Українські добровольчі батальйони на початку ХХ століття долали недовіру політиків і намагалися боротися за незалежну країну, пише Наталя Гузенко у №37 журналу Корреспондент від 19 вересня 2014 року.
«Ми йшли під кулеметним вогнем противника, спочатку непомічені, але потім по нас почала стріляти артилерія. Ми окопалися і чекали світанку, щоб піти в наступ за Україну».
Це не донесення української армії із зони АТО і не пост у соціальних мережах бійця одного з добровольчих батальйонів. Такі слова написав командир куреня Легіону Січових стрільців Василь Дідушок у травні 1915 року в ході битви за гору Лисоню в Карпатах.
Січові стрільці були найвідомішим добровольчим об'єднанням українців, яке воювало на фронтах Першої світової війни. Пізніше його командири стали лідерами львівського повстання проти Польщі і брали участь у формуванні української армії під час Центральної Ради і Директорії.
За даними Інституту міжнародної пам'яті, у Першій світовій брали участь не менше 700 тис. українців. Зрозуміло, що більша частина їх перебувала в регулярній армії Російської імперії, але приблизно 10% припадали саме на добровольчі з'єднання. Переважно ці військові частини формувалися під егідою Австро-Угорщини, де згідно з указом від 1851 року кожен дворянин міг створити власний підрозділ солдат, озброїти їх за свої гроші, а потім передати командуванню.
На відміну від Австро-Угорщини, в Росії підйом національного духу перед війною намагалися обмежувати. Після революції 1905-го у Санкт-Петербурзі не довіряли будь-яким ініціативам, особливо біля можливої лінії фронту. Тим більше що серед українських політиків того часу популярними були ліві ідеї, які робили національні батальйони досить небезпечними для імперії. Тому з початком бойових дій у 1914-му ніхто не ризикнув навіть запропонувати Росії сформувати чисто українські підрозділи.
А от українці по інший бік Збруча з початком війни використовували свій шанс і постаралися якомога швидше сформувати частини, як робили й інші слов'янські народи Австро-Угорщини. Ці підрозділи добровольців, незважаючи на опір польських політиків і австрійців, були укомплектовані за рахунок пожертвувань багатих українських громадян імперії. Вони проявили себе в ході битви за карпатські перевали, у 1915-му не дозволивши російським частинам прорватися за гори і почати окупацію Угорщини.
Коли стало зрозуміло, що центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Італія і Болгарія) програють війну, а імперія зі столицею у Відні до того ж почала тріщати по швах, українські добровольчі батальйони постаралися завоювати незалежність і для своєї країни. Довгий шлях привів їх до відкритого протистояння з Польщею та більшовицькою Росією. І, нарешті, виштовхнув їхніх лідерів в еміграцію.
За кілька років ці сили з військових підрозділів під командуванням німецьких офіцерів перетворилися на ядро формування незалежної України в Києві та Львові. Інша річ, що правителі й Української Народної Республіки, і Західно-Української Народної Республіки не надто довіряли добровольцям, вважаючи їх слабо керованими. Низка істориків впевнена, що багато в чому це і призвело до сумного результату визвольної боротьби України на початку ХХ століття, коли надія на незалежність закінчилася для патріотів еміграцією або більшовицькими таборами.
Шанс на відродження
У 1866 році Пруссія вщент розбила австрійські війська в битві при Садовій. Після цього Австрійська імперія не тільки втратила свої італійські володіння і стала свідком створення німецької держави, а й зрозуміла, що без реформ її подальше існування буде недовгим.
Справа була навіть не в економіці та промисловості, хоча війна з Пруссією і показала, що використовувати мушкети часів наполеонівських воєн вже не ефективно. Головне, у Відні зрозуміли: потрібно послабити контроль над національними околицями і дати їм більше свободи.
В першу чергу ставку зробили на угорців. Їх спробували підняти до другої основної нації в імперії. У Будапешті навіть вирішили побудувати помпезну будівлю парламенту, яка мала відображати відродження місцевого парламентаризму.
Водночас у Відні розуміли, що давати занадто багато надій Будапешту не варто. Адже ще недавно, у 1848 році, по імперії прокотилося угорське повстання, і для його придушення довелося запрошувати російських солдатів, які заразом розграбували декілька областей Угорщини. Тому для противаги впливу Будапешта на імперську політику Відень зважився дати більше самоврядування і тій частині Польщі, що перебувала під його управлінням.
