У роки розрухи, голоду і бунтів в СРСР народився конструктивізм – новий архітектурний стиль, який випередив свій час, пише Іван Пономаренко у №11 журналу Корреспондент від 21 березня 2014 року.
Завжди актуальний новорічний блокбастер Іронія долі починається з мультика про будинки, що крокують. Мальовані кадри легко й дохідливо пояснюють глядачеві, як «гарний» проект архітектора зі злої волі чиновників-бюрократів перетворюється на безлику багатоповерхову коробку.
Навряд чи Ельдар Рязанов в далекому 1975 році думав про ту гіпнотичну установку, яку цей незначний епізод закладе у свідомість радянського телеглядача. Але з того часу переважна більшість жителів пострадянського простору твердо знають: красиво – це колони, капітелі і багато ліпнини.
Доказами цієї тези щільно забудовані передмістя, та й центри вітчизняних міст, пінопласт «ліпнина» на будівельному ринку розмітають, як долар в обмінниках, а ще не так давно цілі сторінки в газетах оголошень займала дивовижна послуга «ріжу арки». А радянська архітектура у свідомості любителів класики – це бетонні коробки 1970-80-х, яким передували хрущовки і сталінський ампір. Але це не зовсім так.
Без прикрас
У перше радянське десятиліття, «кричущі двадцяті», в СРСР народився, жив і помер (вірніше був «розстріляний») власний оригінальний стиль – конструктивізм. Здається дивним, що хтось міг думати про архітектуру, а тим більше просувати нові ідеї в напівмертвих містах , які топилися буржуйками, в роки тамбовського повстання і Холодноярської республіки, розкуркулення та НЕПу.
Проте саме повсюдна розруха і голод, стрілянина і бунти, військовий комунізм і репресії стали каталізатором зародження нового стилю. Конструктивізм став своєрідним революційним маніфестом архітекторів 1920-х. Він, подібно до інших великих стилів від готики до модерну, виявлявся у всіх сферах мистецтва – у живописі, графіці, поезії, і, звичайно, архітектурі.
Різкий стрибок технічного прогресу і самого темпу життя в період Першої світової війни і відразу після неї поставив крапку на модерні – стилі початку XX століття з його рослинним декором, «плинними» лініями, кольоровим склом і вишуканими меблями.
Одні майстри загинули на війні, інші постраждали як «класово неблизькі», хтось емігрував, хтось наклав на себе руки. Але були й ті, хто залишився, вирішивши для себе, що батьківщина – завжди батьківщина, а жахи диктатури пролетаріату – явище тимчасове: мовляв, ще трохи, а там заживемо. Створенням нового стилю молоді архітектори Країни Рад начебто говорили: «Ми є, ми думаємо, працюємо, сподіваємося і віримо!». І ще заявляли всьому світу: «Дивіться, як ми вміємо!».
Повна відмова від декору і прикрас – функція перш за все. Математично вивірене планування, монотонні площини стін і кути фасадів, чиста геометрія й ергономіка – словом, все для зручності нових людей, будівельників нового світу.
Будинок Головпоштамту в Харкові, побудований 1929 року, є прикладом конструктивізму в архітектурі
Зручності, але не комфорту, який вважався пережитком буржуазного минулого. Невипадково більшість будівель цієї епохи – фабрики-кухні (їдальні), будинки-комуни (гуртожитки), робочі клуби, гаражі та цехи.
Конструктивізм в СРСР спалахнув ненадовго – на неповне десятиліття. Сталіну, як й іншим диктаторам, хотілося помпи і розмаху, колон і золота. Незрозумілий масам конструктивізм з його прямими кутами, контрастними кольорами, фабрично-виробничою естетикою, ергономікою і зручністю потрапив в опалу. Парадокс, але сталінські «палаци комунізму» у стилі Людовика XIV вважалися цілком пролетарськи-зрозумілими.
Ідеологи конструктивізму – брати Весніни, Мойсей Гінзбург, Іван Леонідов – суцільно москвичі. А Яків Черніхов, геній архітектурної графіки і фантазії, народився на Дніпропетровщині, але більшу частину життя прожив у Ленінграді. Тому не дивно, що в Москві та Пітері міститься найповніша колекція їхніх творінь.
