80 років тому із заходу на схід України примусово переселили тисячі поляків, німців і чехів. Вижити вдалося небагатьом, пише Олена Рагра у №12 журналу Корреспондент від 28 березня 2014 року.
Рідня краєзнавця Олега Тищенка з покоління в покоління передає розповідь про те, як їх предки, етнічні поляки, опинилися на Луганщині. Офіційна статистика налічує в місті Сватове Луганської області, де живе Тищенко, лише 26 поляків – такими є дані останнього перепису населення 2001 року. Але насправді польське коріння є в багатьох місцевих сім'ях.
Умовно польських переселенців можна розділити на дві категорії. Одна з них – це ті, хто прибув у східні краї наприкінці XIX століття з доброї волі. Інша – ті, кого сюди в 1934 році перевезли насильно, не питаючи їхньої згоди.
Ці люди стали своєрідними заручниками великої політики великої держави. Прості польські селяни були депортовані з Житомирщини після провалу етнічного експерименту більшовиків, покликаного продемонструвати світу переваги соціалізму.
Каток репресій
А починалося все в 1925-му, коли радянські експериментатори задумали знову здивувати всіх – цього разу вирішенням національного питання. Для цього більшовики створили польський національний район – унікальне для Радянського Союзу територіальне утворення.
За даними перепису населення 1926 року, в цьому районі мешкало 40.900 жителів, з них поляки становили 69,2%, українці – 19,0%, німці – 8,7%, євреї та чехи – 2,5%. З 33 сільських рад 29 були польськими, з 29 шкіл 27 вели навчання польською мовою.
Мета створення такого району була подвійною. Коли в 1921 році Ленін затвердив нову економічну політику, з'ясувалося, що соціалізм доведеться будувати в окремій країні, а від планів організації світової революції слід відмовитися – принаймні, найближчим часом.
Радянській владі нічого не залишалося, як зміцнювати контроль над державою. Одним зі шляхів такого контролю і було загравання з національними меншинами.
Друге завдання – показати сусідній капіталістичній Польщі, як щасливо живуть поляки при соціалізмі в Радянській Україні.
Центром району зробили селище Довбиш (зараз – Баранівський р-н Житомирської обл.), який був біля тодішнього радянсько-польського кордону. З ідеологічних міркувань його перейменували в Мархлевське – на честь Юліана Мархлевського. Кращого героя для наочної агітації важко було придумати: Мархлевський був сином поляка та німкені, але водночас – комуністом і соратником керівника ВНК Фелікса Дзержинського.
Спочатку навіть самим жителям нового району здавалося, що соціалізм – дуже доречний лад для селянина. У другій половині 1920-х років життя помітно поліпшувалося. Селяни господарювали на своїй землі – вирощували хліб, утримували пасіки, розводили рибу в ставках. Дуже поширеним видом заробітку було вирощування полуниці – під час збору врожаю в район навідувалися євреї-перекупники і масово закуповували солодку ягоду.
Більшість поляків обходилася без найманої праці – їхні родини були багатодітними, а отже робочих рук вистачало для того, щоб самим себе забезпечити. Але вдарила колективізація.
У 1930-му найбільш успішних і заможних польських селян вивезли до Сибіру. Боячись повторити долю своїх земляків, багато поляків стало тікати до сусідньої Польщі. Взимку і восени того ж року почалися арешти польського населення. Заарештованих відправляли в тюрми Алтайського краю або висилали в Іркутську область.
Рятуючись від радянських репресій, поляки масово втікали за кордон - у капіталістичну Польщу
У 1932-1933 роках на польські села, як і на всю Україну, впала нова біда – Голодомор. Голод не жалів нікого, але селянам Мархлевського району в той страшний період вдавалося виживати за рахунок безлічі лісів у тих краях. У лісах люди знаходили хоч якусь їжу – гриби, ягоди, птахів. Це врятувало життя багатьом.
З реальними успіхами у польському національному районі явно не складалося, а тому радянська влада вирішила поступово його ліквідувати. У 1934 році поляків знову почали виселяти – тепер уже на Донбас. Тоді ж за велінням держави в школах національного району перестали викладати польську мову.
Крапку в існуванні Мархлевського району поставила спільна постанова ЦК КП(б) і Раднаркому Казахської РСР Про переселенців з України від 16 лютого 1936 року. Мова в ньому йшла про депортацію 10.600 осіб.
З цього питання було також видано засекречену постанову Раднаркому СРСР від 28 квітня 1936 року про виселення з УРСР і господарське облаштування в Карагандинській області Казахської РСР 15 тис. польських і німецьких господарств. Згідно з постановою, прикордонні з Польщею райони Поділля та Волині мали звільнятися від польського та німецького населення.
Фото www.lvivcenter.org
Поляків з України виселяли не лише на Донбас, а й у Казахстан
Офіційна причина виселення трактувалася як спроба послабити етнічне напругу і уникнути можливості пособництва фашистам у виступі проти Радянського Союзу. Встановлені й факти того, що поляків депортували в середині 1930-х років у Харківську область і навіть на острів Сахалін.