А щоб нейтралізувати амбіції поляків на відділення, національне відродження було розпочато і в Західній Україні. На думку австрійського історика Герхарда Інра, в цей час Австрії був вигідний постійний конфлікт між поляками та українцями.
Між тим у Варшаві почали активно створюватися військові товариства і батальйони, спонсоровані місцевими поміщиками. До 1914 року країна зуміла вивчити понад 100 тис. рекрутів, які потім склали ядро армії незалежної Польщі.
В австрійській Україні цей процес ішов не так швидко. Перше рішення про створення реальних стрілецьких товариств було прийнято на з'їзді активістів Галичини тільки в 1913-му. Австрійська влада не перешкоджала цьому і навіть надавала приміщення для того, щоб українські рекрути могли тренуватися.
Імперські чиновники розуміли, що Галичина не спроможна сама оплатити свої військові витрати – на початку 1910-х років цей регіон був одним із найбільш слаборозвинених в Австро-Угорщині і приносив у скарбницю Відня лише 10% доходів.
Тому коли постало питання про купівлю для галичан 100 карабінів Манліхера, місцевий уряд змушений був дати Українському стрілецькому товариству позичку. Треба врахувати, що в той час один такий карабін коштував близько 50 флоринів – майже піврічної зарплати львівського чиновника середньої руки.
Крім того, в Австрії розуміли, що наближається війна з Росією. І в Санкт-Петербурзі активно розігрували карту захисту слов'янських народів. На думку Інра, Росія й Австрія змагалися в тому, хто покаже себе великим поборником слов'янського братерства, хоча в реальності мали зовсім інші цілі.
Тому Австрія допомагала формувати такі місцеві батальйони по всій імперії. Приміром, ця ініціатива в Чехії привела до створення корпусу чисельністю 20 тис. осіб. Потім більша частина цього формування здасться в полон Росії і воюватиме в громадянській війні в цій країні, але спочатку озброювали його саме австрійці.
Як би там не було, Західна Україна підійшла до початку Першої світової війни з цілком боєздатним добровольчим корпусом, найбільшим українським підрозділом з часів поразки війська Івана Мазепи під Полтавою у 1709 році. Крім того, там сформувалася група офіцерів, які мали показати себе в боях за Австро-Угорщину, а потім і за незалежну Україну.
Гірська війна
Перший парад українських військових формувань відбувся 28 червня 1914 року. В той самий день, коли 500 січових стрільців крокували вулицями Львова, в Сараєві Гаврило Принцип убив спадкоємця престолу Австро-Угорщини ерцгерцога Фердинанда, тим самим поклавши початок Першій світовій війні.
На початку конфлікту ситуація для Австрії складалася дуже несприятливо. У серпні 1914-го російські війська, випередивши заплановані темпи мобілізації і здивувавши своїх власних генералів, почали наступ по широкому фронту в 400-500 км.
Якщо на території сучасної Польщі австрійським і польським національним батальйонам вдалося стримати імперську армію, то Львів був втрачений уже 22 серпня, а до початку вересня росіяни дійшли до карпатських перевалів. Потім повернули на північ, розбили поляків та австрійців і почали рух на Варшаву.
У цей переломний момент імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф заявив: якщо Німеччина не допоможе йому, то країна капітулює і перейде на бік Антанти. У підсумку німці змушені були послабити тиск на Францію і перекинути частину військ до Польщі, щоб там розбити росіян під Таненбергом і стабілізувати фронт. Але залишалася загроза прориву російської армії через карпатські перевали. Ось тоді у Відні і згадали про українських стрільців.
Спочатку українців не відправляли на фронт, тому що не були впевнені в їхній лояльності. Треба сказати, що в австрійській армії дезертирство і перехід на бік ворога були звичайним явищем. Особливо у слов'янських частинах, де вірили в російську пропаганду про захист усіх слов'ян Москвою. Але коли становище стало критичним, легіони січових стрільців таки кинули на охорону Ужоцького перевалу, де вони й розбили частини кубанських козаків, не пропустивши їх на захід.
Австрійське командування завжди з підозрою дивилося на національні добровольчі формування і тому постійно намагалося відправити їх на найнебезпечніші завдання
Австрійське командування завжди з підозрою дивилося на національні добровольчі формування і тому постійно намагалося відправити їх на найнебезпечніші завдання. Влітку 1915-го українські підрозділ кинули на оборону гори Маківка, яка лежала на стратегічних шляхах у Закарпатті. У боях на цій висоті легіон втратив половину бійців, постійно відбиваючи атаки російських військ і просячи підмоги у командування.
