Альпіністка Ірина Галай, яка першою з українок підкорила Еверест, дала інтерв’ю журналу Корреспондент.
Двадцятого травня о четвертій ранку Ірина підкорила Еверест – найвищу вершину світу (8.848 м над рівнем моря). «Таке враження, що дивишся вниз з космосу, – адже під ногами хмари, – ділиться вона враженнями з Корреспондентом, пише Олена Марченко у №22 видання від 10 червня 2016 року. – Мені дуже пощастило з погодою – саме було сонце. Багато з тих, хто піднявся, бачать тільки туман і сніг.
Я вперше відчула себе як у космосі, коли ми вночі піднімалися на вершину. Навколо була пітьма, під нами обриви. І ось коли дивишся у такий обрив, земля здається круглою. А сама вершина трохи розчарувала. Я уявляла собі щось пафосне, незвичайне, а насправді виявилося, що це майданчик розміром з кімнату, де всі кричать і вітають один одного. Кілька груп альпіністів досягли вершини одночасно, піднімаючись різними шляхами».
- А що було найважчим під час сходження і спуску?
- Я перед початком сходження задала те саме питання нашому гідові Віктору Бобкову. Він сказав, що найважчим буде чекати. Так воно і виявилося – нам по кілька днів доводилося сидіти в базових таборах, чекаючи погоди, акліматизації учасників групи або коли робітники протягнуть мотузяну страховку. Коли сильний вітер, її неможливо встановити. Я навіть запропонувала Віктору підніматися без неї, слава богу, він мене не послухав. На вершині був такий вітер, що без страхувальних тросів нас просто знесло б.
Сидіти в таборі і чекати погодного вікна було дуже важко. Наприклад, на висоті 6.400 м я просиділа десять діб. Ми спали на каменях у спальниках, намети, бувало, заносило снігом так, що зранку вдихнути неможливо. Питання гігієни доводилося вирішувати, не реагуючи на чоловіків, – сховатися ніде. Там я зрозуміла: на висоті понад 5 тис. м вже неважливо, чоловік ти чи жінка. Всіх об'єднує єдине бажання – вижити. Зате я познайомилася з цікавими людьми, відомим альпіністом Тімом Медведцем [Tim Medvedz], який знімав передачу для Discovery.
- У гори йшли групою?
- Ми йшли в групі з Віктором Бобковим і хлопцем з Москви, Женею. З нами було троє шерпів [жителі високогірних районів Непалу, які надають альпіністам платні послуги]. Це дивовижні люди! Один шерпа супроводжував мене невідступно, ніс мої кисневі балони.
- У пресі вже писали про рожевий льодоруб і те, що ти везла із собою косметику. Це правда?
- Ну звичайно! Справа в тому, що там 40-градусний мороз, і косметика просто необхідна, щоб шкіра не постраждала. А льодоруб я спеціально пофарбувала в рожевий колір і навіть стразами його прикрасила, адже я блондинка і хочу виглядати саме так.
- А як ти себе відчувала в горах?
- Найдивніше, що моє самопочуття було абсолютно нормальним. Я легко переносила гірське повітря. Багато альпіністів закінчують свій похід, піднявшись на Північне Сідло – вершину в 7.020 м. Щоб туди дійти, потрібно видертися по 300-метровій вертикальній стіні. Мені, як альпіністові, було цікаво. У підсумку я і шерпа, який мене супроводжував, піднялися першими, поставили там намет.
- Не секрет, що перед серйозними підйомами альпіністи довго тренуються ...
- Я тренувалася весь рік – ходила на скелелазіння, працювала над технікою, паралельно бігала, займалася фіт-кросом і боксом.
- Такий захід – це величезні витрати ...
- Так, сходження на Еверест коштувало мені $ 65 тис. Природно, це одяг, спорядження, спеціальне взуття. Близько $ 10 тис. коштує спеціальний дозвіл на сходження. На місці – це зарплата шерпам, харчування, проживання ...
Мені друзі спершу не поспішали допомагати, але коли зрозуміли, що налаштована я серйозно, то знайшлися добрі люди ... Зараз вони, до речі, допомагають відновитися моєму гідові Віктору Бобкову. Тут головне, поставити перед собою мету і не здаватися. Тоді і фінансові питання так чи інакше вирішаться.
***
Цей матеріал опубліковано в №22 журналу Корреспондент від 10 червня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.