Півроку революції і війни – стали для іноземців, які живуть в Україні, великим випробуванням витримки. Поклик виїхати з країни бореться в них з небажанням кидати бізнес і насиджені місця, а також хисткою надією на швидке завершення конфлікту, пише Руслан Іванов у №31 журналу Корреспондент від 8 серпня 2014 року.
Повертаючись з роботи, засновник першої в Україні школи сальси кубинець Рейнальдо Пауель першою справою цікавиться у дружини Галини: «Як там наші справи в АТО?». Вислухавши від неї зміст теленовин, він сам занурюється в інтернет для аналізу подій з позицій свого військового досвіду. Президент кубинського земляцтва, Пауель свого часу служив радистом у розвідці на Кубі. Незважаючи на тривожні звістки, пакувати речі він не збирається.
«Я не бачу необхідності виїжджати, – каже Пауель Корреспонденту, сидячи в своєму танцювальному залі, де на стіні красуються міжнародні нагороди його школи і портрет Че Гевари. – Вірю, що українці доможуться свого і зуміють вирішити проблеми на сході. А через два-три роки ми повернемося до нормального економічного розвитку, і життя налагодиться».
Як і Пауель, інші експати також уповають на краще і не поспішають залишати Україну. Хоча вони стривожені військовими приготуваннями РФ і боями на Донбасі, багатьох тут тримають сім'ї та бізнес
Як і Пауель, інші експати також уповають на краще і не поспішають залишати Україну. Хоча вони стривожені військовими приготуваннями РФ і боями на Донбасі, багатьох тут тримають сім'ї та бізнес.
За даними Державної міграційної служби, зараз в Україні постійно проживає майже 250 тис. Іноземців і понад 70 тис. перебувають тут тимчасово. І хоча, як стверджують чиновники, громадяни інших країн навіть сьогодні продовжують прибувати, а відтік тих, хто жив тут постійно, незначний, війна на сході внесла корективи у статистику міграції.
Якщо за перший квартал 2013 року в Україну в'їхало понад 16 тис. громадян інших держав, а виїхало трохи більше 3 тис., то за той самий період 2014-го ці цифри склали 14 тис. та 4 тис.
Це передбачувана реакція на військовий конфлікт, кажуть соціологи. Крім того, іноземці розповідають своїм співвітчизникам про погіршення свого матеріального становища у зв'язку з подіями в Україні, що у свою чергу позбавляє бажання їхати сюди на ПМП тих, хто тільки збирався це зробити. Водночас масового результату виїзду експатів міграційна служба не зафіксувала.
Експерт: Багато іноземців, особливо із Заходу, виховані на принципах непорушності права, в тому числі і міжнародного. Те, що зараз відбувається, вони сприймають швидше як тимчасове трагічне непорозуміння
«Багато іноземців, особливо із Заходу, виховані на принципах непорушності права, в тому числі і міжнародного. Те, що зараз відбувається, вони сприймають швидше як тимчасове трагічне непорозуміння, ніж як планомірну довгострокову лінію поведінки однієї країни щодо іншої», – пояснює Володимир Коваленко, аналітик-соціолог громадської організації Відкритий простір.
Благання про мир
«Я вкрай стурбований», – стриманим тоном і в найкращих традиціях висловлювань єврочиновників описує свій сьогоднішній стан 37-річний угорський програміст Ласло Варга, який майже дев'ять років тому приїхав працювати в Україну. І лише знаючи історію його родини, можна оцінити ступінь хвилювання іноземця.
Угорський програміст: Мій дід добре пам'ятав, як російські танки гуркотіли по вулицях Будапешта в листопаді 1956 року під час придушення угорського повстання. Жах того часу він згадував до кінця своїх днів
«Мій дід добре пам'ятав, як російські танки гуркотіли по вулицях Будапешта в листопаді 1956 року під час придушення угорського повстання [проти прорадянського режиму], – згадує Варга. – Жах того часу він згадував до кінця своїх днів, передаючи спочатку моєму батькові, а потім і мені».
