Корреспондент продовжує цикл матеріалів про національні меншини в Україні. Цього разу мова піде про поляків, пише Сергій Одаренко у №15 видання від 18 квітня 2014 року.
Три роки тому студент Владислав Зубович з Дніпропетровська дізнався про себе щось нове. Тоді до них додому приїхали погостювати далекі родичі – раніше сім'ї між собою спілкувалися мало, і Зубович майже нічого про них не знав.
«На мій подив тато вільно заговорив з ними польською, – згадує 18-річний дніпропетровець. – До цього я чув від нього тільки українську або російську мову».
Коли Зубович поцікавився у батька, звідки він знає цю мову, той розповів, що його дідусь родом з Польщі.
«Усе життя я вважав себе українцем, а виявився поляком, – розповідає Зубович. – Напевно, схожі почуття мають діти, коли дізнаються, що вони прийомні».
З того часу Зубович почав активно вивчати історію України та Польщі. Крім того, дослідив свій родовід: виявилося, його давній предок був з білоруських земель, але потім одружився на польці зі знатного роду і таким чином сам став шляхтичем. Довгий час перебував на службі у короля, поки не загинув у бою.
Сьогодні його нащадок збирається служити вже українському народу – днями Зубовичу надійшла повістка в армію. А взагалі він вважає, що Україна, Литва, Польща та Білорусь – це одна велика країна, колишня Річ Посполита.
Серед українських поляків таких, як Зубович, хто абсолютно випадково дізнався про своє коріння, більшість. Причиною тому – сильні асиміляційні процеси серед польської діаспори, які спостерігалися в усі часи.
У ранньому Середньовіччі поляки становили значну частину населення на території сучасної України. Після походів на Польщу в 1030-1031 роках Ярослав Мудрий захопив полонених і розселив їх уздовж річки Рось, де вони займалися сільським господарством, а пізніше змішалися з місцевими жителями.
Згідно з переписом населення 2001 року, 71% поляків України назвали своєю рідною мовою українську, 16% – російську і тільки 13% – польську. У порівнянні з переписом 1989-го кількість поляків скоротилася більш ніж на третину – сьогодні їх 112 тис., або 0,3% жителів країни. Вони представлені практично у всіх регіонах, але традиційна смуга їхнього розселення – від Житомира до Львова.
«Абсолютна більшість етнічних поляків кілька поколінь тому українізувалася і русифікувалася», – констатує Володимир Іщук, головний редактор журналу Голос Полонії.
Іщук нарікає, що інформаційний та освітній простір України не сприяє місцевим полякам у збереженні мовної та культурної ідентичності. Його видання – одне з небагатьох винятків. Голос Полонії безкоштовно розповсюджується за передплатою серед українських поляків, отримують його також польські сенатори і навіть, запевняє Іщук, сам президент Польщі.
Тематика журналу – геополітика і та частина історії, яка стосується і України, й Польщі. Виходить він польською мовою накладом 1.000 примірників, але вже до кінця цього року видавництво планує розширити аудиторію, розпочавши випуск й українською.
Меркантильні цілі
Втім, Іщук зазначає, що останнім часом окреслився зворотний процес: багато поляків прагне відродити втрачену релігійну, мовну та культурну ідентичність.
«Зростає кількість тих, хто повертається в костели. Все більше людей відвідує недільні школи з метою вивчення польської мови», – наводить він приклади.
Польська мова вивчається в деяких українських вузах, а в Києві працює польська бібліотека ім. Адама Міцкевича.
Щоправда, далеко не всіма поляками рухає патріотизм: багато хто починає цікавитися своїм корінням винятково з меркантильних міркувань. Особливо це проявилося в світлі останніх подій в Україні.
«Комусь потрібна допомога у вступі до польського університету, хтось хоче отримати «польську карту», щоб переїхати до Польщі на постійне місце проживання», – пояснює член головного управління Союзу поляків Києва (СПК) Владислав Зварич.
СПК діє з 1992 року, але за останні три роки кількість його членів подвоїлася. Сьогодні до об'єднання входять близько 30 громадських організацій та понад 700 індивідуальних членів. Причому мова йде не просто про галочку у списку.
«Зараз наші члени стали набагато активнішими: вони не просто числяться на папері, а й залучені в життя союзу», – пояснює Зварич.
Активісти СПК організовують у Києві курси польської мови, навчають усіх охочих польській культурі та історії, розвивають самодіяльність, допомагають налагоджувати особисті та ділові контакти, запрошують українських дітей на відпочинок та оздоровлення до Польщі. Але найбільшим попитом користуються послуги, пов'язані з навчанням українців у польських вузах.
Асиміляція і бажання залишити Україну привели до того, що серед українських поляків практично немає широко відомих людей. Наприклад, весляр на каное Михайло Сливинський, двічі срібний призер Олімпійських ігор у 1988 і 1992 роках і заслужений майстер спорту СРСР, з 2001-го виступав за польську збірну.
Один з найвідоміших українських поляків – політик, лідер партії Собор та екс-голова Житомирської облдержадміністрації Павло Жебрівський, предки якого жили під Краковом. Жебрівський цікавиться життям польської діаспори в Україні – на парламентських виборах 2007 року, будучи кандидатом від блоку НУНС, він навіть апелював до виборців польського походження. А ще політик виступає за проведення «шокової терапії» в українській економіці за прикладом польських реформ 1990-х.
Раніше Жебрівський співпрацював з польським товариством у Житомирі, пробував об'єднати його з іншими польсько-українськими організаціями.
«На жаль, через внутрішні суперечності в діаспорі цього зробити не вдалося», – поскаржився політик.
