Під керівництвом Антона Макаренка вчорашні безпритульні і малолітні злочинці не тільки адаптувалися до нормального життя, а й успішно випускали фотоапарати ФЕД. За це його відзначило ЮНЕСКО і засудили колеги в СРСР, пише Наталя Гузенко у №20 журналу Корреспондент від 23 травня 2014 року.
30 травня в українських школах пролунає останній дзвінок, потім почнуться вступні іспити до вузів, і країна вкотре заговорить про проблеми української освіти. Головні звинувачення: вітчизняні вузи не розглядають підлітка як особистість, не розвивають індивідуальних здібностей, не вітають творчий підхід, та й взагалі працюють за «совковими» шаблонами.
Тим часом саме в Радянському Союзі жив і працював педагог, який запропонував власне вирішення цих проблем і успішно втілив свою теорію на практиці. Щоправда, тоді його ідеї не знайшли підтримки на рівні держави, і зараз, через майже 100 років, ситуація змінилася мало.
Якщо подивитися, хто у XX столітті отримав на додачу до обов'язків ще й права, то разом з темношкірими, жінками і представниками сексуальних меншин потрібно згадати і дітей.
«Не шкодуй різки для сина свого», «діти повинні бути як картинка – їх видно, але не чутно» – такими тезами визначалося виховання протягом багатьох століть.
Але розвиток психології, поява вчень Зігмунда Фрейда і Карла Густава, а також кардинальні зміни в традиційному суспільстві привели до того, що все більше інтересу стало приділятися спробам зрозуміти дитину й усвідомлено підготувати її до дорослого життя.
Протягом минулого століття з'явилося і померло безліч теорій правильного виховання – починаючи від ідеї відриву від сім'ї і закінчуючи «природним» батьківством, що копіює звичаї первісних племен. У цьому морі теорій і практик ЮНЕСКО виділило чотирьох педагогів, які визначили спосіб педагогічного мислення у ХХ столітті. Серед них – українець Антон Макаренко, автор Педагогічної поеми, відомий своєю роботою з юними правопорушниками.
Темою дипломної роботи Макаренка в Полтавському вчительському інституті була Криза сучасної педагогіки. Однак тоді вихідцю з сім'ї робітника-маляра напевно і не снилося, що шукати вихід з цієї кризи лише через кілька років доведеться особисто йому.
Роботою з правопорушниками Макаренко зайнявся майже випадково. Губернський відділ народної освіти у 1920 році запропонував 32-річному педагогу очолити трудову колонію для неповнолітніх злочинців у селі Ковалівка поблизу Полтави. Кілька напівзруйнованих будівель, відсутність коштів, жменька колег-вчителів і повне нерозуміння, що робити з групою підлітків з кримінальним минулим, які дісталися у вихованці.
Ось як описує Макаренко в Педагогічній поемі перші місяці існування колонії: «Довгими зимовими вечорами в колонії було моторошно ... Я випросив у заступника губнаросвітою наган для захисту від дорожніх лицарів, але становище в колонії приховував від нього. Я ще не втрачав надії, що придумаю спосіб домовитися з вихованцями».
У пошуках істини Макаренко обклався педагогічною літературою, але швидко зрозумів, що марнує час: потрібно було переходити до дій. Першою такою дією став ляпас вихованцю, який відмовився від роботи, і вихователю-хаму.
Цей вчинок створив Макаренку репутацію прихильника тілесних покарань, хоча педагог у всіх своїх творах категорично заперечував насильство як виховний метод. Інцидент став поворотною точкою: той факт, що Макаренко просто розлютився, а не відіслав порушника назад у в'язницю, змусив підлітків почати діалог.
Кожному своє
Головним прийомом роботи з дітьми, на думку Макаренка, повинні бути не шаблонні підходи і повчання, а метод подиву, або «вибуху», коли та чи інша проблема вирішується абсолютно несподіваним для учасників способом.
Ось як описує один з таких випадків вихованець Макаренка – Михайло Сухоручко: «Деякі колоністи крали смажене насіння у торговок. Макаренко терпіти не міг цього. Але як дати по руках дрібним злодюжкам? Вихід виявився абсолютно несподіваним: він віддав розпорядження подавати в їдальні насіння тим вихованцям, які були помічені в крадіжці». Спрацювало: хлопцям було соромно поставати злодіями в очах десятків приятелів.