Тепер угорська рідня благає його повернутися в Будапешт.
«Ніщо не варте того, щоб опинитися в окупованій росіянами країні», – передає Варга їхні слова.
І хоча Варга заспокоює їх, як може, але зізнається Корреспонденту, що від новин йому іноді стає не по собі.
«Сиджу в кафе в центрі Києва, п'ю каву і думаю: тут нічого страшного не трапиться, – розповідає угорець. – І відразу під рукою на планшеті миготять зведення про чисельність російських військ біля самого кордону. Відразу починаю розглядати карту України і розумію, що якщо одного ранку вони рушать углиб країни, то через годину над Києвом літатиме російська авіація, а до вечора Хрещатиком їхатимуть танки з георгіївськими стрічками».
Варга зізнається, що з нього вийшов не надто старанний католик, але зараз у його голові тільки одне: «Не дай бог!». Вперше за багато років у нього з'явилося бажання зайти в костел і помолитися про мир.
Переїжджати в більш безпечну державу Варга не планує: розповідає, що проти цього виступає його цивільна дружина – українка, учасниця Майдану і велика патріотка
Проте переїжджати в більш безпечну державу Варга не планує: розповідає, що проти цього виступає його цивільна дружина – українка, учасниця Майдану і велика патріотка. Крім того, іноземець вірить, що Європа і Америка спільними зусиллями не допустять занурення України в хаос.
Схожі почуття переживає і викладач арабської мови в кількох київських вузах, 44-річний сирієць Хасан Геба, який осів у Києві 14 років тому, ще будучи студентом інституту фізкультури.
«Я з болем сприймаю війну в Сирії, – з тривогою каже Геба. – Саме тому конфлікт в Україні мене дуже тривожить: я бачу, що події розвиваються за сирійським сценарієм. І якщо тут станеться подібне, для мене це буде найсильніший удар».
Фото Дмитра Ніконорова
Сирієць Хасан Геба не хоче, щоб в Україні повторився сирійський сценарій
Геба по-східному дипломатично намагається не приймати якусь зі сторін конфлікту, хоча йому це робити непросто. Як і більшість його співвітчизників, він лояльно налаштований щодо Росії, яка підтримує сирійську владу. Але роки, прожиті серед українців, і останні події наклали відбиток на сприйняття сирійцем дій РФ.
У нього в голові не вкладається, як два народи, які воювали у Другій світовій разом, зараз один в одного стріляють. А ще викладачеві важко зорієнтуватися в інформаційних потоках.
«Пропаганда – страшна сила. Росія говорить одне, Україна – інше, а правди не знає ніхто. Вона десь посередині», – міркує Геба, сподіваючись лише на те, що в українців і росіян вистачить розуму не почати повномасштабну війну.
Зараз йому, так само як і Варзі, доводиться заспокоювати батьків, які вважають, що він перебуває в небезпеці. Але їхати з України, як і більшість його співвітчизників, Геба не збирається, незважаючи на привабливі можливості.
Я не хочу починати все з нуля. Тут мій дім, у мене український паспорт, і я не збираюся тікати
«Швеція спростила отримання посвідки на проживання для сирійців, – розповідає він. – Хто хотів, той вже скористався цим, але я не хочу починати все з нуля. Тут мій дім, у мене український паспорт, і я не збираюся тікати».
На тій самій позиції залишається і Пауель, якого міцно тримають в Україні сформований бізнес, сім'я і ділові відносини. Та й страх перед масовим насильством він вже встиг перебороти.
«Під час Майдану будинок на Костьольній, де я живу з родиною, частково згорів, – розповідає кубинець. – До нас хто тільки не вдирався – і Беркут, і Правий сектор, – але ми це пережили. У будинку залишилися тільки ми і сусід знизу – решта злякалися і поїхали. Тепер схожа ситуація, тільки в країні. Але я і моя сім'я не зробили нічого поганого і тікати не будемо. Нам бог допоможе».
