У 1918 році в нинішній Луганській області сталося Біловодське повстання – селяни з вилами протистояли озброєним донським козакам. Наслідки тих битв відчуваються досі, пише Валерій Снєгірьов у №19 журналу Корреспондент від 16 травня 2014 року.
Бійців української армії з Дніпропетровська, спрямованих у квітні цього року на Луганщину, в різних частинах області зустрічали по-різному. У селищі Вільхове Станично-Луганського району місцеві жителі заблокували під'їзди до залізничної станції, кидали на рейки металобрухт, щоб не дати вивантажити техніку з платформ. Свою акцію вони виправдовували страхом перед можливим бомбардуванням з боку Росії.
Після цього інциденту командування вирішило змінити дислокацію: частину розташували на території Сичанської сільради Марківського району. Реакція мешканців району і сусідніх з ним Старобільського та Новопсковського була прямо протилежною. Люди стали привозити солдатам консервацію, білизну й сигарети. Щоб було куди складати провіант місцевих жителів, солдатам навіть довелося викопати погріб.
Звідки така різниця? Відповідь слід шукати в історії. У 1938-му вугільні райони відрізали від Сталінської (Донецької) області і з'єднали їх з аграрними районами Харківської області. Так утворилася Ворошиловградська область, «подарунок» радянського керівника Йосипа Сталіна своєму соратнику Климу Ворошилову поряд з іншими такими «презентами» – Молотовською, Куйбишевською та Кіровоградською областями.
Поняття «луганської республіки», а вже тим більше «луганського народу» – етнографічний, політичний та економічний нонсенс
Тому поняття «луганської республіки», а вже тим більше «луганського народу» – етнографічний, політичний та економічний нонсенс. Наприклад, Старобільський і Новопсковський райони області історично відносяться до Слобідської України. Хоча зараз, кажучи про Слобожанщину, часто помилково мають на увазі лише Харківську та Сумську області.
А особливо гарячі жителі сусіднього Станично-Луганського району вважають себе громадянами Всевеликого війська Донського. У цієї самопроголошеної козачої держави були прапор, герб, гімн і навіть власна валюта – донський рубль.
Існувала країна недовго, з 1918 по 1920 рік. Проте народна пам'ять про неї збереглася на десятиліття. Навіть у радянські «інтернаціональні» часи сусідні райони Луганської області, м'яко кажучи, не дружили.
Хто звідки, визначали просто – з української або російської мови, і чужаку зі Слобожанщини в «донському» селі навіть могли не дати води напитися. А майже 100 років тому справа взагалі дійшла до кривавого конфлікту.
Кордон між територіями історично проходив по річці Деркул. На березі річки встановлений меморіальний комплекс, присвячений повстанцям Біловодського селянського повстання 1918-1919 років. А на крутому схилі крейдяної гори в місті Біловодську височіє обеліск, поставлений на могилі жертв повстання.
Селяни проти козаків
У листопаді 1918 року Директорія в Києві підняла повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. Користуючись слабкістю центральної влади, східний сусід України, Всевелике військо Донське, вирішив анексувати частину Слобожанщини.
Привід для введення військ звучав знайомо для сучасного українця – «прохання про забезпечення безпеки», яку представники місцевого козацтва направили козачому уряду генерала Петра Краснова. Незабаром в Біловодськ з боку станції Чертково ввійшов козачий полк.
Генерал Краснов на Дону розпочав формування армії. У листопаді 1918-го його війська прибули в Біловодськ. На початку грудня за наказом козачого генерала Олександра Фіцхелаурова почалася мобілізація в Донську армію.
У Біловодську організували призовний пункт на кілька районів – Марківський, Верхньо-Тепловський і Миколаївський. Але мобілізація провалилася: майже ніхто з жителів Слобожанщини, краю хліборобів-землеробів, не хотів служити під знаменами Донської армії.
Тоді козачий комендант наказав зібрати селянську сходку, на якій зажадав, щоб чоловіки відповідного віку негайно з'явилися на призовний пункт, а за невиконання наказу погрожував розправою. Селяни 12 грудня відповіли масовим виступом, в ході якого розігнали організаторів мобілізації.
Розлючені народним бунтом козаки почали масовий терор в Біловодську. Були заарештовані і розстріляні лідери повстанців Павло Байда, Василь Онопрієнко, Василь Жданов. У яру навпроти лікарні щоночі козаки розстрілювали активістів, заручників і просто тих, хто ухилявся від мобілізації.
Селяни не поступалися. У будинку матері жителя Біловодська Миколи Білика відбулося таємне засідання, на якому обговорювався план повстання. Були призначені керівники загонів у всіх селах району, а в Шуліківку і Литвинівку послали зв'язкових із завданням підняти селян на боротьбу і вести їх на Біловодськ.
Серед повстанців були люди, які вміли володіти зброєю: нещодавно відгриміла Перша світова. Їм доручили навчити бідняків методам ведення бою. Також домовилися чекати сигналу до виступу, якщо красновці почнуть насильницьку мобілізацію.
Ті, хто повернувся з фронту з гвинтівками, повинні були тримати їх напоготові, решта – підготувати мисливські рушниці, шаблі або виготовити холодну зброю самостійно. Повстанці кожного населеного пункту знали, куди саме їм треба прибути в Біловодську, зайнятому білокозаками. Заздалегідь були визначені місця збору і час початку бойових дій.
