В Україні формується цілий прошарок тих, хто повернувся з пекла. Бійці АТО – чергове втрачене покоління, що повернулося з війни, – вже стикаються з психологічними і соціальними проблемами, пише Руслан Іванов у №29 журналу Корреспондент від 25 липня 2014 року.
На ганок одного з корпусів Головного клінічного госпіталю Міноборони в Києві виходить медсестра середніх років і гучно звертається до пацієнтів, які гуляють у дворі: «Діти, ви поїли? Я вас скрізь шукаю. Вже дві години, а о пів на третю вам до терапевта!».
«Діти», серед яких чимало чоловіків під 40, квапливо докурюють і слухняно заходять усередину: хто спираючись на милиці, хто – на тростину, когось везуть на кріслі-каталці.
Це поранені, які прибули з антитерористичної операції на сході України. А ще цих чоловіків у розквіті сил об'єднує той факт, що їм вперше в житті довелося вбивати і бачити, як вбивають їхніх товаришів.
40-річний Олег Куценко в минулому житті, до того як потрапив з мобілізації на війну, працював обробником каменю в Коростишеві Житомирської області, а тепер він – заступник командира взводу і командир гармати.
Куценко майже місяць у госпіталі, але йому до цього часу важко заснути, а коли втома бере своє, сниться війна. Солдат не соромиться говорити про страх і непевність у майбутньому.
«За чотири місяці боїв звик спати, як той заєць, – з одним розплющеним оком, – розповідає військовий. – Тут тихо, спокійно, але все одно насторожує – крутишся, прислухаєшся».
Таких, як Куценко, у військових госпіталях країни, за даними РНБО, близько 1.000, але тих, кому потрібна не тільки фізична допомога, а й психологічна, рахунок на десятки тисяч – саме за кількістю учасників АТО.
І якщо медики в змозі залікувати тілесні рани, то душевні учасники бойових дій поки зализують наодинці. Дуже скоро багатьом з них треба буде заново вчитися жити не під гуркіт канонади, а в тиші спальних районів.
«Класику посттравматичного синдрому ми побачимо місяця через три-чотири, – припускає Тетяна Грида, голова правління Харківського фонду психологічних досліджень, однієї з небагатьох організацій, які надають бійцям першу психологічну допомогу. – Зараз у багатьох поранених ми спостерігаємо ознаки гострого стресового розладу, з'являються кошмари, депресивні стани».
Їхня фізична, психологічна та соціальна реабілітація – справа не одного року, прогнозують експерти.
Передовий досвід
Головний клінічний госпіталь схожий на великий вулик: всюди військові патрулі, метушаться волонтери, рідні поспішають відвідати поранених, а автобуси з номерами військових частин постійно підвозять «поповнення» з гарячих точок.
Потрапити сюди офіційно практично неможливо – Міноборони не відповіло на запит Корреспондента з проханням про коментар і зустріч з пораненими. Самі бійці теж не надто говіркі, бо побоюються пресингу з боку керівництва. Свої прізвища погоджуються назвати лише одиниці.
Корреспондент розговорився з Едуардом Сологором з Пирятина, що на Полтавщині, який лежить в одній з палат госпіталю. До того як потрапити за мобілізацією на АТО, він працював масажистом, а в квітні йому довелося згадати отримані під час служби у ВДВ навички і стати кулеметником. На фронті солдат зустрів своє 25-річчя.
Сологора поранили в останній день перемир'я під Луганськом, коли українська армія перебувала в стані припинення вогню. Трасуюча куля пробила мобільник у кишені брюк і закрутилася всередині правого стегна. На жаль, ногу врятувати не вдалося, і вже місяць поранений відновлюється після ампутації.
Фото Дмитра Ніконорова
Едуард Сологор втратив через поранення ногу і тепер очікує на протезування
«Дістало те, що все будується на брехні, – обурюється солдат, не особливо вибираючи слова. – Коли мобілізували, говорили, що ми батальйон територіальної оборони і будемо тільки в Полтавській області. А в підсумку потрапили під Луганськ. Бронежилети отримали тільки через півтора місяці, та й то – чотири штуки від Пирятинської самооборони. А ті, які привезли потім від міністерства, виявилися з пластинами другого класу замість четвертого – від кулі такий не захистить».
Зараз Сологор чекає на протезування, мріє скоріше встати на ноги, щоб зробити пропозицію своїй нареченій Аліні і повернутися до мирної професії.