Однак далеко не всі експати сповнені оптимізму. Німецький підприємець Отто Келлер пробув в Україні трохи більше року, а з початком подій на Донбасі вирішив кинути розпочату справу і виїхати.
«В Україні мене вразили дві речі – шикарні чорноземи і те, що вони порожніють. Тому були плани створення фермерських господарств в різних регіонах, в тому числі і на південному сході, – відверто каже український фермер, що не відбувся. - І тут ударила війна. А коли гримлять гармати, вже не до бізнесу, принаймні не для сільського господарства».
Втім, Келлер не виключає, що ще повернеться, коли ситуація нормалізується.
Невиїзний настрій
У той час коли навіть деякі українці інколи та й замислюються над тим, щоб тимчасово залишити батьківщину, іноземці, для яких Україна порівняно недавно стала рідною, демонструють приголомшливу стійкість. Хоча, на думку Коваленка, це багато в чому підкріплено наявністю паспорта іншої держави і можливістю в будь-який момент отримати притулок в своєму консульстві.
«Потрібно також врахувати, що діаспори неоднорідні і позиція іноземців багато в чому залежить від того, звідки вони родом, – пояснює експерт. – Наприклад, більшість європейців і вихідців з Північної Америки через ментальні особливості недооцінює серйозність загрози повномасштабного військового конфлікту через можливе російського вторгнення. І в них міцна надія на непорушність міжнародних мирних договорів».
Багато хто з іноземців упевнений, що Євросоюзу не потрібен повномасштабний військовий конфлікт біля самих кордонів, і сподіваються, що європейські чиновники постараються його не допустити
Багато хто з них упевнений, що Євросоюзу не потрібен повномасштабний військовий конфлікт біля самих кордонів, і сподіваються, що європейські чиновники постараються його не допустити.
Водночас, на думку експерта, переселенці з арабських країн більш насторожені: багато хто з них не з чуток знає, що таке війна. Вони краще розуміють, що може статися в разі розростання конфлікту і більшою мірою готові до ще одного переселення, хоча прямо зараз таку можливість не розглядають.
Слова Коваленка підтверджують і висновки експерта Центру дослідження суспільства Володимира Іщенка. Він не схильний розділяти настрої іноземців, які давно живуть в Україні, та українців. Поки що ні серед тих, ні серед інших немає панічних реакцій і масової еміграції.
«Останнім часом ніхто не проводив моніторинг настроїв населення з приводу еміграції, і я не можу оперувати точними цифрами. Але я не бачу того, щоб люди масово кинулися виїжджати з країни», – зазначає Іщенко.
Між тим іноземці адаптують себе самі до сформованих обставин – шукають рецепти виходу з кризи і налагодження мирного життя в Україні.
«Кожен повинен займатися своєю справою: військові нехай відстоюють країну, письменники і журналісти – пишуть правду, фотографи показують, що насправді відбувається. А я повинен вчити людей танцювати», – усміхається сальсеро Пауель.
Сирієць Геба впевнений, що будь-яка війна рано чи пізно закінчується перемир'ям, і тому задає риторичне запитання: навіщо воювати, якщо можна домовлятися?!
Він розповідає, що вже звик говорити про Україну «наша країна», і постійно повторює: «Ми, українці». Проживши в Києві в цілому 25 років, Пауель залишився громадянином Куби і може в будь-який момент скористатися своїм паспортом для повернення на батьківщину, але поки що цього не робить.
А сирієць Геба впевнений, що будь-яка війна рано чи пізно закінчується перемир'ям, і тому задає риторичне запитання: навіщо воювати, якщо можна домовлятися?! І як справжній східний учитель додає: «У Всесвіті немає нічого такого, заради чого варто було б губити навіть одну-єдину душу людини, тому що це найцінніше, найдорожче, що є на світі».
***
Цей матеріал опубліковано в №31 журналу Корреспондент від 8 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.