У роки громадянської війни Кримський півострів став ласим шматочком. Втілити в життя гасло Крим наш намагалися українці, кримські татари, більшовики і білогвардійці, пише Роман Клочко у №29 журналу Корреспондент від 25 липня 2014 року.
Весна 1917 року видалася в Криму спекотною не лише в сенсі погоди. Після звістки про падіння самодержавства весь півострів перетворився на поле битви між різними політичними силами. Відділення партій та громадських організацій розросталися, як дикі трави. За підрахунками істориків, до осені 1917-го на півострові діяли 23 політичні партії, в яких перебувало близько 60 тис. осіб.
Але «російської весни» в тодішньому Криму не відбулося. В протиборство Тимчасового уряду і лівих партій втрутилися кримськотатарські та українські організації. 25 березня в Сімферополі відбулися загальні збори мусульман Криму, на яких було обрано Тимчасовий кримськомусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) з 50 осіб на чолі з Челебі Челебієвим.
«Російської весни» в тодішньому Криму не відбулося. В протиборство Тимчасового уряду і лівих партій втрутилися кримськотатарські та українські організації
Незабаром виникла і кримськотатарська партія Міллі Фірка (Національна партія), що поставила за свою мету домогтися для Криму автономії. З літа 1917 року вона почала формувати татарські національні частини – ескадрони.
Не залишився осторонь від політики і Чорноморський флот. Серед його матросів і офіцерів було немало вихідців з українських губерній, і навесні тут розгорнувся активний рух за створення українських частин.
Першим таким підрозділом став Севастопольський флотський напівекіпаж. 7 квітня в Севастополі відбулися збори моряків-українців, на яких було обрано Головну Раду Української чорноморської громади. На кораблях флоту одне за одним виникали українські земляцтва, що стали основою для створення національних екіпажів. А 12 жовтня, після звістки про створення українських екіпажів на Балтійському флоті, на більшості кораблів піднялися українські прапори з одночасним сигналом-гаслом Хай живе вільна Україна.
У боротьбу за Чорноморський флот включилися і російські ліві партії – есери і меншовики. Під їхнім впливом на кораблях стали виникати різні ради і комітети. Пізніше на флоті посилився вплив більшовиків, яким до зими вдалося схилити на свій бік значну частину матросів.
24 грудня крейсер Пам'ять Меркурія й есмінець Завидний, що зберегли вірність українському уряду, відплили в Одесу, не бажаючи піднімати червоні прапори. Решта кораблів прийняла бік більшовиків.
Обстановка на півострові загострювалася з кожним днем. Економіка валилася на очах: ціни росли, товари зникали з прилавків. Доведене до відчаю населення влаштовувало масові заворушення, громило лавки і базари.
У вересні робочі Євпаторії влаштували обшуки в будинках приватників, намагаючись знайти приховані товари першої необхідності. Влада викликала для наведення порядку солдат, але ті, замість того щоб виконати наказ, самі стали займатися обшуками.
12 жовтня заворушення охопили Феодосію: солдати почали громити винні склади. П'яні оргії тривали чотири дні, поки моряки і солдати, які прибули з Севастополя і Сімферополя, не знищили весь запас вина, недопитого мародерами.
Зростання заворушень та посилення впливу більшовиків змусили об'єднатися їхніх супротивників. 31 жовтня був створений штаб Кримських військ на чолі з членом Мусвиконкому Джафером Сейдаметом. В його підпорядкування перейшли три кримськотатарські полки і різні підрозділи російської армії чисельністю від 2 тис. до 5 тис. осіб. На той час це були досить боєздатні частини, що пройшли війну.
Після падіння Тимчасового уряду цивільним органом влади на півострові стала Рада народних представників. Тоді ж у Бахчисараї почали роботу Установчі збори кримських татар – Курултай. 12 грудня на його засіданні оголосили про створення Кримської Народної Республіки.
У грудні 1917 року Курултай оголосив про створення Кримської Народної Республіки
Роль парламенту до скликання загальнокримських Установчих зборів повинен був виконувати Курултай, а урядом стала обрана тоді ж Директорія на чолі з Челебієвим. Рада народних представників і штаб Кримських військ підтримали дії кримських татар.
Правда, держава проіснувала недовго. Після її проголошення більшовики перейшли в наступ і незабаром взяли Севастополь. 15-17 грудня по місту прокотилася хвиля арештів і розстрілів офіцерів. Користуючись підтримкою матросів і підкріпленням з материка, більшовики швидко встановили контроль над півостровом.