При цьому Макаренко постійно запевняв, що кожен випадок має бути суто індивідуальним і засіб, який подіяв з одним вихованцем, на другого може просто не подіяти, а третього образити. А образи гідності педагог прагнув уникати, наголошуючи, що навіть найменша дитина гідна поваги.
Як виглядав цей індивідуальний підхід у житті, описує інший вихованець Макаренка, Семен Калабалін. Його і ще двох «важких» юнаків перевели в колонію, де працював великий педагог. Але спосіб «доставки» для кожного з них Макаренко вибрав свій.
Дрібного злодія Плешова велів просто конвоювати: мовляв, його це не образить, честі у нього все одно немає. Ваню Колоса, учасника банди отамана Ангела, попросив привести одного, без конвою. А за Калабаліним начальник виправної установи приїхав особисто, чемно привітався і відправив того самостійно отримувати продукти на всю колонію. Це справило враження на хлопчиська.
«Я не здивувався б навіть, якби мене стали бити. Але Макаренко знав або здогадувався про те, що вразити, підкорити мене могла тільки спокійна дружелюбність, тільки підкреслена поважність – тобто те, до чого я зовсім не звик», – згадував вихованець.
makarenko.edu.ru
Макаренко зміг знайти підхід до виховання безпритульних дітей, які ставали повноцінними членами суспільства
Однак психологія психологією, але основою роботи з важкими дітьми за Макаренком були колектив, праця і дисципліна.
«Я вважаю, що наявна в дитячих будинках система виховання здатна ростити тільки утриманців і нероб. І я переконаний: тільки праця, тільки робота допомагає мені створювати з цього, здавалося б, непридатного матеріалу справжніх людей», – через багато років писав Калабалін, який пішов слідами Макаренка.
Зацікавити вихованців працею апологет нової педагогіки був просто зобов'язаний: доручивши створити колонію, Наросвіти не надто дбав про її матеріальне забезпечення. Тому спочатку колоністи повинні були просто забезпечити себе елементарним шматком хліба. Але на цьому, на переконання Макаренка, не можна було зупинятися.
Запросивши на роботу агронома Миколу Фере, Макаренко поставив перед колонією завдання не тільки забезпечити свої поточні потреби, а й отримати прибуток і створити дійсно успішне господарство. І цього колонія ім. Горького зуміла домогтися: багатопільна сівозміна забезпечила високу для того часу врожайність – 30 ц пшениці з 1 га. А розведення породистої худоби дозволило отримувати не тільки продукти, а й гроші від продажу тварин.
Передове для свого часу господарство не межа можливостей для вчорашніх безпритульних. Через кілька років, керуючи вже іншою установою – комуною ім. Дзержинського під Харковом, – Макаренко домігся дозволу на будівництво власного заводу, що виробляє електродрилі або, як їх тоді називали, свірлилки.
На початку 1932 року була випущена перша електродриль ФД-1, а через певний час завод налагодив випуск електрошліфувалки ФД-2, а також електродрилів ФД-3 і ФД-4 за зразком американської Black & Decker.
Однак і це точне виробництво не здалося Макаренку межею – у 1932-му він вирішив, що завод комуни повинен випускати фотоапарати за прикладом німецької Leica, найпопулярнішої тоді моделі. Вже до кінця року під керівництвом фахівців з експериментального конструкторського бюро харківського НДІ метрології та стандартизації на місцевому заводі Зброяр зібрали три перші дослідні фотоапарати ФЕД (Фелікс Едмундович Дзержинський), а через два роки комунари почали випускати його серійно вже на своєму заводі.
Як міг педагог не просто відучити колишніх безпритульників і малолітніх злочинців від крадіжки, а й мотивувати їх до створення високоточного обладнання, з яким упорався б не кожен кваліфікований робітник?
По-перше, ініціатива часто йшла не від дорослих, а від самих вихованців. Ще в колонії ім. Горького була створена система загонів, і всі головні рішення приймалися на раді командирів, без згоди якої навіть завідувач колонією не міг зробити нічого важливого. Самостійно прийнявши рішення, колектив був зацікавлений у його виконанні.