При цьому російські командири пропонували українцям здатися, як раніше зробили чехи, вирішивши перейти на бік ворога всім корпусом зі знаменами і артилерією. Після битви генерал імперської армії Матвєєв у своїх спогадах писав, що ця битва стала найкривавішою за весь 1915 рік: схили гори були буквально завалені трупами. Але українці не здалися.
Схожа ситуація склалася і на наступний рік в боях за гору Лисоня. Через те, що командування не надіслало підмогу, понад 290 січовиків потрапили в оточення і змушені були здатися. Після цього історія австрійського легіону фактично припинилася, тому що значна частина української території була захоплена росіянами і набирати нових добровольців було ніде. А закарпатські селяни не розуміли, навіщо їм воювати за українські ідеали, які були їм чужими.
Треба сказати, останній великий бій стрільців стався вже у 1917-му, коли тимчасовий уряд Росії під керівництвом Олександра Керенського зробив спробу переламати хід війни. Але лінія фронту вже розвалювалася, Росія не змогла зібрати достатньо сил, і вони не просунулися далеко.
За свою країну
Після революції в Росії доля українських добровольчих батальйонів розділилася. Та частина, яка потрапила в полон на Лисоні, вирушила до Києва і присягнула на вірність Центральній Раді. У підсумку ці сили стали ядром армії УНР.
До початку 1918-го кількість стрільців досягла 11 тис. осіб. Але при цьому січовики на той час відзначилися хіба що придушенням повстання на заводі Арсенал. А ось перешкодити більшовикам окупувати Київ вони не змогли. Для того щоб знову визволити українську столицю, знадобилися німецькі солдати, які скасували Центральну Раду і поставили на чолі України гетьмана Павла Скоропадського.
Тоді стрільці переважно стежили за порядком і виконували поліцейські функції. Треба сказати, що за спогадами німецького генерала Вільгельма Гренера, добровольцям не довіряли не лише німці, а й власне командування. Причина полягала в низькій дисципліні, але, крім цього, серед керівництва Центральної Ради були сильні ліві погляди і недовіра до військових.
Важливу роль в історії України стрільці знову відіграли восени 1918-го. Тоді німці вже капітулювали і спішно залишали Україну, а між гетьманом і залишками Центральної Ради розпочалася війна. У вирішальному бою під Мотовилівкою корпус стрільців заблукав у лісі і раптово вийшов у тил гетьманським військам. Після цієї битви Скоропадський утік, а січові стрільці зайняли Київ.
Але це не допомогло новому українському уряду. Через кілька місяців він утік від наступу більшовиків. І корпуси січових стрільців вже відмовлялися воювати і масово розходилися по домівках або приєднувалися до анархістських банд.
Інша частина легіону, що залишилася на території Австро-Угорщини, стала ядром збройних сил Західно-Української Народної Республіки, яка після своєї появи почала війну з Польщею за територію. В цьому випадку командування вже довіряло своїм солдатам, але Варшава і її головний союзник, Франція, перекрили постачання озброєння та амуніції в Україну. Війська ЗУНР змушені були відступати до східних кордонів, поки нарешті не з'єдналися із втікачами з Києва.
Але робити будь-що було вже пізно. Затиснуті між більшовиками і Польщею, українські солдати стали масово дезертирувати і переходити кордон з Румунією, щоб врятуватися.
Подальша доля добровольчих батальйонів пов'язана з еміграцією. Переважно вони, як і більшість втікачів від нового режиму в Росії, оселялися у Франції та Німеччині. При цьому більшовицька розвідка постійно полювала на їхніх лідерів. Найгучнішим стало вбивство колишнього командира Січових стрільців Євгена Коновальця 23 травня 1938 року в голландському Роттердамі.
В еміграції добровольчі підрозділи постаралися зберегти ідентичність, хоча європейські країни були не в захваті від наявності таких націоналістичних груп на своїх територіях. З часом ветерани УСС перейшли до культурної роботи, очікуючи падіння комуністичного режиму і сподіваючись, що незалежній Україні вже не потрібні будуть батальйони добровольців.
***
Цей матеріал опубліковано в №37 журналу Корреспондент від 19 вересня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.