В артилериста Куценка схожа історія мобілізації: подзвонили з міліції, просили підійти до військкомату – для чого, не пояснили. А вже у військкоматі вручили повістку на десятиденні військові збори.
«Йшов на десять днів перепідготовки, – розповідає Куценко. – Тільки потім сказали, що відправляють на схід. А коли їхав у Донецьк, вже точно знав, для чого».
Куценко вважає, що з пораненням йому пощастило: мовляв, «лише» контузія і лопнула барабанна перетинка.
«Вранці сиділи на гарматах, базікали, пили каву. Мене підмінили, і я пішов відсипатися, – згадує солдат. – Тільки ліг – почався бій. Отямився – навкруги вибухи, кров, поранені. Одним з вибухів мене контузило, вухом пішла кров, на цьому для мене бій і закінчився».
Але навіть з такою відносно неважкою травмою Куценка поклали в ліжко госпіталю, і дорогі ліки він отримує вчасно і безкоштовно – завдяки допомозі волонтерів. На підтвердження своїх слів артилерист показує упаковку ліків з цінником на 426 грн.
«Самі подумайте, можу я сам купувати такі ліки?» – ставить Куценко риторичне запитання.
Військові неохоче розповідають про свої заробітки на АТО. У більшості на вустах одна фраза: «Не зажирієш!».
Максимум, на що може розраховувати рядовий з числа контрактників, – 8,5 тис. грн на місяць, тоді як сержанти і старшини – 12,4 тис. Зарплати учасників АТО з регулярної армії підвищені вдвічі і стартують у солдатів-строковиків від 3.172, а в офіцерів – від 16.700 грн
За даними Міноборони, максимум, на що може розраховувати рядовий з числа контрактників, – 8,5 тис. грн на місяць, тоді як сержанти і старшини – 12,4 тис. Зарплати учасників АТО з регулярної армії підвищені вдвічі і стартують у солдатів-строковиків від 3.172, а в офіцерів – від 16.700 грн.
Куценко, як тільки видужає, не планує повертатися до своєї мирної професії – він знову налаштований на передову. І це незважаючи на жахи, які йому довелося пережити під Слов'янськом.
«Ховатися в землі, діставати з-під уламків закривавлених солдатів – таке не забувається», – ділиться артилерист.
І, трохи помовчавши, з погано прихованим роздратуванням додає, що страх підсилює зневага до них з боку військового керівництва – коли три 1,5-літрових пляшки води на вісім осіб на добу і жодного грама їжі.
«У нас три доби не було води і їжі. Добре, що поряд було болото, звідти і пили», – додає ще один пацієнт госпіталю, Володимир, якому на вигляд від сили років 22-23.
Сологору з провізією на фронті пощастило більше: він розповідає, що однополчанам вдалося навіть спорудити солдатський льох з тушонкою.
Кадрові військові, на відміну від колишніх цивільних, – контингент більш стійкий. В Ірпінському військовому госпіталі, де в тиші соснового лісу реабілітують офіцерів ВДВ і спецназу, Корреспондент поспілкувався з Олександром, командиром спецназу однієї з аеромобільних бригад. Він, як і багато хто, не називає свого прізвища.
«Мобілізовані – скиглії! – трохи посміхаючись, відрізає офіцер, важко спираючись на тростину. – Якщо немає провізії, отже немає можливості її доставити, терпи».
Водночас Олександр зазначає, що в їхніх елітних частинах, які приймають головний удар, особливих проблем з провіантом не було. Та й настрій у бійців на висоті, додає міцний широкоплечий хлопець у тільняшці, на правому плечі в якого красується татуювання з емблемою ВДВ. Він хоч зараз готовий знову в бій, якби не важке осколкове поранення лівої ноги.
І вічний бій
За даними Віталія Андронатія, директора військово-медичного департаменту Міноборони, 20% поранень, отриманих бійцями АТО, – важкі, 30% – середньої тяжкості, 50% – легкі.
Тих, у кого постраждали очі, везуть переважно до Одеси, що славиться своїми фахівцями-офтальмологами, а тих, хто потребує нейрохірургічних операцій, – до Києва і Львова. Лікарі борються за порятунок покалічених рук і ніг до останнього.
21-річний Анатолій Устинюк, рядовий-контрактник однієї з аеромобільних бригад, сподівається, що його нога, яку він ледь не втратив під час мінометного обстрілу під Слов'янськом, все ж вціліла.