Повстання призначили на ніч з 26 на 27 грудня. Але 25 грудня красновці заарештували одного члена організації. Вирішивши виручити з біди свого товариша, група озброєних селян кинулася на козачий конвой. Зав'язалася перестрілка – заарештованого врятували.
Народна армія
Біловодські повстанці провели відповідну роботу з тими, у кого розмістилися білі кавалеристи. Більшість господарів житла опівночі зняла засуви з дверей, а напередодні щедро напоїла квартирантів самогоном.
З вилами, сокирами і берданками прибули повстанці. За лісом вони розсипалися в ланцюг і вирушили в селище. Перевіряли кожен будинок, виловлюючи і знищуючи козаків.
Почувши стрілянину, члени бойових загонів зі зброєю зайняли свої місця, як і було раніше домовлено. Піднялися на ноги всі – і старі, і діти, і жінки. До центру селища йшли повстанці, підходили селяни з навколишніх сіл.
Над Біловодськом повис тривожний гул дзвону на сполох, у який ударили повстанці, зайнявши церкву на Миколаївській площі. Тієї грудневої ночі вони знищили чимало ворогів. Але відразу звільнити слободу не вдалося.
У другій половині дня 26 грудня селяни вступили в бій з козаками. Шлях для відступу Донському війську перегородив загін повстанців, який підійшов з Лебедівки. Несучи втрати, селяни взяли церкву і знищили козаків.
Водночас з боку села Диківка повстанці під керівництвом Григорія Ткаченка та Володимира Козюменського підійшли до центру. Долаючи опір козаків, пробираючись з одного двору в інший, наступали селяни з боку Третьяківки. Підійшли підкріплення з Деркула, Данилівки, Ново-Лимарівки, Семикозаків та інших сіл. Загін селян із Шуліківки і Литвинівки прийшов з гвинтівками і патронами.
У селі Бараниківка селяни роззброїли каральний загін козаків на чолі з офіцером. Зброю роздали повсталим, які відразу ж вирушили в Біловодськ на допомогу побратимам. Прибувши в Біловодськ, загін бараниківців вступив у бій з козаками. Дороги, що ведуть у місто, були забарикадовані й охоронялися озброєними селянами.
Жителі навколишніх сіл чинили опір загонам козаків, які йшли в Біловодськ. Серед селян знайшлося чимало героїв. Так, Микола Пелих організував у Новолимарівці бойову групу, яка роззброїла козаків, які охороняли кінний завод. Пізніше спільними зусиллями разом жителями Гармашівки, Лимарівки і Коноповки, де бойовими групами командували Павло Трофименко і демобілізований матрос Євлампій Кікоть, повстанці розбили два загони карателів, які рухалися з Кантемирівки в Біловодськ.
Селянин Іван Дуплієнко засів на млині і довгий час тримав під обстрілом міст через Деркул, не даючи козакам можливості переправитися на протилежний бік. У боротьбі брали участь не тільки чоловіки, а й жінки. Активно боролася в лавах повстанців Ольга Мироненко – підносила боєприпаси, перев'язувала поранених, поки сама не була важко поранена.
Оточення звужувалося. Вуличні бої тривали ще два дні. Особливо запеклими вони були 27 грудня. У двох двоповерхових будинках засіли білокозаки, на озброєнні у яких, крім гвинтівок, були й кулемети.
Повстанці зробили кілька спроб підпалу. Один з будинків таки згорів, а з другого ворогів довелося вибивати пострілами. На третій день бою нездоланою залишилася лише одна точка опору – козаки засіли в будинку купця Дугіна, товсті стіни якого захищали їх від куль.
Червоноармійці мимоволі
На третій день до козаків прийшла допомога. Війська генерала Фіцхелаурова відкрили по Біловодську артилерійський і кулеметний вогонь. Повстанці відступили, несучи втрати.
Вступивши 28 грудня у Біловодськ, білокозаки майже нікого не зустріли: селяни з жінками та дітьми залишили селище. Тоді вони почали розправу – розстрілювали тих учасників повстання, які не змогли відступити, добивали поранених і старих людей. Залишивши Біловодськ, на ранок козаки знову повернулися, щоб продовжити вбивства.
Увірвавшись у Біловодськ, донські козаки не мали жалю ні до кого, добиваючи поранених, немічних і старих людей
Підмога повсталим надійшла 3 січня 1919 року: до Біловодська підійшов Перший Воронезький полк Всеросійської надзвичайної комісії і Старобільський партизанський революційний полк. У боях продовжили брати участь і повстанці.
Багато жителів Біловодська та навколишніх сіл влилися в лави регулярних частин Червоної армії. З учасників повстання був сформований кавалерійський ескадрон у складі 150 шабель під командуванням Я. Хорунжого. Після його загибелі ескадрон очолив Козюменський – той самий, який наступав на Біловодськ із селянами з Диківки. З біловодчан була організована стрілецька рота, якою керував Андрій Чапель.
Військово-революційний комітет, створений 7 січня 1919 року, підготував вибори волосної ради робочих і селянських депутатів. У селах теж виникали ради.
Ці факти в радянський час використовували для того, щоб заднім числом записати загиблих в червоногвардійці, позначивши це на пам'ятних монументах. Насправді ж ніякими червоногвардійцями селяни не були – повстання було стихійним, його учасники просто захищали рідні села від загарбників. А якщо кого жителі Слобожанщини і підтримували, так це Нестора Махна: до 1922 року згадані райони Луганщини були опорними базами махновщини.
***
Цей матеріал опублікований в № 19 журналу Корреспондент від 16 травня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.