Знавець усіх слов'янських мов і автор Словника сепаратиста Павло Чучка робить все можливе, щоб національне різноманіття Закарпаття було туристичною фішкою, а не геополітичною проблемою, пише Діана Єрьоменко у №26 журналу Корреспондент від 4 липня 2014 року.
Словник сепаратиста – маленька синя книжечка. На її обкладинці красується стилізована квітка: серединка – герб Закарпаття з ведмедем, пелюстки – державні прапори України та чотирьох країн, з якими межує область. При цьому українська пелюстка за розмірами не більше і не менше закордонних.
Ні, Закарпаття не стало черговою «народною республікою». Автор ідеї і словника, і квітки ужгородець Павло Чучка – не озброєним до зубів бойовик, а добродушний «вуйко». Квітку, туристичний символ регіону, він придумав у 2011 році під час перебування головою депутатської комісії з розвитку туризму і міжнародного співробітництва Ужгородської міськради.
А синя книжечка – це всього лише «українсько-український словник незрозумілих слів, уживаних українцями західних районів Закарпаття». На місцевий діалект автор переклав навіть Бородино (Повіджте, вуйку, ци не задарь ...) і Наша Таня громко плачет. Переклади далися йому неважко: ужгородець знає десятки мов, у тому числі всі 14 слов'янських.
Фото Таїсії Стеценко
Словник сепаратиста містить лексику місцевого закарпатського діалекту
Чучка – типовий закарпатець. «Моя бабця – сербка, її сім'я прийшла сюди з-під Татр, батько – українець», – розповідає він. Прізвище – угорське, перекладається як «качан». Ну а любов до етнографії та філології він успадкував від свого батька, теж Павла Чучки, шанованого в Закарпатті професора і громадського діяча.
Нашого героя можна представляти по-різному: етнограф, ресторатор, меценат, письменник, гуморист, політик. Втім, політичний статус допомагає далеко не завжди: депутат Ужгородської міськради зізнається, що свої найуспішніші проекти реалізував сам – на офіційному рівні багато його ініціатив постійно блокувалося правлячою більшістю.
Окрім серйозних справ, на кшталт ремонту стадіону чи проведення водогону на кладовищі, в активі Чучки – маса проектів з гумором. Він проводив велосипедні змагання Tour de Bar (від назви рідного села Баранинці), організовував фестиваль гумору Карпатський словоблуд, написав Вичурки по-баранинські – смішні вірші на закарпатському діалекті.
Гумор – не просто розвага, а стратегічно важливий продукт для Закарпаття. Там живуть люди десятків національностей – якщо занадто серйозно ставитися до різниці поглядів, традицій і мов, обстановка може загостритися.
Своя Європа
На запитання про сепаратистські настрої в регіоні Чучка відповідає: «Тут більше розмов, ніж настроїв». Він запевняє: бажання місцевих русинів увійти до складу Росії – не більше ніж міф, створений пропагандою. «Ми самі себе називали руснаками, – пояснює етнограф. – А русинами називали ті державники, які хотіли відокремити нас від України».
Наприклад, русофільство підтримувала чехословацька влада в 1920-30-тих роках. «Адже коли народ тягнеться до Достоєвського або Пушкіна – це не страшно, – каже Чучка. – Страшно, коли вони будуть тягнутися до Шевченка, Франка чи Стефаника – бо це близько».
Втім, ґрунт для сепаратизму тут все таки є. Злітна смуга ужгородського аеропорту впирається в кордон зі Словаччиною, при цьому до Києва звідси – 800 км, а до Донецька – 1.400 км. «Для закарпатців центрами завжди були Будапешт, Прага, Відень – але не Київ», – проводить Чучка екскурс в історію краю.
Угорських паспортів у регіоні набагато більше, ніж етнічних угорців: знайти «потрібне» коріння жителю багатонаціональної області нескладно, а ксива дає можливість безперешкодно їздити до Європи. Наш співрозмовник везе нас на екскурсію до кордону, по дорозі помічаємо безліч автомобілів з номерами Євросоюзу.
«Це все машини ужгородців, – каже наш гід. – Щоб їздити на такій, потрібно раз на п'ять днів перетинати кордон. Так що ми давно в європейській спільноті – живемо, як у хаті без дверей».
Але прагнення до Європи – не означає сепаратизм. Щоб наочно показати це, Чучка відкрив заклад Деца у нотаря – з місцевого діалекту назву можна перекласти як «Сто грам у нотаріуса». Це і корчма, й етнографічний музей, і розсадник специфічного гумору. Так, на тутешньому Кладовищі задніх перспектив «спочивають» чесний журналіст, добрий сусід Росія, ідеали Майдану (ще першого, помаранчевого).