По-друге, основою виховання по-макаренківськи була дисципліна.
«Допускається: можливо, що особистість буде правильно діяти винятково через позитивні мотиви. Це абсурд. Як тільки починається дія, потрібен її порядок і завершення, сталість, холоднокровність і стійкість», – писав педагог.
Макаренко був упевнений: дисципліна не суперечить свободі.
«Свобода – це ваш спокійний рух Тверською або Невським, коли ви впевнені, що трамвай іде по рейках, автомобілі та рисаки тримають правий бік, а семиповерхові будинки збудовані під наглядом будівельних законів і не обваляться на вашу голову», – пояснював автор Педагогічної поеми.
Крім того, в комуні ім. Дзержинського, якою займався на Наросвіти, а НКВС, вихованці отримували зарплату за свою роботу. Тому вихованці, за словами Макаренка, «вже не виходили з дитячого будинку в образі інститутки, яка не вміє жити, а має тільки ідеали».
Форма дружби
Колективізм, дисципліна, повага до думки дитини та індивідуальний підхід – на думку Макаренка, цих правил потрібно дотримуватися не тільки в роботі з важкими дітьми.
«Сімейні діти анітрохи не легше вуличних. Кількість морально відсталих серед сімейних дітей зовсім не менша. Візьміть статистику комісій у справах неповнолітніх, і ви побачите, що кількість злочинів сімейних дітей до кінця переважає злочини безпритульних, але вони живуть у набагато кращих умовах», – писав педагог.
У своїй Книзі для батьків він закликав тат і мам починати виховання дітей з виховання самих себе.
«Ви повинні бути не тільки батьком і шефом ваших дітей, ви повинні бути ще й організатором вашого власного життя, бо поза вашою діяльністю як громадянина, поза вашим самопочуттям як особистості не може існувати і вихователь», – пояснював Макаренко.
Братися за пасок він вважав останньою справою.
«У кращому випадку ви схожі на мавпу, яка виховує своїх дитинчат», – звертався педагог до прихильників тілесних покарань.
На думку Макаренка, кожен батько повинен навчитися віддавати розпорядження, вміти не ховатися від них ні за спиною батьківської ліні, ні зі спонукань сімейного пацифізму.
«А якщо ви ще навчитеся розрізняти дійсні та фіктивні потреби дітей, то ви й самі не зауважите, як ваше батьківське розпорядження зробиться найбільш милою і приємною формою дружби між вами і дитиною», – підсумовував учитель.
За вісім років керування колонією Макаренко випустив у світ кількасот робітників і студентів.
«Посеред загального моря розхлябаності і дармоїдства одна наша колонія стоїть, як фортеця», – пишався він.
Щоправда, колеги не оцінили зусиль педагога.
«Мене зараз їдять ... Навіть не за помилки, а за найдорожче, що у мене є, – за мою систему. Її вина тільки в тому, що вона моя, що вона не складена з шаблонів», – скаржився Макаренко письменнику Максиму Горькому.
А ось звинувачення саме були шаблонними для тих часів – «ідеологія не витримана», «немає класової установки».
У 1928-му з жорсткою критикою системи Макаренка виступила Надія Крупська, і незабаром Макаренка усунули від керівництва колонією ім. Горького. Дивно, але підтримав його в цій ситуації НКВС. Саме керівник НКВС України Всеволод Балицький залишив педагога керувати комуною ім. Дзержинського (вона підпорядковувалася цьому відомству), де той і пропрацював до 1935 року. А восени 1936-го Балицький викреслив Макаренка зі списку осіб, звинувачених у троцькізмі.
Втім, якщо самого Макаренка це і врятувало, то кінець його системі прийшов практично зі смертю її творця в 1939 році. Кілька десятиліть потому великого педагога продовжували копіювати його учні – Семен Калабалін, Леонід Конісевич та інші, які працювали в різних дитячих установах СРСР.
Однак широкого розповсюдження погляди Макаренка не отримали. І навіть визнання ЮНЕСКО не зняло з нього ярлик прихильника «казарменої педагогіки», як назвала його систему вдова творця СРСР Володимира Леніна Крупська.
***
Цей матеріал опубліковано в № 20 журналу Корреспондент від 23 травня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.