В Україні пам'ятників стилю збереглося небагато. Але за дивним капризом долі саме будівля харківського Держпрому ілюструє статтю про конструктивізм у Всесвітній енциклопедії архітектури, а київський Будинок лікарів – в енциклопедії Британніка.
Ці дві будівлі втілюють у собі і дві крайності того часу – Будинок державної промисловості в Харкові (ймовірно, один з перших офісних центрів, осередок чиновників й управлінців) і Будинок лікарів – притулок фахівців, тих самих Преображенських і Борменталів, які, не бачачи себе поза батьківщиною, не виїхали з останніми ялтинськими пароплавами.
Завод-палац
Держпром був не просто нагальною необхідністю для Харкова, що став раптово столицею. І не просто однією з найбільших будівель Європи. Він був народжений на одному з перших в СРСР архітектурних конкурсів. А спроектували його маловідомі тоді ленінградські архітектори Сергій Серафімов, Самуїл Кравець і Марк Фельгер.
Перемога була повною несподіванкою і для громадськості, і для самих авторів – недарма конкурсний проект називався іронічно Непроханий гість. Завдяки генію архітекторів будівля корисною площею 67 тис. кв. м не стала бездушним монстром зі скла і бетону. Держпром складається з трьох блоків, по три корпуси кожен, висотою від шести до 13 поверхів. Центральний блок пов'язаний з двома бічними за допомогою переходів на різних рівнях, але разом все це організоване буйство паралелепіпедів суворо підпорядковане законам композиції і пропорцій.
«Будинок Держпромисловості я намагався вирішити як частку організованого світу, показати завод, що став палацом ... З кожним кроком глядача будівля змінює вигляд завдяки контрастам мас, грі світлотіні, багатому нюансами склінню ... Простір розриває будівлю, пронизує її, начебто розчиняючи її у собі», – писав у мемуарах Серафімов.
Будівля Держпрому в Харкові
Кажуть, спочатку проект взагалі не передбачав внутрішніх перегородок – кожен поверх мав стати модним нині open space. Причому ідея була зовсім не в комуністичному «общаку», а в ... сонці. Його промені пронизували б будівлю наскрізь, роблячи її невагомою і прозорою.
Здійснити цю задумку не вдалося, але будівлі і так вистачає повітря – хоч такого будматеріалу і немає у будівельному кошторисі. Зате є 1.315 вагонів цементу, 3.700 вагонів граніту, 9 тис. т металу і понад 40 тис. кв. м скла.
Можливо, справа в «людяності» роботи – адже, незважаючи на всі принципи та постулати конструктивізму в стилі завод-палац або будинок-машина, у 1928 році техніки в молодій державі катастрофічно не вистачало. А тому найбільша будівля Європи була зведена вручну – з кіньми, тачками і ношами замість самоскидів й екскаваторів.
Тоді будівництво зайняло три роки, а от в наші дні реконструкція унікальної пам'ятки світової архітектури триває вже 11 років – з 2003-го. Що, втім, і не дивно: за одним з останніх кошторисів за 2011 рік на реставрацію лише фасадів потрібно аж 93 млн грн. Мимоволі згадується порівняння кошторисів моста Кирпи в Києві і віадука Мійо у Франції, що підірвало інтернет.
З людським обличчям
Держпром повною мірою відповідав революційній романтиці 1920-х, словами ще одного конструктивіста, але поета, Володимира Маяковського: «Шарахнемо в небо залізобетон!». А от не менш знаменитий київський Будинок лікаря, дітище киянина Павла Альошина, навпаки, немов показує, що конструктивізм може бути менш агресивним. Гасло француза Ле Корбюзьє Будинок – машина для життя тут теж втілене буквально, як і в Харкові. Ось тільки машина ця – скоріше милий горбатий запорожець, ніж брутальний бульдозер Держпрому.
Гострий ріг вулиць Великої Житомирської і Стрілецької, відданий під забудову Альошину, був не найзручнішим майданчиком. Зараз, коли показником якості архітектури є максимально вичавлений метраж, тут би, безсумнівно, виріс незграбний хмарочос. Але тоді, у 1930 році, кількість поверхів природно обмежувалася загальною поверховістю вулиці – чотири рівні. А незручний гострий ріг, що виїдає очі, архітектор перетворив на палісадник-курдонер.
