетірко. – У нас у районній лікарні на 1.800 жителів один сімейний лікар і дві медсестри. А їх там понад 50 осіб працювало. Причому, майже всі лікарі і так були такими, що приходили: сумісники з районної лікарні. Це хіба раціональне використання коштів?! У нас у міському бюджеті 12,5 млн грн недофінансовано. Ми і так ПТУ весь перший квартал за свої гроші утримували!
У Ромнах про закриття залізничної поліклініки, як правило, шкодують.
"Так у них майже всі підприємства двічі на рік профілактичний медогляд проходили: і залізничники, і хлібозавод, і я в тому числі, – розповідає перукар Лариса. – У райлікарні коштувало 150 грн, а у них – 100 грн. Економія, як не крути. Та й персонал шкода. Роботи в Ромнах зараз не знайти».
"Медичний набір"
У суботу ввечері колона медиків зупиняється на нічліг в Олександрівці – невеликому Полтавському селі біля траси. Прихистити протестувальників погоджується староста місцевої територіальної громади: відводить їм під нічліг порожню будівлю сільради.
"Так, у нас як сільраду в минулому році ліквідували, теж несолодко, – скаржаться місцеві жителі, виходячи назустріч процесії, що йде по центральній вулиці. – Фельдшерського пункту тепер немає, школу нашу ще раніше закрили. У сусідній Гребінці залізничну поліклініку теж обіцяють закрити. Скрізь проблеми».
Зупинки для медиків, що протестують, – можливість не тільки відчути підтримку і солідарність, а й побачити, що аналогічні проблеми виникають по всій країні через небажання держави утримувати залишки соціальної інфраструктури. Своїм прикладом вони сподіваються надихнути колег-медиків та інших працівників соціальної сфери. Мовляв, треба об'єднуватися і боротися за себе.
"В принципі, нас всюди гостинно зустрічають, – розповідає Інна Кобалсина. – Фермери допомагають продуктами, можуть прихистити на нічліг. Доводилося вже і в лікарнях ночувати – не підводять колеги, виручають».
У неділю вранці небо затягує дощем. Настрій у протестувальників знову падає – дають про себе знати натерті ноги, підхоплена холодними ночами застуда.
«Та так загалом кожного дня. З ранку всі зажурилися, але я їх веселю анекдотами і до обіду вже нікого не зупинити», – посміхається Дмитро Єфременко, юрист Вільного профсоза підприємців, що супроводжує медиків у поході.
У другій половині дня колона дійсно набирає темп, стрімко наближаючись по трасі до Яготина, де заплановано наступний нічліг. Дощ змінюється не по-травневому палюче сонце і в учасників маршу починають з'являтися перші опіки.
«У таких переходах головне не зупинятися і взуття мати більш надійне, – кидає мені на ходу Василь Любарець, організатор знаменитого Врадіївського походу на Київ 2013 року, який приєднався до медиків у Пирятині. – Піші марші – дуже дієвий метод боротьби, видовищний. Він вимагає від учасників своєрідної жертовності, а це привертає увагу».
Ближче до вечора вже за поворотом на Яготин колона зупиняється на перший за день привал. Виявляється, що у медсестри Марини Пишної сьогодні день народження – 36 років. Звідкись з'являється черговий "медичний набір" – пляшка шампанського і коробка цукерок.
«Ніколи не думала, що доведеться святкувати в таких умовах, – зніяковіло посміхається Марина, піднімаючи емальований кухоль з шампанським.
Участь у таких акціях для сім'ї медсестри вже традиція. Батько Марини, шахтар з Луганщини, ось так само в 90-х роках йшов домагатися в столиці справедливості і виплати боргів із зарплати.
«Я жодної хвилини не сумнівалася, йти чи ні. У нас просто не залишилося іншого виходу, міркує вона. – Довелося, правда, залишити синів без нагляду: їм 12 і 14 років. А чоловік-далекобійник у рейсі. Але хлопчики дзвонять і повторюють: "Мамо, не здавайся".
Практично у всіх учасниць маршу в Ромнах залишилися сім'ї, діти і, звичайно, господарство. Регулярно здзвонюючись з чоловіками, батьками і сусідами, вони роздають інструкції "в телефонному режимі".
«Завтра ж нам у садок іти, штанці там чисті в шафці лежать, труси, шкарпетки, ти вже зберися, – повчає чоловіка 45-річна Оксана Нехме і, немов виправдовуючись переді мною, пояснює, – дитинка у нас пізня, чоловік ще старший за мене, все розтлумачувати доводиться.
