Ще вчора вранці політична еліта Росії не знала, яку бомбу під неї заклав президент Путін. Коли кілька годин по тому ця бомба розірвалася у вигляді кількох президентських указів, вона серйозно перетрусила політичне керівництво великої країни.
Під час одного з найбільших перетасовувань останніх років Володимир Путін поміняв губернаторів чотирьох регіонів, представників п'яти округів, а також главу Федеральної митної служби. Останній крок є набагато більш значущим, ніж здається на перший погляд.
Андрій Бельянінов, у минулому співробітник КДБ, був директором могутньої Митної служби з 2006 року. Після того як у його будинок з обшуком прийшли співробітники ФСБ, стало зрозуміло, що він втратив заступництво Кремля.
У будинку Бельянінова виявили картонні коробки, набиті грошима на загальну суму близько 900 тисяч доларів, а також дорогі картини.
Фотографії потрапили в ЗМІ, що стало можливим тільки за згодою Кремля.
Офіційно Бельянінов проходить як свідок у справі про корупцію одного з петербурзьких бізнесменів, який займався контрабандою коньяку. Але в Росії статус свідка може дуже швидко стати неприємною річчю.
Газета РБК підозрює, що за незвичайною активністю стоїть один з амбітних керівників ФСБ - генерал Сергій Корольов. І йому невимовно пощастило, що його жага діяльності, затіяна заради кар'єрного росту, перетнулася із сьогоднішніми інтересами Кремля: вже у вересні в країні пройдуть вибори в Держдуму, а виставляння напоказ боротьби з корупцією, у тому числі у вищих ешелонах влади, може переконати виборців віддати голос за партію Кремля "Єдина Росія".
Тим більше, у загальну картину вписується усунення з посади безпартійного губернатора Кіровської області Микити Білих, нині заарештованого за підозрою в корупції.
Навіть якщо більша частина кадрових рішень була підготовлена заздалегідь, але реалізована лише перед літніми канікулами, Путіну вкотре вдалося створити собі імідж, який він любить більш за все: образ рішучого діяча.
Чому Франція найбільше страждає від терактів - The Financial Times
Поєднання кількох факторів допомагає пояснити, чому Франція залишається улюбленою мішенню джихадистів.
Почати з того, що бомбардування баз ІДІЛ неминуче викликають у відповідь реакцію. Це ціна жорстких дій, які Олланд підтримав, але які не загальмували терористичні атаки на французькій території.
Крім того, існують радикали північноафриканського походження, які виїхали з Франції в Сирію та Ірак і, як повідомляється, займають високі пости в командуванні "Ісламської держави": про них говорять, що вони зберегли зв'язки із "солдатами", повернулися до Франції з Близького Сходу, щоб здійснити теракти в Парижі в минулому році.
Крім того, планувальники ІДІЛ, здається, бачать можливість вбити клин між тими людьми у Франції, хто, як Олланд, відмовляється від найжорсткіших політик безпеки в ім'я республіканських цінностей, і тими, хто закликає до заходів у дусі Ізраїлю.
Існують й економічні наслідки атак для статусу Франції як провідного світового туристичного напрямку.
Розрив між тією Францією, яка поводиться як світоч для решти світу, і реаліями життя в мікрорайонах поглибився. Результатом стало відторгнення Республіки молодими людьми, які відчувають, що в кращому випадку вона до них байдужа, а в гіршому - інтенсивно ворожа.
Що спільного у Росії і Туреччини - Neue Zuercher Zeitung
Після інциденту зі збитим російським бомбардувальником на сирійсько-турецькому кордоні між Путіним і Ердоганом пробігла чорна кішка. Але ось-ось, за чутками, ми станемо свідками офіційного примирення, що не дивно, оскільки обох автократів споріднює схожий антизахідний настрій.
Сварка Москви і Анкари виглядала надуманою та, незважаючи на войовничу риторику на тлі розладу з обох сторін, можна було заздалегідь передбачити, що в підсумку сторони дійдуть компромісу.
Так і вийшло: недавно Ердоган не тільки висловив жаль з приводу інциденту, але й заарештував пілотів, які збили російський літак. Тепер, якщо вірити інформації, що з'явилася, Ердоган зустрінеться з Путіним у Санкт-Петербурзі 9 серпня.
Росія і Туреччина ніколи не були союзниками. У період з 1686 по 1878 роки між країнами 9 разів спалахували військові конфлікти - кожен раз з новим набором європейських союзників. При цьому царській Росії вдалося витіснити османів з України, з Криму і з Кавказу. Але вже за часів Кримської війни обидві імперії були близькі до розвалу: Росію називали не інакше як "колосом на глиняних ногах", а Туреччину охрестили "хворою людиною на Босфорі".
На початку ХХ століття обидві держави пережили крах - і якщо Ататюрк формував з Туреччини державу за європейським образом і подобою, то Ленін збудував на уламках імперської Росії Радянський Союз, а його наступник Сталін перетворив країну після Другої світової війни на озброєну до зубів супердержаву.
Сьогодні обидві держави йдуть схожим ревізіоністським курсом. У той час як Ердоган хоче відійти від кемалізму в бік ісламістської держави, Путін має намір закріпити в ролі зони впливу колишні радянські республіки і покласти край їхньому орієнтуванню на Захід.
Свої претензії на статус світової держави Росія реалізує за допомогою так званої гібридної війни. При цьому Росія, як і Туреччина, може розраховувати на "п'яту колону" за кордоном.
Схожість Росії і Туреччини виходить далеко за рамки авторитарної системи правління. Як Туреччина, так і Росія є поліцейськими державами: їхні лідери готові пожертвувати добробутом громадян і їхньою безпекою заради утримання влади і своїх геополітичних амбіцій.
Кастрація еліт, різке ослаблення відкритого ліберального шару інтелігенції, що періодично відбувається, стали традиційними як для Туреччини, так і для Росії.
Пострадянський квазітрадиціоналізм і свавілля влади роблять політичну культуру Росії, незалежно від історичних і релігійних відмінностей, схожою на ісламську.
Антизахідний альянс між Туреччиною і Росією, по суті, був би логічним продовженням європеїзації обох країн, що провалилася. Щоправда, Туреччина все ще є членом НАТО, і має статися щось серйозне, щоб Анкара відвернулася від Альянсу.
Крім того, Путін і Ердоган не сходяться у думці щодо майбутнього режиму Асада. Однак за допомогою військово-політичного союзу зміцнілі de facto диктатури можуть взяти під свій контроль Чорне море і стати серйозною загрозою для Європи.