Будинок був призначений для медичних працівників – звідси і назва, а в одній з квартир оселився сам архітектор. Продуманістю планувань і зручністю Будинок лікаря з легкістю б'є навіть сучасне західноєвропейське житло. У 1930-му, після періоду військового комунізму і напередодні Голодомору, він здавався перенесеним прямо з футуристичного роману.
Зважте: в будівлі були спроектовані клуб та бібліотека, пральня та галерея для прогулянок. Був навіть солярій на плоскому даху – теж новаторському для Києва 20-х. У квартирах для зручності господарок – достатньо підсобних приміщень: комори, гардеробні і навіть природні холодильники у зовнішніх стінах.
Звичайно, сьогодні в Будинку лікаря живуть аж ніяк не лікарі. Деякі квартири підробляють офісами, мешканці інших явно не здогадуються про всесвітню популярність їхнього будинку. Звідси і вікна, варварськи засклені білим металопластиком замість конструктивістських горизонтальних «скибочок шоколаду» з тонкими зеленими рамами. І балкони, вдосконалені силікатною цеглою, теж засклені, всупереч задуму архітектора. Не кажучи вже про кондиціонери і супутникові тарілки, які треноване око швидко фільтрує.
Паперові шедеври
Справжня цінність конструктивізму приховується навіть не в побудованих, а спроектованих спорудах. У своїх ескізах архітектори-конструктивісти на десятиліття обігнали рівень будівельної техніки та матеріалів – європейські та американські зодчі тих років щиро захоплювалися роботами-концепціями Ель Лисицького і Черніхова, Леонідова і Мельникова.
Яскравий приклад – горизонтальні хмарочоси Ель Лисицького, вплив яких явно простежується, наприклад, у будинках-кранах у німецькому Кельні, побудованих вже в 2000-х. Або проект Вежі ІІІ Інтернаціоналу Володимира Татліна висотою 400 м і нахилом 23 градуси від нормалі.
Більшість проектів, та ще й в умовах 1920-х років, було просто неможливо втілити в життя. Та й у кожному об'єкті доводилося спрощувати й урізати – кошториси, матеріали, технології. Дерево і фанера замість дефіцитних залізобетону і сталі, шиферні скатні дахи там, де хотілося б застосувати пласкі.
Залишається сподіватися, що хоча б вже наявні пам'ятники цього дивного стилю – харківський будинок Слово, київські кінотеатри Жовтень і Екран – не будуть забуті. А проходячи по вулиці, вдивіться в знайомий з дитинства нудний фасад – без колон і башточок. Чи немає його на сторінках Британніки?
Ікони стилю
Крім широко відомого Держпрому, у великих містах України є й інші пам'ятники конструктивізму. На жаль, багато з них перебудовано або варварськи реконструйовано
Київ, Будинок фахівців, 1934 рік, арх. Микола Холостенко, пр. Перемоги, 30
Київ, кінотеатр Жовтень, 1931 рік, арх. Ной Троцький, Валеріан Риков, вул. Костянтинівська, 26
Київ, Театр на Липках, 1929 рік, арх. Василь Осьмак, вул. Липська, 15
Київ, ресторан Динамо, 1934 рік, арх. Йосип Каракіс, Петрівська алея, 3
Одеса, житловий будинок НКВД, 1931 рік, арх. Олександр Дубінін, вул. Маразлієвська, 1а
Харків, Головпоштамт, 1929 рік, арх. Аркадій Мордвинов, Привокзальна пл., 2
Харків, гуртожиток Гігант, арх. Олександр Молокін, Георгій Іконніков, Пушкінська, 79/1
Запоріжжя, масив Соцмісто, 1930-ті роки, арх. Віктор Веснін, Микола Коллі, Григорій Орлов
Дніпропетровськ, БК ім. Ілліча, 1932 рік, арх. Олександр Красносельський, пр. Калініна, 47
Полтава, пам'ятник Тарасу Шевченку, 1926 рік, скульптор Іван Кавалерідзе, Петровський парк
***
Цей матеріал опубліковано в № 11 журналу Корреспондент від 21 березня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.