Притискаючись від яскравого сонця ближче до тіні придорожніх тополь, Оксана згадує, як на початку 2000-х встигла пожити в Лівані: «Заміжня за місцевим була, жили ніби добре, заможно. Навіть домробітниця у мене з'явилася. Але нудно було весь час удома сидіти, та й дітей хотілося. Загалом, розлучилася і поїхала. Зате тепер не нудно. Ех, бачив би мене зараз мій Джозеф!»
В Яготині виникають проблеми – місцева влада несподівано скасовує всі домовленості про нічліг. Глава профспілки підприємців Валентина Коробка, немолода жінка з розчервонілим від обурення обличчям, накидається на співробітників місцевої поліції: «Що ж ви за влада така, якщо людей з дороги прихистити не можете!»
Врешті-решт після кількох годин словесних баталій подорожніх знехотя розміщують у гуртожитку місцевого ПТУ. Ліві активісти жартують про знамениту яготинську гостинність, згадуючи, як у березні цього року жителі міста вийшли на мітинг проти будівництва центру тимчасового розміщення біженців. Медики, шушукаясь між собою, підозрюють у тому, що трапилося, роменську владу. Мовляв, вона могла зателефонувати яготинським колегам з проханням не пускати бунтарів на нічліг.
На наступний день у розмові зі мною секретар Роменського міськради Валерій Міцик спростовує будь-які переговори з яготинською владою. Але свого роздратування з приводу дій медиків він не приховує: «Майно поліклінік уже давно перебуває на балансі міста. Але ми до нього отримати доступ не можемо – ті, хто не пішли до Києва, закрилися там зсередини і повісили табличку, що поліклініка не працює. Спочатку до 21 травня, тепер ось до 27-го. А хто за це майно відповідає? Я відповідаю".
Цікаво, що в Ромнах ходять наполегливі чутки, що саме триповерхова будівля поліклініки в центрі міста біля залізничного та автовокзалу стало справжньою причиною конфлікту. Хоча, за словами міської влади, там планується відкрити дитячу поліклініку.
"Прем'єру потрібен лікар"
Вранці у вівторок ліквідаційна комісія в Ромнах все-таки зламала двері поліклініки і взяла будівлю під контроль. У цей час у Києві протестувальники вже підходили до Кабінету Міністрів. Підтримати їх приїхали колеги з Ромен і близько півсотні столичних активістів
- Гройсмана, Гройсмана! – скандували медики, поки будинок уряду брали в кільце близько сотні бійців Нацгвардії.
- Він нас не чує!!
- Так є ж лор-лікар у нас, нехай вилікує.
Втім, побачити прем'єра не вдалося ні в цей, ні на наступний день. А співробітників секретаріату Кабінету Міністрів мітингувальники ігнорували. Незабаром до них вийшов заступник міністра охорони здоров'я Роман Василишин.
«Так що ж з вами розмовляти! – насідала на нього Валентина Коробка. – Ми місяць тому з вами вже зустрічалися, нічого не змінилося, тільки гірше стало».
«Ви бачите, у них не конструктивна позиція, – поскаржився журналістам Василишин. – Ми пропонуємо розібратися в ситуації, направити в Ромни виїзну комісію. Але вони не хочуть іти».
Сам заступник міністра, який свого часу очолював головне управління медичних закладів Укрзалізниці, впевнений, що рішення Кабміну про передачу залізничних лікарень місцевій владі було правильним.
"Нерентабельні медичні установи треба скорочувати, – каже він. – Якщо це суперечить Конституції, отже, треба змінювати Конституцію».
Не втрачаючи надії домогтися зустрічі з прем'єром, медики спробували поставити під Кабміном намет. Це викликало несподівану відсіч з боку правоохоронців – близько десятка патрульних за допомогою співробітників у штатському влаштували штовханину, намагаючись відтіснити протестувальників з тротуару.
«Поліція проти голодних лікарів, – заскандували протестувальники і після безглуздого протистояння, що тривало близько півгодини, сіли прямо на тротуарі перед будівлею уряду. – Будемо сидіти, поки не спуститься прем'єр».
Правда, на ніч пікет довелося припинити.
Поновилася акція протесту на наступний день. Але вже і з меншою кількістю учасників. Медикам вдалося передати в Кабмін свої вимоги про скасування ліквідації поліклініки і виплаті зарплат. Зустріч з Володимиром Гройсманом їм пообіцяли організувати, щойно "він звільниться".
"Ну що ж ... Зате ми поставили рекорд – скандували прізвище прем'єра цілих 50 хвилин без перерви», – сумно жартували учасники пікету. На момент здачі номера у друк він все ще тривав...
***
Цей матеріал опубліковано в №20 журналу Корреспондент від 27 травня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.