Своє рішення держава виконувала неухильно. З рідних земель виселяли всіх, не зважаючи на жодні аргументи. Дозволили залишитися лише зовсім немічним людям похилого віку; зробили виняток і для жінок, які вийшли заміж за українців.
Під знаком комсомолу
Відправляючи поляків, чехів і німців на схід України, радянська влада виявила небачене досі «милосердя». Депортованим дозволили взяти із собою трохи особистих речей, а також подушки та постільну білизну. Людей повантажили в товарні вагони, на яких для конспірації було написано, що в них їдуть на Донбас добровільні переселенці-комсомольці.
Умови поїздки виявилися жахливими, але людей ще більше лякала невідомість. Адже практично на кожній станції Донбасу висаджували по дві-три сім'ї поляків, німців чи чехів.
Кожен намагався врятувати свою сім'ю, як міг. Про плани радянської влади жителі Мархлевського району знали, а тому жили в постійному страху переселення. Чутки про наближення депортації посилено передавалися із села в село.
Гірка доля земляків навчила поляків та представників інших меншин дивитися на життя реально. Тому багато хто з них готувався до депортації заздалегідь. Ті самі євреї-перекупники, які приїжджали за полуницею, допомагали місцевим жителям реалізовувати нехитрий домашній скарб за гроші. Люди приховували їх, щоб вижити на новому місці.
У тому «законспірованому» поїзді зібрані гроші деяким полякам дійсно допомогли. Адже частенько відповідальним партійним працівникам не вистачало ідеологічної твердості, щоб встояти перед спокусою і відмовитися від хабара. За певну суму більшовики могли висадити сім'ю на більш-менш солідній залізничній станції. Якщо ж грошей не було – депортованим загрожував глухий полустанок.
На станції Сватове сім’ї розселили по домівках померлих від голоду жителів міста. Ще частину людей відправили в села Сватівського району. Практично всіх депортованих прийняли на роботу в колгоспи. Люди поступово обживалися на нових місцях.
Адаптація відбувалася нелегко – але місцеве населення, як правило, нормально ставилося до переселенців. Адже більшість з них були простими сумлінними трудівниками. За розповідями жителів деяких сіл, сватівчани допомагали прибулим обжитися і навіть ділилися своїми предметами побуту.
Здавалося, можна було перевести дух. Але в 1937-1938 роках прийшла нова біда. Практично всіх чоловіків – поляків, німців і чехів – в ці роки масово арештовували, визнавали ворогами народу, а згодом розстрілювали.
Саме депортовані і були першими, хто потрапив під каток репресій на Сватівщині. У списках розстріляних були цілком мирні професії – селянин, конюх, сторож, тесляр.
У будинок поляка Леона Теофіловича Хмелевського, прадіда Олега Тищенка, ввечері вломилося троє доблесних чекістів у кожушках і з гвинтівками. Вони заарештували главу сім'ї. Шестеро дітей з подивом дивилися на те, що відбувається, не розуміючи, чому плаче мама, і куди відводять батька.
Мужики з гвинтівками, виявивши зайву суворість до ворога народу, повели себе надзвичайно миролюбно з діточками заарештованого. Вони намагалися їх заспокоїти – мовляв, найсправедливіша у світі радянська влада у всьому розбереться, і вашого батька обов'язково відпустять.
Але Хмелевського не відпустили. Разом з іншими арештантами представники влади погнали його пішки в Старобільськ, до окружного відділу НКВС.
Стерти з пам'яті
Заарештованих розстріляли, а їхні дружини і діти потрапили в список неблагонадійних, після чого їм ще довго не давали можливості забути, хто вони і звідки. До самого початку війни вдови розстріляних щотижня ходили «на відмітку». Причому службовці НКВС не просто ставили галочку навпроти прізвищ дружин ворогів народу, а ще й проводили профілактичну бесіду.
Принижені і залякані, дружини депортованих, як могли, піднімали дітей. Незважаючи на пережите, вони все одно дуже сподівалися, що їхніх синів і дочок чекатиме більш милостива доля, ніж їх самих.
Комусь із них дійсно вдалося пережити важкі роки. Прочитавши архівні списки розстріляних, можна виявити, що багато згаданих там прізвищ і зараз нерідко зустрічаються на Сватівщині.
На місцевих кладовищах немає могил розстріляних поляків – вороги народу мали бути стерті з пам'яті, а тому місця їхнього поховання співробітники НКВС не позначали. Але рідні знаходять можливість вшанувати невинно загублені життя своїх близьких – у сватівських храмах часто горять поминальні свічки.
Немає на карті України і Мархлевського району. Його остаточно ліквідували, а селищу Мархлевське повернули стару назву Довбиш. Територія колишнього польського національного району зараз входить до складу Червоноармійського та Баранівського районів Житомирської області.
А ось полуничний бізнес місцеві жителі успішно продовжують. У червні на трасі з Житомира в Баранівку навіть діє спеціальний полуничний ринок – в село Висока Піч з'їжджаються десятки машин і мікроавтобусів з ароматним товаром.
***
Цей матеріал опубліковано в №12 журналу Корреспондент від 28 березня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.