Мелодія конфлікту завмерла на слабкій долі. І за всіма законами гармонії її неминуче дограють до кінця, пише донецький журналіст Раміль Замдиханов у колонці, опублікованій у №36 журналу Корреспондент від 12 вересня 2014 року.
Наприкінці минулого тижня, щойно дізнавшись про укладення домовленості про припинення вогню, донеччани радили один одному провести найближчу ніч поруч з бомбосховищем, а ще краще – безпосередньо в укритті. Очікували якийсь грандіозний підступ у вигляді сильного обстрілу або навіть авіанальоту.
Підґрунтям для таких чуток могли стати трагедії в житлових кварталах, що трапилися минулої п'ятниці в місті, яке вже почало звикати до відсутності активних бойових дій. Міни або ракети забрали того разу до десятка життів донеччан.
Нічого подібного цього разу, на щастя не сталося. Невже мирне життя дійсно повертається в Донецьк?
Наступні дні показали: на тотальне припинення вогню сподіватися все таки не доводиться. Вибухи, постріли і залпи лунали і продовжують звучати іноді так само активно, як і в попередній період. Просто те, що не так давно вважалося військовими діями, стало називатися «випадками порушення перемир'я».
Але при цьому у появі нової тактики збройного протистояння є й позитивна відмінність – бойова активність зосередилася головним чином у районі аеропорту, а це все-таки досить далеко від основних житлових масивів. За бажання можна було навіть погодитися з тим, що сторони конфлікту нарешті вирішили з'ясувати свої стосунки «в полі», а не в межах міста, про що їх практично благали весь цей час.
Втім, випадкові чи ні, міни та снаряди продовжують потрапляти в мирні будови і житлові будинки, тому говорити про те, що донеччани остаточно перекваліфікувалися на сторонніх спостерігачів, дуже і дуже зарано.
Проте стрільба поки що жодної зі сторін не кваліфікується як порушення мирних домовленостей. В цьому плані ситуація досить сильно нагадує манірний сніданок якогось благородного сімейства, яке не помічає витівок одного зі своїх екзальтованих родичів і продовжує незворушно поглинати їжу, немов нічого жахливого поруч не відбувається.
Водночас картина поки що є вельми далекою від заспокійливої. Бойові дії та за межею міста деколи можуть загрожувати його жителям не менше, ніж безпосередні обстріли кварталів. Напередодні Донецьк залишився на кілька днів без води через чергове пошкодження обладнання однієї з фільтрувальних станцій. А трохи пізніше бригада ремонтників, яка виїжджала ліквідувати наслідки, сама опинилася під вогнем і змушена була припинити роботи.
Того разу не витримали нерви навіть у звиклих, здається, до всього донецьких комунальників, до яких за час військової блокади міста перейнялися щирою повагою як жителі самого Донецька, так і ті, хто стежить за ситуацій ззовні. «Та дайте нарешті спокійно працювати!» – таким є сенс звернення, викладеного на своєму сайті працівниками комунального підприємства.
Під вимогою припинити стріляти, напевно, крім комунальників могла б підписатися переважна кількість донеччан, у випадку якби така петиція існувала, а головне, якби вона мала хоч якусь вагу. А поки складається враження, що всі досягнуті домовленості висять у повітрі, а їхнє дотримання – це результат ситуативного збігу чи то спільних, а швидше за все таких, що суперечать один одному, планів.
Контури цих планів поки що окреслюються досить туманно. А коментарі з приводу ситуації, що складається, які звучать зараз із різних таборів, дають підстави припустити, що сьогодні не тільки противники, але й однодумці не тільки не мають спільного бачення виходу з кризи, а навіть не спілкуються між собою, щоб виробити спільну позицію.
На якомусь етапі склалося враження, що сторони у своїй риториці практично обмінялися якщо не тілами, то тезами, це вже точно. Деякі українські спікери все активніше говорять сьогодні про те, що країні варто мало не відмовитися від Донбасу. А частина їхніх політичних і військових опонентів з Донецька та Луганська зовсім не відкидає можливості перебувати в країні, щоправда, на особливих умовах. Чи стануть противники доводити один одному свою нову правоту тими самими методами, що й раніше, – те ще питання.
Поки ключові моменти – що означає термін «особливий статус», а головне, хто, на яких умовах і за чий рахунок займатиметься відновленням зруйнованого війною – так ніким і не прояснені. «Сіра зона», в яку привів конфлікт, коли не підбито його підсумків, не окреслено межі і не визначено переможців і переможених, означає і загальне нерозуміння: на кому лежить відповідальність за подальший розвиток подій?
Політична багатослівність, патріотичний пафос і брутальні погляди не замінюють чіткої програми дій, а отже сповзання до катастрофи не просто неминуче, воно триває на наших очах, і пауза в низці активних обстрілів міста може виявитися лише шансом для виснажених донеччан виспатися вперше за останні два місяці. Не більше.
Не конкретна робота, а психотерапевтична допомога, яка не забуває про пропагандистський ефект, – такий підхід добре видно на прикладі роздачі гуманітарної допомоги. Цим зараз займаються, здається, всі. Не розуміти важливість доставки людям продуктів і найнеобхіднішого в ситуації, коли у них немає роботи, зарплати, соціальних виплат і накопичень, абсурдно. Тільки робота, зарплата і виплати як такі все ж набагато важливіше, але до них черга поки що не дійшла. А годувати людей даром скоро втомляться навіть найщедріші.
Як зміниться ситуація найближчим часом, не може передбачити ніхто, крім тих, хто свідомо заварював всю цю кашу. Єдине, в чому сходиться загальна думка, так це в тому, що зараз мелодія конфлікту, користуючись музичною термінологією, завмерла на слабкій долі. І за всіма законами гармонії її неминуче дограють до кінця.
***
Цей матеріал опубліковано в №36 журналу Корреспондент від 12 вересня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.