Розділяй і володарюй
Чвари в польській діаспорі були завжди, що дуже заважало її згуртованості, підтверджує Зварич. Приміром, його СПК зазнає критики з боку інших польських організацій за відсутність «фільтрів» під час набору нових членів.
Щоб увійти в союз, не потрібно мати «правильну» форму черепа або шукати документи про польських предків.
«До нас можуть приєднатися не тільки етнічні поляки, а й будь-які інші народи, які цікавляться польською культурою або історією», – каже Зварич.
За його словами, багато українців роблять для польської культури набагато більше, ніж інші етнічні поляки.
У Союзі польської шляхти (СПШ) – інший підхід.
«У своїх лавах ми хочемо об'єднати насамперед тих, хто має шляхетські корені, незалежно від чоловічої або жіночої лінії роду», – розповідає Корреспонденту презес (глава) СПШ, доктор історичних наук Наталія Костецька.
Її організація була зареєстрована у 2010 році в Житомирі, де мешкає значна польська громада – 3,5% від загальної чисельності населення міста.
Ядром СПШ стала група нащадків польської шляхти, але, за словами Костецької, двері організації відчинені і для молодих поляків, які хочуть приєднатися до вивчення та популяризації мови, культури та національних традицій. Головне, з чим бореться союз, – спотворення історичних інтерпретацій, які з дитинства формують у свідомості українців образ поляка-ворога.
«Золотий, умовно литовсько-польський, період української історії в Україні трактують як темне століття гноблення українців польськими феодалами, – обурюється Костецька. – Цей брехливий агітпроп перекочував з радянських часів в підручники незалежної України і досі промиває мізки молоді».
Позицію СПШ поділяє і громадський рух Історична ініціатива, куди ввійшли відомі історики України. Метою руху стало розвінчання ідеологічних міфів, які розколюють суспільство, забивають клин між регіонами та національними громадами, в тому числі і між поляками та українцями.
«Ми хочемо зняти окуляри, що надівають нам політики і крізь які поляки і українці бачать один одного в спотвореному пропагандою вигляді», – каже Костецька.
Глава СПШ зазначає: технологія «розділяй і володарюй», використовувана Російською імперією для ведення політики у Східній і Центральній Європі, актуальна і для сучасної Росії.
Щоб їй завадити, СПШ разом з Історичною ініціативою проводять наукові семінари та конференції, де намагаються згладити гострі кути в українсько-польських відносинах і знайти точки дотику. Найближча конференція призначена на червень.
Польський зв'язковий
Українські підприємці польського походження, як правило, намагаються інтегрувати свій бізнес у польське ділове середовище. Пояснюється це просто: Польща – це Євросоюз, а тому бізнес там має більше прав і можливостей.
«Так ми почуваємо себе захищеними», – пояснює Сергій Сторожук з Тернополя, приватний підприємець польського походження.
До недавнього часу він володів консалтинговою фірмою, яка обслуговує міжнародні компанії, що планують вихід на український ринок.
«Для них це темні води, і ми допомагали їм у реєстрації, роз'яснювали нюанси адміністрування українськими органами», – розповідає Сторожук.
Він зазначає, що саме такі послуги – найпоширеніші серед українських бізнесменів польського походження. Українські поляки є своєрідним містком між Сходом і Заходом: з одного боку, вони знаходять спільну мову з європейським бізнесом, з іншого – добре знайомі зі специфікою ведення справ в Україні.
До речі, саме через останній чинник Сторожук був змушений тимчасово закрити свою фірму.
«Бувало, що за два місяці до нас приходило до 30 перевіряльників, що дуже заважало, – згадує підприємець. – Крім того, немає чітко прописаних правил розмитнення, та й платоспроможність населення падає».
Там, де це можливо, українські бізнесмени намагаються не афішувати перед польськими діловими партнерами своє походження, розповідає бізнесмен. Серед поляків часто зустрічається гордовите ставлення до українців – часом від таких упереджень не застраховані навіть етнічні поляки, які живуть в Україні.
«Я б сказав, що ми для них – як для українців молдавани з анекдотів», – підсумовує Сторожук.
Дошка пошани
Відомі поляки в сучасній Україні
Павло Жебровський – голова партії Українська платформа Собор, екс-голова Житомирської облдержадміністрації
Віталій Сташенко – заступник голови Державної архітектурно-будівельної інспекції України
Віктор Янукович – екс-президент України. У 2013 році за версією польської організації Polski Network потрапив до списку 170 найвідоміших зарубіжних поляків. Бабуся Януковича по батьківській лінії народилася у Варшаві
Гуляти, молитися, торгувати
Польські архітектурні пам'ятники в Україні
У Західній Україні є десятки польських костьолів, замків і палаців. Але й Центральна Україна зберігає архітектурну пам'ять про поляків. Найвідоміша пам'ятка центру – дендропарк Софіївка в Умані, заснований у 1796 році польським магнатом Станіславом Потоцьким і названий на честь його дружини Софії.
Бессарабський ринок у Києві побудований у 1910-1912 роках за проектом варшавського архітектора Генріха Гая. Тут збереглися плиткові підлоги фірми Дзєвульский і Лзіге з містечка Опочно. На Бессарабці не тільки торгували: у 1922-му в будівлі давав вистави польський театр.
Фото doroga.ua
Костьол Святого Ісидора у селі Безпечна на Київщині
Менш відомі костели початку XX століття в Київській області, в околицях Білої Церкви, – Антонія Падуанського в селі Руда і Святого Ісидора в селі Безпечна. На Київщині також розташований палац поміщиків Хоєцьких у селі Томашівка, пристосований під монастир, і склеп Руліковських у Мотовилівці.
***
Цей матеріал опублікований в № 15 журналу Корреспондент від 18 квітня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.