Український слід
У цей час події за межами Криму розвивалися ще стрімкіше. У лютому 1918 року Центральна Рада уклала мирний договір з Німеччиною та її союзниками, і об'єднані війська почали тіснити більшовиків. Українські війська йшли попереду німців, щоб не створювалося враження окупації.
20 березня в руках союзників вже були Одеса, Миколаїв і Херсон, а через місяць Запорізький полк під командуванням Петра Болбочана прорвав укріплення червоних на Сиваші й увійшов до Криму, прагнучи встановити контроль над кримськими портами і Чорноморським флотом. Для німців цей наступ став сюрпризом, адже про приєднання півострова до України на переговорах мова не йшла.
Українські війська швидко займали кримські міста. На їхній бік переходили добровольці з місцевого населення, в тому числі татарські підрозділи. 22 квітня під контроль українців перейшов Джанкой, через два дні – Сімферополь. Частина підрозділів полку попрямували на Феодосію і Євпаторію.
Але вже 26 квітня німецьке командування наказало оточити зайняті українцями міста і зажадало вийти з Криму. На флот і півострів у німців були свої плани. Українському керівництву довелося піти на поступки.
Через кілька днів після цих подій у Києві до влади прийшов уряд гетьмана Павла Скоропадського, який не збирався забувати про кримське питання, а про Чорноморський флот – тим більше. Його підштовхувала до цього й економіка: як згадував гетьман, «незважаючи на те що Крим не належав Україні, остання несла цілий ряд витрат і з експлуатації залізниць, і з утримання пошти і телеграфу».
Тим часом управління півостровом німецьке командування передало Кримському крайовому уряду під керівництвом генерала Сулеймана Сулькевича. З перших же днів він взявся відновлювати дореволюційні порядки: було відновлено дію російських законів, повернуті на службу царські чиновники, а діяльність Курултаю оголошена поза законом.
Само собою, ні про яке входження до складу України такий уряд і чути не хотів. Українські газети та організації на півострові переслідувалися, а урядові телеграми з Києва, надіслані українською, кримська влада або ігнорувала, або відмахувалася хамськими відповідями в стилі «моя твоя не понімай».
У липні 1918 року протистояння загострилося. Сулькевич видав розпорядження про влаштування кордону з Україною, намагаючись залишити за Кримом селище Чонгар й Арабатську Стрілку. Український уряд у свою чергу став споруджувати кордон південніше Перекопу.
У місті встановилося двовладдя, між прикордонними загонами почалися перестрілки. Німецьке командування в конфлікт не втручалося, сподіваючись зберегти за обома сторонами залежний від Німеччини статус. У серпні український уряд зробив хід конем – з півостровом було припинено залізничне та морське сполучення, торговельні операції, поштовий зв'язок.
Наслідки цієї блокади відчули дуже швидко: жителі Севастополя і Сімферополя стали отримувати продукти за картками, а місцевий бізнес опинився на межі банкрутства і вимагав від уряду економічного союзу з Україною.
Кримські представники вилетіли до Берліна, сподіваючись домогтися підтримки Німеччини, але й тут їм не пощастило: німці, у яких все гірше йшли справи на фронті, взяли бік Скоропадського і погодилися спочатку на входження півострова до складу України, а пізніше і на передачу їй кораблів Чорноморського флоту.
Скористатися цією дипломатичною перемогою гетьман не встиг: у листопаді 1918-го Німеччина капітулювала в Першій світовій війні і вивела свої війська з України. Під тиском своїх опонентів, українських соціалістів, гетьман пішов у відставку.
Втім, і Кримському крайовому уряду довелося несолодко. Залишившись без підтримки німців наодинці з місцевим населенням, яке його ненавиділо, генерал Сулькевич теж залишив свою посаду.
Тоді ж, у листопаді, у Севастопольській бухті пришвартувалися нові гості – війська країн Антанти. Вони поспішали зайняти півострів, щоб не допустити приходу більшовиків. Зі сходу через Керченську протоку переправилися частини білогвардійської Добровольчої армії. Всі ці сили і стали опорою нового уряду на чолі з підприємцем і громадським діячем Соломоном Кримом, який прагнув зробити з півострова плацдарм для відновлення «єдиної й неподільної Росії».
Політичний калейдоскоп
На житті більшості кримчан ця «зміна декорацій» відбилася мало. Економіка все глибше падала в прірву. Випущені новим урядом гроші знецінювалися зі швидкістю світла, підприємства закривалися одне за іншим.