Фото Таїсії Стеценко
Кладовищі задніх перспектив зібрано багато невдалих українських ініціатив та стереотипів
Незважаючи на легковажність, ресторан несе високу місію об'єднання культур – це відображено і в кухні, і в одязі, і, звичайно ж, у настроях офіціантів. Ерік Вегеш кілька років працював у пекарні в Італії. «Ця країна теж неоднорідна, – розповідає він. – Наприклад, неаполітанців не дуже полюбляють у Римі та Мілані, їх вважають честолюбними і невихованими. Але ніде не доходить до конфліктів».
Його колега Антуанетта Грабар – правнучка губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабара. Вона – наполовину угорка, наполовину словачка, але й себе, і Закарпаття асоціює з Україною. «Ні Угорщина, ні Словаччина не заберуть собі Закарпаття, – впевнена вона. – За кордоном люди відповідальні, вони не хочуть заварухи».
Дружбу народів ресторатор підтримує і за межами своєї корчми. На посаді депутата він придумав проводити в Ужгороді Дні добросусідства – фестивалі культури різних народів, що населяють Закарпаття. Такі заходи вже відбулися спільно з Чехією та Угорщиною.
Почути Закарпаття
Спокій у регіоні зовсім не означає відсутність проблем. Чучка наголошує: як і Донбас, Закарпаття теж чекає від влади більшої уваги. «Дайте безвізовий режим, зробіть широкосмуговий рух через кордон, щоб не було пробок», – перераховує етнограф вимоги земляків.
Всупереч стереотипам про жителів українського заходу, ужгородець насторожено ставиться до євроінтеграційних прагнень України. На його думку, у разі інтеграції в ЄС українське виробництво буде витіснене з ринку. «Все, що нам потрібно – вільна економічна зона, щоб тут могли розмістити свої інвестиції західні країни», – вважає він.
Чучка: Все, що Україні потрібно – вільна економічна зона з ЄС, щоб тут могли розмістити свої інвестиції західні країни
А ось популярну нині ідею децентралізації влади Чучка повністю підтримує: нинішню модель державного устрою він вважає радянською й неефективною. «Для нормального розвитку необхідна здорова конкуренція між регіонами, дух змагання», – зазначає він.
Адже Закарпаття відрізняється не тільки від Донбасу чи Полтавщини – навіть самі місцеві жителі ділять себе на людей «з полонини» і горців-гуцулів. Ну а взаємні жарти мешканців Галичини та Закарпаття – звична річ. Наприклад, Чучка кинув виклик львів'янам напередодні 300-річчя їхнього пива 1715, яке вважається першим пивом на території України. На стіні його ресторану красується старіша дата – 1701.
Саме цього року князь Трансільванії Ференц II Ракоці в Мукачевому заснував пивоварню, яка успішно працювала, поки князь не зазнав поразки у війні і був змушений тікати з рідного краю. «За легендою, один тутешній працівник, якого вигнали за недобросовісну працю, виїхав до Львова і там заснував пивоварню у 1715 році», – посміхається у вуса ресторатор.
Хоча це тільки зовні здається, що війна на сході ніяк не відбилася на закарпатцях. Та й образ аполітичних горян, у яких «хата скраю» – теж стереотип.
Щоб показати це, Чучка відкрив у своїй корчмі зал, присвячений Ференцу II Ракоці. На стінах залу написані 500 імен – це жителі 93 сіл Закарпаття, які брали участь у повстанні проти Австрії, піднятому угорським воєводою на початку XVIII століття. Тоді з військами Габсбургів боролися чехи, угорці, українці.
«Це все одно, що сьогодні підняти повстання проти США, – проводить історичну паралель етнограф. – А для жителів краю воно мало такі самі наслідки, як Перша світова війна – з 18 чоловіків у рідне село повернувся один». За виявлену мужність Ракоці тоді назвав закарпатців gens fidellissima – найвідданішим народом.
«Це приклад самоорганізації, коли проти зовнішнього ворога, який забирає твоє, піднялися всі, – каже Чучка. – Тому наші люди ходили за варягами, за австріяками, а потім і за совєтами. Зараз багато хто вважає, що і за Києвом підемо».
Саме в самоорганізації Чучка бачить вирішення нинішніх проблем України. Адже головний ворог – не форма державного устрою, а свідомість людей
Саме в самоорганізації він бачить вирішення нинішніх проблем України. Адже головний ворог – не форма державного устрою, а свідомість людей.
«Більшість українців – раби за психологією. Раб ніколи не мріє стати начальником, для нього начальник – це завжди чужий», – констатує Чучка. Але він вірить, що нинішні непрості події допоможуть співвітчизникам виростити «політичні ікла» і прискорити зміни.
«Вручення своєї долі монарху або президенту вже не буде», – сподівається він.
***
Цей матеріал опубліковано в № 26 журналу Корреспондент від 4 липня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.