Українських обивателів переконують, що ніхто не винен в тому, що відбувається більше, ніж населення Донбасу. Строго кажучи, лише воно і винувате, а більше ніхто, пише донецький журналіст Раміль Замдиханов у колонці, опублікованій у №34 журналу Корреспондент від 29 серпня 2014 року.
У соціальних мережах Донецька звучить заклик. Усіх небайдужих просять прийти і допомогти розбирати завали на місці зруйнованого внаслідок обстрілу обласного краєзнавчого музею. Рекомендують надіти взуття на товстій підошві. Взяти рукавички, закритий одяг і каски. Про те, як це все може врятувати життя у разі нового раптового удару, добровольці намагаються не думати. Знищення краєзнавчого багато городян сприйняли занадто близько до серця. Без різниці, наскільки цінними були безповоротно втрачені експонати, ранить інше – влучили у символ.
Швидше за все, на світі існує чимало музеїв, у яких експозиції набагато багатші й цікавіші. Справедливості заради скажемо: Донбас досить молодий, й історія його не так насичена подіями, як літописи інших країв. Незважаючи на титанічні зусилля тутешніх вчених і краєзнавців, які відчайдушно вивчали загадки минулих століть, половецька баба, скіфська стріла та антураж вугільних розробок різних періодів – ось ті основні враження, які залишає в обивателя поверхневий погляд на місцеву історію. Враження, яких деколи вистачало тільки на те, щоб задати Донбасу одне запитання: «Звідки у цього босяка гроші?».
Після кількох місяців артилерійської канонади в Донецьку й інших містах підстав для такого інтересу стає все менше. До слів «економічна могутність» усе настирливіше прилаштовується епітет «колишня», і здається, що саме закріплення в політичному лексиконі цієї нової стійкої конструкції з трьох слів і є головною метою того, що відбувається.
Якщо говорити про руйнування музею як про символічний акт, варто додати, що не менш похмурим символізмом були пронизані й інші події минулої тижня. Крім краєзнавчого музею, міни або снаряди влучили в знамениту Донбас Арену і палац молоді Юність, розташовані неподалік. І там, і там хоча б раз у житті побував, напевно, кожен донеччанин, тому міг уявити ці руйнування особливо гостро. Хоча що там уявляти: навіть у найбільших везунчиків найближчий будинок з дірою в стіні від влученої міни – в трьох кварталах, не далі. Приходь і милуйся.
А відомий парад у Донецьку на День Незалежності, під час якого вулицями провели військовополонених, підняв рівень сприйняття того, що відбувається, на зовсім недосяжну висоту. Він дав привід дуже багатьом, особливо в соціальних мережах, систематизувати і остаточно усвідомити своє ставлення до військового конфлікту на Донбасі. Безумовно, громадську думку, сформульовану в постах, лайках і репостах, не можна звести до коректного підрахунку. Але не стане помилкою, якщо сказати, що точку зору більшості аудиторії соціальних медіа, особливо на піку сприйняття того, що відбувається, можна було висловити двома словами: «Всіх убити».
Квінтесенцією такого підходу став вигук «Тепер фраза «У Донецьку гинуть діти» не буде так різати серце». У ній вмістилися і демонстрація повного розуміння того, що відбувається в місті, і персональна індульгенція тим, хто стоїть за донецькою трагедією.
Чому мільйонний Донецьк не поставив їх на місце? Користувачі соцмереж про «парад» полонених українських солдатів
Безумовно, лунали голоси і на захист жителів міста, але можна впевнено стверджувати, що не вони стали мейнстрімом і з'явилися швидше реверансом у бік толерантності, властивій кожній демократичній спільноті.
Між тим вираз «гинуть діти» в зоні збройного конфлікту не просто форма мови. Менше тижня тому міна влетіла в звичайну хрущовку, внаслідок чого загинула ціла родина -батько, мати і дві дочки 11 і 6 років. Як звичайно, ті, хто стріляв, залишилися невпізнаними, як і більшість анонімних авторів у соціальних мережах. І це тільки один приклад.
Крім параду ще кілька подій, зупинятися на яких немає бажання, досить активно висвітлювалися і подавалися так, щоб зайвий раз довести обивателю: ніхто не винен в тому, що відбувається більше, ніж населення Донбасу. Строго кажучи, лише воно й винувате, а більше ніхто. Парадоксально (а може, й ні), але часом здавалося, що голосніше за інших у справі викриття Донецька досягли успіху особливо ті його жителі, що чекають розв'язки конфлікту на безпечній відстані від рідних будинків і вулиць.
Теза «Все, що відбувається – це розплата місцевого населення за референдум 11 травня» вже закріплена в суспільній свідомості як якась історична аксіома, але, мабуть, виникла нагальна необхідність її посилити. Ймовірно, це можна якось пов'язати з позачерговими парламентськими виборами, які весь цей час виглядали неминучими, а тепер уже відома їхня конкретна дата. Хтозна, за відведені два місяці чи не переусвідомить суспільство своє ставлення до війни на сході і чи не стане сильніше і наполегливіше задавати собі запитання: хто винен у тисячах смертей по обидва боки конфлікту? Можливо, тому легку й зручну відповідь варто заготовити вже зараз.
Втім, тема парламентських виборів, яка займе уми українців на найближчий час, до Донецька має непрямий стосунок. Можна майже гарантовано стверджувати, що на території, охопленій сьогодні конфліктом, 26 жовтня ніяких виборів не відбудеться. Це так само справедливо, як і те, що такий стан речей вигідний дуже багатьом політичним силам в Україні, яких виборці Донбасу традиційно дратували своїм «неправильним» голосуванням. А отже, для цих сил існує принаймні один аргумент, який якщо не виправдовує, то змушує знаходити позитивне в тому, що війна триватиме до зими.
***
Цей матеріал опубліковано в №34 журналу Корреспондент від 29 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.