Єдиною роботою, яку уряд міг запропонувати населенню, була служба в лавах Добровольчої армії. Більш сприятливу обстановку для більшовицької агітації було важко придумати – і більшовики часу не втрачали.
Прибулі на півострів агітатори почали формування партизанських загонів, закупівлю зброї та боєприпасів, а в середині березня організували страйк, що охопив Севастополь, Сімферополь, Феодосію і Керч. Наприкінці березня змінилася і ситуація на фронті: червоноармійські частини під командуванням Павла Дибенка форсували Сиваш, а потім взяли Перекоп.
Кримський крайовий уряд оголосив військове становище і перебрався в Севастополь, поближче до іноземних військ. Вчорашні міністри вже приготувалися поплисти на грецькому судні Трапезонд, але командувач силами інтервентів полковник Труссон наказав повернути їх в порт і віддати гроші, захоплені в крайовому банку і севастопольському казначействі. За його підрахунками, в кишенях чиновників осіли 11 млн руб. Тільки після цього уряду, який уже втратив всяку владу, дозволили відплисти за кордон.
На початку травня 1919 року весь Крим, крім Керченського півострова, вже був під контролем більшовиків, які проголосили Кримську Соціалістичну Радянську Республіку. Новий уряд оголосив про націоналізацію найважливіших галузей промисловості, заохочення колективного господарства, конфіскацію поміщицьких і монастирських земель і роздачу їх селянській бідноті.
Кримських підприємців обклали контрибуцією, розмір якої швидко збільшився з 5 млн до 12 млн руб. В села відправили продзагони для заготівлі хліба на потреби фронту.
Почалося перейменування вулиць та знесення царських пам'ятників. Тут не минулося без курйозів: Лазаревську вулицю Сімферополя назвали ім'ям Леніна, але на табличках з назвами загубилися останні дві букви, і городяни з подивом побачили, що тепер живуть на вул. Лені.
У червні ситуація на фронті знову змінилася. Білогвардійці за підтримки англійського флоту повели наступ з Керченського півострова і до кінця місяця взяли під контроль увесь Крим. Цього разу їхнє командування в особі Антона Денікіна відкинуло будь-які ігри в демократію і встановило на півострові військову диктатуру.
Білі все ще плекали надії на відновлення Російської імперії. Були скасовані всі закони, що діяли за більшовиків і крайового уряду. Був відновлений навіть старий адміністративно-територіальний устрій – Крим увійшов до складу Таврійської губернії.
На звернення кримськотатарських політиків про введення культурно-національної автономії білогвардійський генералітет відповів репресіями, провівши арешти діячів партії Міллі Фірка. А селянство нова-стара влада «порадувала» конфіскацією продуктів на потреби армії та її іноземних союзників. Тому дуже скоро Крим став нагадувати порохову бочку.
Сп'яніння від успіхів на фронті дуже швидко змінилося болісним похміллям. Вже з жовтня 1919 року частини Червоної армії стали витісняти білогвардійців спочатку з Росії, а потім і з України. Фронт з кожним днем ставав все ближче.
Прикривати Крим повинен був 3-й армійський корпус генерала Якова Слащева. Пізніше його підрозділ посилили частинами донських і кубанських козаків, а також військовими кораблями союзників – країн Антанти. У березні армію очолив генерал Петро Врангель.
Зміцнивши дисципліну у військах за допомогою військово-польових судів, Врангель зміг створити з розкладеної дезертирством і грабежами орди відносно боєздатну силу. Генерал посилено шукав союзників, намагаючись домовитися з махновцями, українськими та кримськотатарськими політиками. Але всі ці контакти закінчилися провалом.
Тим часом більшовики активно створювали в Криму повстанські загони. Уже в червні-липні 1920 року вони розгорнули проти білих партизанську війну. Врангелю доводилося виділяти додаткові сили на підтримку порядку в тилу, що послаблювало і без того не дуже сильну армію.
У жовтні 1920-го частині Південного фронту спільно із загонами Нестора Махна перейшли в наступ. 8-9 листопада більшовики і махновці прорвали оборону білих з двох сторін, форсувавши Сиваш і захопивши укріплення біля Перекопу.
Єдиним шляхом відступу для білогвардійців стало море, і незабаром в портах почалася евакуація, що супроводжувалася грабежами і погромами. 14 листопада 1920 року перевантажені пароплави, на борту яких вмістилося 145 тис. осіб, взяли курс на Константинополь. Битва за Крим була закінчена.
***
Цей матеріал опублікований в № 29 журналу Корреспондент від 25 липня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.