Бійця врятувало те, що з фронту до Києва його доставили за один день. Після операції солдат її поки що не відчуває, і фахівці гарантій не дають. Тому мама Устинюка за допомогою волонтерів збирає гроші на лікування в Ізраїлі – потрібно понад $ 100 тис.
Фото Дмитра Ніконорова
Анатолій Устинюк був поранений під час мінометного обстрілу, і зараз не знає, чи вдасться лікарям зберегти його ногу
Якщо фізичним зціленням поранених поки що є кому займатися, то їхня психіка переважно залишається без екстреної допомоги, що в майбутньому ускладнить їм адаптацію до мирного життя.
«Після повернення з війни у людини загострені всі почуття, посилюється інстинкт самозбереження – вона частіше озирається, реагує на кожен шурхіт, – пояснює соціальний психолог Олег Покальчук. – А оточення це дратує, вони не розуміють, чому людина так поводиться. Усвідомлення того, що крайня пильність і вміння виживати тут не потрібне, – це перший ступінь до негативного сприйняття світу і себе в ньому».
Психолог: Усвідомлення того, що крайня пильність і вміння виживати тут [в мирному житті] не потрібне, – це перший ступінь до негативного сприйняття світу і себе в ньому
Люди, які щойно повернулися з пекла війни, дуже сильно відрізняються від своїх співвітчизників, що звично поспішають на роботу або сидять за чашкою кави на літній терасі.
Українці, які понюхали пороху, – стримані, небагатослівні, часом грубувато-різкі і тонко відрізняють щирі розпитування від цікавості.
Постійні «А як там було?» від жителів тилу – додаткова травма для учасників АТО. Часто згадуючи про війну, людина сама себе руйнує, наголошує Покальчук.
Крім того, вцілілі на полях брані – публіка вкрай неоднорідна. Тут і кадрові військові, і Нацгвардія, і мобілізовані. У всіх була різна мотивація йти воювати, відрізняється їхнє матеріальне забезпечення і ставлення до них з боку командування.
Усе це тільки ускладнює лабіринт психологічних і соціальних проблем, з якими стикаються фронтовики. І вихід з нього експерти бачать у створенні програм підтримки солдатів.
Військовий експерт Центру Разумкова Микола Сунгуровський наводить як успішний приклад проект НАТО Роззброєння, демобілізація та реінтеграція, застосований у ході війни в Афганістані. З його допомогою вдалося повернути до мирного життя понад 60 тис. осіб.
Ця програма могла б бути актуальною для мобілізованих як українською армією, так і сепаратистами. Вона передбачає вилучення нелегальної зброї, аж до викупу її державою, забезпечення людей роботою і налагодження діалогу між протиборчими сторонами.
А Покальчук пропонує створювати програми психологічної допомоги, причому найпростіші, адже найчастіше людині потрібно просто виговоритися.
Наприклад, в харківському госпіталі з пораненими вже працюють 12 психологів з вищезгаданого фонду психологічних досліджень.
«Ми розповідаємо бійцям, що їхні переживання – нормальна реакція психіки, і вони трохи заспокоюються», – каже Грида.
Незважаючи на весь пережитий жах, більшість опитаних Корреспондентом цивільних ополченців замислюються про повернення на війну, що теж є симптомом посттравматичного стресу
Втім, незважаючи на весь пережитий жах, більшість опитаних Корреспондентом цивільних ополченців замислюються про повернення на війну, що теж є симптомом посттравматичного стресу, такого ж, як в'єтнамський або афганський синдром.
Згідно з невтішним прогнозом експертів, їм знайдеться куди йти: люди з бойовим досвідом будуть затребувані ще кілька років.
«І не тільки через відносини з Росією, – наголошує Сунгуровський. – Зараз конфліктність зростає в усьому світі. Це звичайний процес, коли в міру загасання конфлікту в одному регіоні робочі руки, здатні тримати автомат, стають потрібні в іншому».
Україна житиме в умовах очікуваної військової агресії найближчі 30 років, малює ще більш песимістичну картину Сергій Сгурець, експерт Центру дослідження армії, конверсії і роззброєння.
Куценко – жива ілюстрація слів експертів. Йому нещодавно запропонували службу за контрактом.
«Я погодився, сказав тільки: «Давайте докладніше поговоримо, коли закінчиться війна». Але якщо медкомісія і командування дадуть добро, залишуся служити», – резюмує солдат.
***
Цей матеріал опублікований в № 29 журналу Корреспондент від 25 липня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.